§3. Спеціальна методика формування діалогічного

мовлення

У дітей із нормальним розвитком мовлення (О.С.Уша-кова) комунікативні уміння і навички формуються послі­довно, на основі пристосування до потреб спілкування.

У дітей із ПМР вони у достатньому обсязі і якості спон­танно не утворюються, і процес їх формування відбувається у більш пізні строки, а дефіцит мовних засобів на подовже­ний час не дозволяє цим дошкільникам активно включатися у мовленнєве спілкування.

Отже, головним завданням спеціального навчання діало­гічного мовлення є оволодіння дітьми навичками мовлен­нєвого спілкування.

Це передбачає розвиток у них розуміння мовлення ото­чення, накопичення мовних засобів, засвоєння різних форм спілкування.

Діалог - складна форма соціальної взаємодії. Участь у діалозі потребує складних умінь:

- власно мовленнєві уміння (вступати у спілкування, під­тримувати і завершувати спілкування; говорити виразно і в нормальному темпі, користуватися інтонацією діалогу);

-уміння мовленнєвого етикету (звернення, знайомство, привітання, запрошення, прохання, згода і відмова, виба­чення тощо);

-уміння спілкуватися у парі, в групі з 3-5 осіб, у колек­тиві;

-уміння спілкуватися для планування сумісних дій, досягнення результатів та їх обговорення;

- невербальні уміння - доречне використання міміки та жестів.

У загальній дошкільній педагогіці питанням розвитку діалогічного мовлення приділяють увагу такі дослідники, як Є.А.Фльоріна, Є.П.Короткова, Н.М.Крилова, МЛ.Зелен­ко, О.С.Ушакова, А.Арушанова та інші. Основними мето­дами роботи з розвитку діалогічного мовлення вони виді­ляють розмови педагога з дітьми у повсякденному житті та проведення бесід.

У спеціальній літературі на сьогодні частіше приділяєть­ся увага розвитку монологічного мовлення дітей із ПМР, а діало­гічному - опосередковано (С.О.Міронова, Б.М.Гріншпун, Т.Б.Філічєва та інші). Але навички і вміння діалогічного мовлення є основою оволодіння монологічним. І починати навчання необхідно з формування у дітей із ТВМ початкових форм діалогу розмовно-побутового характеру.

Основною метою роботи з формування і розвитку по­чаткових форм діалогічного мовлення є формування умінь, необхідних для спілкування. Це здійснюється шляхом посту­пового переходу від ситуативної до контекстної форми мов­лення, тобто розвиток спілкування відбувається у відповід­ності із загально-психологічними закономірностями розвитку мовлення дітей у нормі.

— спкцілльііл мкгодикл початкового і ілн'ілі ii Ш унглїіісмшїмови

Розвиток мовленнєвої комунікації пов'язаний із нако­пиченням словникового запасу, а також із засвоєнням пра­вил його використання. Ці правила засвоюються дітьми, як і мовлення вцілому, практичним шляхом поступово: спо­чатку через сприйняття мовлення дорослого, потім у відо­браженому мовленні і, нарешті, використовують їх у са­мостійному мовленні. До цих правил належать різні зміни слів у залежності від поєднання їх із іншими словами в тому чи тому висловлюванні, уточнюються лексичні і граматич­ні значення слів.

Корекційну роботу розпочинають із розвитку сприй­няття дітьми мовлення оточуючих, що здійснюється у спе­ціальному дошкільному закладі в процесі практичної ді­яльності дітей. Використовують усі режимні моменти, ігри, заняття, спостереження, екскурсії; звернене мовлення ло­гопеда та вихователя застосовують як засіб регуляції дитя­чої діяльності. Адекватне виконання дій дітьми говорить про правильне сприйняття і розуміння зверненого мовлен­ня. Розвиток сприйняття мовлення дорослих здійснюється протягом всього навчання дітей у спеціальному дошкільному закладі.

Важливим завданням логопеда на початковому етапі є викликати у дітей мовленнєву активність. Необхідно зао­хочувати імпульсивні дитячі висловлювання, в якій би формі вони не з'явилися: чи це звуконаслідування, чи слово, чи словосполучення. Але поступово потрібно відмовлятися від звуконаслідувань і вчити дітей правильно називати предмети навколишнього світу, ускладнюючи поступово звуковий та складовий склад слова.

За мірою появи активного мовлення у дітей розвивають самостійність у користуванні словом, бажання використо­вувати його під час спілкування. З цією метою застосовують такий прийом, як питання - відповідь.

