§1. Поняття зв'язного мовлення. Уміння та навички, необхідні для здійснення висловлювання

Провідну роль у процесі мовленнєвого розвитку дошкіль­ників відіграє розвиток зв'язного мовлення, оскільки дове­дено (С.Л.Рубінштейн, А.М.Леушина), що не слово, а саме речення (зв'язне висловлювання) є комунікативною одини­цею мовлення.

Аналізуючи мовленнєву діяльність, психологи та психо-лінгвісти виділяють такі її основні види, як слухання, го­воріння, читання та письмо. Говоріння і письмо - це види мовленнєвої діяльності, пов'язані з усною та писемною фор­мою. Навчання усного та писемного мовлення називається розвитком зв'язного мовлення. Зв'язне мовлення - це про­цес, мовленнєва діяльність і певний продукт мовленнєвої ді­яльності.

Доведено, що для старшого дошкільного віку характер­ним є слухання і говоріння, які здійснюються в усному зв'яз­ному мовленні.

У новому тлумачному словнику української мови (ред. В.Єременко, О.Сліпушко, 1999. - Т. 2. - С. 133) слово «зв'я­зний» пояснюється як послідовний, логічний хід думок.

Зв'язне мовлення - це розгорнутий виклад певного змісту, який відбувається логічно, послідовно і точно, граматично правильно і образно. Воно організоване за законами логіки, граматики і композиції, є одним цілим, має тему, виконує

визначену функцію (здебільшого комунікативну), відносно самостійне і завершене, розчленовується на більш чи менш значні структурні компоненти¹.

Ступінь зв'язності мовлення насамперед залежить від його завдань, від ситуації, в якій відбувається спілкування, та від його змісту.

Зв'язним у специфічному, термінологічному значенні слова С.Л.Рубінштейн називав таке мовлення, яке відобра­жає у мовленнєвому плані всі суттєві зв'язки свого пред­метного змісту. Мовлення, зазначає він, може бути незв'язним за двома причинами: або тому, що ці зв'язки не усвідомлені і не представлені у думці того, хто говорить, або тому, що ці зв'язки не виявлені належним чином у його мовленні. Зв'яз­ність мовлення означає адекватність мовленнєвого оформ­лення думки того, хто говорить, або того, хто пише, з точки зору його зрозумілості для слухача або читача.

Зв'язне мовлення - це таке мовлення, яке може бути цілком зрозуміле на основі його власного предметного змісту. Для того, щоб його зрозуміти, не потрібно враховувати ту поодиноку ситуацію, в якій воно промовляється, все в ньому зрозуміло для іншого з самого контексту мовлення, це кон­текстне мовлення².

Основна функція зв'язного мовлення - комунікативна. Вона здійснюється у двох основних формах - діалозі та мо­нолозі. Кожна з форм хмає свої особливості, які визначають характер спеціальної методики їх формування.

Діалог є первинною природною формою мовного спілку­вання, класичною формою мовленнєвого спілкування. Діалог це розмова двох або кількох людей. Він складається із запитань та відповідей, не потребує розгорнутих речень, то­му що їх зміст доповнюється мімікою, жестами, інтонація­ми, а також ситуацією, обстановкою, в якій перебувають співрозмовники. Тому в діалозі частіше використовуються неповні речення, полегшені синтаксичні конструкції, звер­тання, модальні слова, вигуки, пропускаються деякі члени речення, які можна домислити за ситуацією, тут посідає розмовна лексика, складні речення зустрічаються рідше, ніж у монолозі. Діалог характеризується зміною висловлю­вань двох або кількох співрозмовників на одну тему, по­в'язану з будь-якою ситуацією. Діалогічне мовлення відрізня­ється недовільністю, реактивністю.

В психології відомі різні форми діалогічного мовлення. Найбільш простою є та, під час якої відповідь повністю повторює запитання та відтворює частину запитання, у цих випадках для виникнення висловлювання непотрібно нія­кої творчої діяльності. Ця форма може зберігатися навіть при масивних мозкових ураженнях, коли складні форми мовленнєвої активної діяльності страждають.

Існує і більш складна форма діалогічного мовлення, коли відповідь не відтворює частину запитання і від суб'єкта вимагається самостійно сформулювати дещо нове. Ця форма мовлення є більш складною і забезпечується більш склад­ним складом психологічних процесів» Суб'єкт повинен зро­зуміти запитання і потім вибрати з усіх альтернатив, які виникають, одну і сформулювати активне висловлювання, яке не відтворює запитання..