Питання спонукають дітей користуватися словесним мовленням, дають можливість перевірити їх знання та вміння у мовленнєвій комунікації. За допомогою запитань розвивають у дітей уміння вслуховуватися у зміст зверне ного мовлення, тобто розвивати увагу до мовлення дорослого. Це необхідно для того, щоб дитина навчалася відповідати на запитання.

Спершу використовують відображене мовлення дітей. Ця форма мовлення виникає в ситуації, коли логопед називає предмет (ознаку, дію), потім задає питання про його назву. Дитина перебуває в полегшених умовах: предмет перед очима і непотрібно згадувати слово для відповіді, воно тільки що прозвучало у мовленні логопеда (Це ляля. Що це?).

Наступна форма мовлення - самостійні, поки що одно­слівні відповіді, які у поєднанні із запитаннями за змістовною єдністю можна розглядати як відповіді повним реченням.

Найбільш доступні і актуальні для розвитку мовленнєвого спілкування дітей, такі групи питань: Хто це? Що це? Який предмет? Що робить предмет?

1) Питання, які стосуються назв предметів і їх частин. Питання задають, коли діти розглядають предмет. Форму­лювання питання може бути коротким і розгорнутим. Нап­риклад, коротко: Що це?, «Машина»; розгорнуто: Що у мене в руці?, Що зображено на цій картині? Під час розгляду одного предмета питання задають послідовно: Що це? — «Ялина», Що це у ялини? (показ на картинці вказівкою) — «Стовбур», А це що у ялини? - «Гілки», А на гілках у ялини що? -«Голки» тощо. Далі відпрацьовують питання: Хто це? Таким чином, у своїх відповідях діти використовують назви живих і неживих предметів.

2) Питання, що стосуються до назв ознак і властивостей предметів. Питання необхідно формулювати конкретно і точно позначати ознаку. Питання починають зі слів: Який? Яка? Яке? Які? Наприклад, «Якої форми яблуко?», «Якого кольору яблуко?». На початковому етапі необхідно уникати таких питань, як «Яке яблуко?» Це загальне питання не дозволяє дітям підібрати необхідну відповідь. Але спершу, ніж задавати питання стосовно ознак предмета, потрібно з'ясувати, чи розуміють діти значення слів «форма», «колір», «величина». І лише коли діти засвоять перераховані слова-визначення, добре орієнтуються в їхньому лексичному зна­ченні, можна задавати і загальні питання: Який це пред-

88

мет? Дитина: «Великий». Логопед: «Правильно, ти назвав величину предмета. А ще який він?»

Особливу увагу звертають на ознаки, які визначають просторові параметри предмета: довгий і короткий, високий і низький, товстий і тонкий тощо. Саме тут з'являються перші спроби порівняння предметів за певною ознакою і відображення його у мовленні.

3) Питання, які стосуються дій та станів предметів. Питання задають тоді, коли дитина, або дорослий, або разом виконують будь-яку дію, або тільки що її закінчили вико­нувати. У питанні не можна називати саму дію. Труднощі використання цих питань полягають у тому, що в більшій мірі вони логічно належать не стільки до дії, скільки до предмета, з яким виконується дія.

Спочатку задають питання за демонстрацією дії логопеда, дитини за вказівкою логопеда. Наприклад: Що робить Таня? - «Сидить»; Що робить м'яч? - «Котиться».

Далі питання, які стосуються дії задають за деякими картинками, починаючи із зображення статичної, а потім динамічної дії: Що робить бабуня? — «Спить». Що робить пташка? - «Летить».

Як тільки у дитини з'являється навіть самий незначний словниковий запас, логопед починає роботу над фразою.

Під час навчання починають використовувати репро­дуктивні поширені запитання на кшталт, якого кольору лапки у гусочки? У відповіді передбачаються елементи самостійного мовлення дітей. Поки що це окремі самостійно вставлені слова, і в той же час це ще ніби напіввідображене мовлення. Адже відповідь на конкретно поставлене питання дозволяє використати дитині і певну конструкцію речення, і майже всі слова, які містяться у питанні, додаючи одне-два слова.

Застосування прийому питання-відповідь передбачає також тренування дітей у правильному використанні слова в різних граматичних формах, у використанні словосполу­чень, у побудові речень.

Одночасно дітей навчають не лише давати повні відповіді на питання, але й задавати їх (у зазначеній послідовності: Хто? Що? Який? Що робить?).

Спочатку використовують відображене мовлення: «Пос­лухай, як я тебе запитаю: Хто це? (за демонстрацією кар­тинки). А тепер ти так само запитай мене». Далі діти само­стійно запитують за картинками один одного.

Для розвитку мовленнєвого спілкування необхідно сформувати у дітей навички користування спонукальною формою мовлення, яка поступово ускладнюється. Спочат­ку навчають виражати своє прохання, або речення одним словом: дай, допоможи, пішли тощо; потім словосполучен­ням: дай ляльку, дай ложку, пішли гуляти тощо, і нарешті, реченням.

Спонукальне мовлення на першому етапі є також відо­браженим: дитині необхідно про щось спитати, або попро­сити у товариша, вихователя. Навчаючи відображеному мовленню, логопед дає зразок звернення, наприклад: «Саша, попроси у Толі м'ячик. Скажи: Толя, дай м'ячик.» Само­стійні висловлювання спонукального характеру виникають у дітей під час звернення як запрошення до сумісної гри, у проханні допомогти тощо.

Коли діти навчаються давати відповіді на запитання і самостійно запитувати, в роботі застосовують коротенькі діалоги описового, або сюжетного характеру (робота за кар­тинкою, сюжетно-рольова гра з лялькою, гра «Телефон» тощо). У процесі навчання починають застосовувати пи­тання пошукового характеру, на кшталт: Навіщо? Чому? Чим схожі? І також включають їх у діалог.

Під час діалогу відбувається найбільш повний розвиток самостійного мовлення дітей. Діти шукають відповіді на поставлені питання, вирішують пізнавальні завдання. Однією з необхідних умов, що забезпечують розвиток самостійного мовлення дітей, є збереження природного характеру діало­гічного мовлення. Враховуючи, що для діалогу характерна згорнутість відповідей на питання, необхідно заохочувати і короткі відповіді дітей. З метою формування вербально-комунікативних умінь на початкових етапах навчання діало- *" гічного мовлення дітей із ПМР застосовують такий прийом, як моделювання різноманітних ситуацій ігрового сюжетно-рольового спрямування.

Для кращого оволодіння дітьми самостійним мовленням передбачені специфічні форми словникової роботи, роботи над фразою. Великого значення у формуванні розмовного мовлення надається вправам у підборі різних слів у відпо­відь на одне питання. Варіативність відповідей забезпечує самостійність дитячих висловлювань, привчає до гнучкості використання слів.

Специфіка роботи над фразою полягає у поступовому формуванні логічності і точності побудови відповіді, дотри­мання правильного порядку слів у реченні, варіативність його побудови.

Найбільшим досягненням першого етапу навчання є поява у дітей мовленнєвої активності і бажання говорити. Діти під час спілкування починають активно користуватися мовленням, з бажанням відповідають на питання педагога під час заняття, за власною ініціативою вступають до спіл­кування з дорослим і один з одним. Основні синтаксичні конструкції, якими користуються діти, - слово-речення, сло­восполучення, проста поширена фраза.

У подальшому дітей навчають цілеспрямованої розмови з певної теми, тобто бесіди.

Бесіду як метод навчання починають використовувати у спеціальному дошкільному закладі тоді, коли діти воло­діють вже фразовим мовленням, відповідними знаннями про предмети і явища, які обговорюються.

Бесіда - це організована цілеспрямована розмова педагога з дітьми з певної теми, яка складається із запитань і відпо­відей. Бесіду застосовують з метою уточнення і системати­зації уявлень дітей, а також для розвитку їх комунікативних здібностей. Бесіда також збагачує дитину новими знаннями або показує знайоме у новому аспекті. Під час бесіди дитина повинна пригадувати, аналізувати, порівнювати, висловлю­вати судження, робити умовиводи, а отже - мислити. Разом із мисленням розвивається і мовлення. Формуються діало­гічні та монологічні форми зв'язного мовлення, і насамперед розмовного: уміння слухати і розуміти співрозмовника, да­вати зрозумілі відповіді на поставлені питання, логічно усвідомлення. Здебільшого вона планується як самостійне підсумкове заняття. Крім цього, вона використовується на заключному етапі будь-якого навчального заняття. її мета - з'ясування розуміння дітьми отриманих нових знань, їх уточнення і закріплення. Під час бесіди дітей навчають ста­вити питання і чітко лаконічно на них відповідати. Узагаль-нювальна бесіда проводиться з дітьми, які мають необхідний рівень розвитку мовних засобів (II III, III рівень ЗНМ, ФФНМ) та вербального мислення.

Плануючи бесіду, логопед визначає тему і відбирає від­повідний зміст. Враховуючи досвід і уявлення дітей, визна­чають пізнавальні, навчальні та виховні завдання, словник для уточнення та активізації.

Систематизувати знання у бесіді можливо за умови чіт­кого, послідовного розташування матеріалу, тобто при пра­вильному його структуруванні.