Зміст і структура діалогів залежать від теми і мети вис­ловлювання, умов та обставин мовлення, індивідуальних якостей співрозмовників.

У процесі діалогу дитина навчається довільності свого висловлювання, у неї розвивається уміння слідкувати за логікою свого висловлювання, тобто у діалозі відбувається зародження і розвиток навичок монологічного мовлення»

Монологічне мовлення є відносно розгорнутим видом мов­лення. Це мовлення однієї особи, яке має свої особливості. Воно вимагає більшої напруженості пам'яті, уваги до змісту і форми мови. Монологічне мовлення спирається на мис­лення, яке логічно більш послідовне, ніж у процесі діалогу. В ньому порівняно мало використовується мовленнєва інформація, яку співрозмовники отримують із ситуації

розмови. Замість того, щоб вказати на предмет, у моно­логічному мовленні потрібно у більшості випадків згадати про нього, назвати його та, якщо це потрібно, описати. Моно­логічне мовлення є активним і довільним видом мовлення. Воно не відбувається само по собі. У ньому потрібні внут­рішня підготовка, більш подовжене попереднє обдумування висловлювання, зосередження думки на головному. Тут також важливі немовленнєві засоби (жести, міміка, інтонація), вміння говорити емоційно, виразно, але вони займають дру­горядне місце. Для монологу характерні: літературна лек­сика; розгорнутість висловлювання, логічна завершеність; синтаксична оформленість; зв'язність монологу забезпечу­ється тим, хто говорить.

В основі правильно організованого монологічного мов­лення лежать не окремі слова і речення, а більші одиниці -блоки речень, через які відбувається рух думки, послідовне розгортання теми.

Ці дві форми мовлення відрізняються і мотивами. Мо­нологічне мовлення стимулюється внутрішніми мотивами, і його зміст та мовні засоби вибирає той, хто говорить. Діалогічне мовлення стимулюється не тільки внутрішніми, але й зовнішніми мотивами (ситуація, в якій відбувається діалог, репліки співрозмовника).

Монологічне мовлення є більш складним, довільним, більш організованим видом мовлення і тому потребує спеціального мовленнєвого виховання.

Не зважаючи на суттєві відмінності, діалог і монолог взаємопов'язані один з одним. У процесі спілкування моно­логічне мовлення органічно вплітається у діалогічне, а монолог може мати діалогічні властивості. Часто спілкуван­ня проходить у формі діалогу з монологічними вставками, коли поряд із короткими репліками використовуються більш розгорнуті висловлювання, які складаються з декількох речень і містять різну інформацію,

Цей взаємозв'язок необхідно враховувати під час навчання дітей рідного мовлення. Навички і уміння діалогічного мов­лення є основою оволодіння монологом. Під час навчання

діалогічного мовлення створюються передумови оволодіння розповіданням, описом. Цьому допомагає і зв'язність діало­гу: послідовність реплік, обумовлена темою розмови, логіко-смисловий зв'язок окремих висловлювань між собою. У ранньому дитинстві формування діалогічного мовлення ви­переджує становлення монологічного, а у подальшому робота з розвитку цих двох форм мовлення проходить паралельно.

За мірою зростання дитини збільшується її потреба у спілкуванні, що у свою чергу, стимулює накопичення і роз­виток у неї мовленнєвих умінь і навичок (зростає їх кількіс­ний склад, ускладнюється структура, удосконалюється якість). До кінця дошкільного віку дитина досягає такого рівня удосконалення мовленнєвих умінь і навичок, який забезпечує їй необхідне структурне і смислове оформлення висловлювань у різних формах - у відповідності із задумом, умовами і ме­тою спілкування.

Серед таких умінь і навичок виділяють:

1. Уміння і навички, що забезпечують процес говоріння:

• навички звукового оформлення висловлювання, які від­повідають нормам реалізації мовлення;

• уміння відбирати для висловлювання слова у відповід­ності із загальноприйнятими значеннями;

• будувати граматично правильні висловлювання, які відповідають закономірностям мови;

• використовувати різні види висловлювань, які відпо­відають комунікативному наміру (мотиву), умовам і цілям повідомлення.