Структура бесіди залежить від теми, змісту, віку дітей, стану їх мовлення. У ній взаємопов'язані такі структурні елементи, як початок бесіди, основна та заключна частини.

Початок бесіди повинен бути виразним, емоційним, відновлювати у дітей образи тих предметів, явищ, які вони бачили, зосередити увагу дітей і зацікавити до подальшої роботи. Починати бесіду можливо по-різному - зі згадування, з короткої розповіді логопеда, розгляду картинки, іграшки, предмета, загадуванні загадки, читання вірша, які прямо стосуються до теми.

В основній частині бесіди розкривається її конкретний зміст. Готуючи бесіду, потрібно виділити суттєві компоненти того поняття, яке буде аналізуватися разом з дітьми. Перед дітьми послідовно ставлять питання, які активізують їх мислення і мовленнєву діяльність. Логопед дає пояснення, підтверджує дитячі відповіді, узагальнює їх, робить допов­нення. Починають із запитань, які вимагають від дітей простої відповіді або опису (репродуктивних). Але провідна роль у бесіді належить запитанням пошукового характеру, які вимагають від дитини деяких логічних узагальнень, умовиводів, встановлення причинно-наслідкових зв'язків, розкриття змісту теми (Чому? Навіщо? Для чого? Чим схо­жі? тощо). Але відповісти на них діти зможуть у тому ви­падку, якщо будуть мати достатній запас конкретних уявлень з теми. Запитання необхідно формулювати чітко, конкретно і коротко. Неконкретні запитання часто призводять до не­правильних, поверхових відповідей (наприклад, що ви знаєте про кішку?).

Після екскурсій під час узагальнювальної бесіди слід та-кож ставити запитання, які викликали у дітей різні образи - зорові, слухові тощо. Пригадайте, що ви чули? Як шелестять листочки? Як гуде вітер?). Слухові сприймання допомага-ють дітям точніше описати все, що характеризує явище або предмет.

У залежності від повноти і ступеня самостійності роз­криття теми виділяють основні та допоміжні питання. Ос­новні питання - основа бесіди. Вони логічно пов'язані одне з одним і послідовні у постановці. Вони можуть бути і реп­родуктивними, спрямовані на те, щоб виявити уявлення дітей, і пошукові, які вимагають установлення зв'язків і умовиводів.

Якщо діти самостійно не справляються з відповіддю на основне питання, їм задають допоміжне питання - навідне або підказуюче. Навідні питання дають можливість дитині зрозуміти смисл питання, відшукати правильну відповідь. Вони активізують думку, допомагають відповісти на склад­не питання, що вимагає висновків, суджень, узагальнень.

Відповіді під час бесіди можуть бути короткими та роз­горнутими. Але вимагати постійно розгорнутих відповідей не слід, достатньо однослівної, якщо зміст питання не вимагає більшого, інакше бесіда стане нецікавою. Але для удоскона­лення діалогічного мовлення і розвитку його зв'язності не­обхідно спонукати дітей до розгорнутих цілеспрямованих висловлювань. У зв'язку з цим доцільно передбачити най­більш оптимальне співвідношення репродуктивних та по­шукових питань, підсилюючи роль останніх у залежності від теми та змісту бесіди, обсягу і складності знань, які мають бути узагальнені.

Проводячи бесіду, необхідно враховувати індивідуальні особливості дітей, різну ступінь їхньої активності. Питання задають усім дітям, але до відповідей залучають спочатку дітей із більшими мовленнєвими можливостями. Висловлю­вання дітей необхідно підтримувати. Під час колективної бесіди дітей навчають правилам мовленнєвого спілкування, етикету. Діти повинні відповідати по-одному, вислуховувати того, хто говорить, бути стриманими, не підвищувати голос тощо.

Ілюстративний матеріал під час бесіди використовують по-різному: одні предмети роздають кожній дитині окремо (листя дерев, овочі, предметні картинки), інші показують усім дітям (картина, тварина, предмети посуду, одягу).

Крім питань, під час бесіди використовують такі прийоми, як вказівка, пояснення, розповідь, узагальнення, відповіді логопеда.

У заключній частині бесіди дітям пропонують згадати знайомий вірш, відгадати загадку, прослухати магнітофонні записи, пов'язані з темою. Можна прочитати художній твір, провести дидактичну гру, поставити логічне мовленнєве зав­дання (розповідь-загадка). Іноді на завершення бесіди перед дітьми ставлять завдання для подальшого спостереження, завдання пов'язані з різними видами діяльності (щось нама­лювати, вивчити напам'ять, відобразити у грі тощо).