2. Уміння і навички, які забезпечують процес прийому (слухання) мовлення:

• уміння розуміти предметно-змістовну сторону вислов­лювання;

• осмислювати інтонаційну сторону висловлювання і тим самим визначати його мету;

• впізнавати слова у відповідності з їх значенням;

• розрізняти слова, близькі за звучанням.

3. Уміння, які допомагають відрізнити правильно оформ­лені висловлювання від неправильно (помилково) оформле­них (як у чужому, так і у власному мовленні).

Ця сукупність умінь і навичок ще не завершує розвитку, а є ніби вихідною базою для подальшого розвитку. Вони від­повідають потребам дитини дошкільного віку, яка здійснює мовленнєве спілкування у рамках провідної у цьому віці -ігрової діяльності. Але ці уміння, які формуються у нормі спонтанно, «пристосовуючись» до потреб спілкування, вияв­ляються в той же час ще недостатньо сформованими для переходу на новий вид діяльності - навчальної.

Для оперування зв'язним мовленням потрібні більш складні уміння, які формуються на основі усвідомлення в умовах цілеспрямованої діяльності, як це відбувається у школі.

Але у дослідженнях психологів та методистів показано, що при цілеспрямовано створених умовах діяльності дошкіль­ників можна добитися значних успіхів у формуванні умінь, необхідних для організації зв'язного мовлення. У дітей шестирічного віку можна сформувати уміння, пов'язані зі свідомим орієнтуванням на мовну дійсність, якщо зробити предметом усвідомленого аналізу словесний склад мовлення, граматичну будову, звукову сторону, тобто самі засоби спіл­кування, які під час спонтанного розвитку помічають від випадку до випадку.

У дітей із порушеннями мовленнєвого розвитку, відмі­чають Б.М.Гріншпун, В.І.Селіверстов, внаслідок порушення тих чи тих ланцюгів мовленнєвої системи (у тяжких випад­ках - усієї мовленнєвої системи) спонтанне поетапне форму­вання мовленнєвих умінь і навичок зустрічає певні трудно­щі, які посилюються дефіцитом засобів спілкування, від­сутністю повноцінних умов для накопичення необхідного мовленнєвого досвіду. Утворені таким чином елементарні мовленнєві уміння виявляються недостатніми для здійснення повноцінної діяльності спілкування і наступного навчання у школі. Тому з часу виявлення дефекту мовлення діти повинні бути включені у спеціально організований педагогічний процес логопедичного впливу.

$2. Особливості розвитку зв'язного мовлення у дошкільному дитинстві

Процес формування мовленнєвої діяльності проходить подовжений і складний шлях розвитку. Становлення зв'яз­ного мовлення відбувається поступово з розвитком мислен­ня і пов'язане з ускладненням дитячої діяльності і формами спілкування з оточуючими людьми.

Розвиток соціальної функції мови починається з того часу, коли вона стає засобом спілкування, тобто тоді, коли дитина починає розуміти звернене до неї мовлення і викорис­товує його для вираження своїх думок, почуттів, волевияв­лень. Але вже у підготовчому періоді розвитку мовлення, на першому році життя, у процесі безпосередньо-емоційного спілкування з дорослим, де виражаються ще тільки різно­манітні почуття, закладаються основи майбутнього зв'яз­ного мовлення.

Розуміння мовлення має величезне значення у наступному розвитку дитини, є початковим етапом у розвитку функції спілкування. У віці 8 місяців дитина оволодіває елементар­ним розумінням мовлення, заснованому на розрізненні тільки його ритмо-інтонаційного складу. Але у віці 10-11 місяців починається якісно новий період у розвитку розу­міння мовлення дитиною, заснований на сприйманні і роз­різненні звукового складу слів. Складається особливий тип спілкування, під час якого дорослий говорить, а дитина від­повідає мімікою, жестами, рухом.

На основі розуміння починає розвиватися активне мов­лення дітей. Дитина наслідує звуки і звукосполучення, які вимовляє дорослий, сама привертає увагу дорослого до себе, до будь-якого предмета. Період від 11 місяців до 2 років характеризується розширенням пасивного словника та появою слів у власному мовленні. Перші осмислені слова здебільшого виражають бажання і потреби дитини, але у другій половині другого року життя слова починають слугу­вати для малюка позначеннями предметів (дитина навча­ється розрізняти слова за звучанням, співвідносити звучання

з конкретним предметом або його якістю). Дитина дуже швидко опановує не тільки конкретним значенням слова, але і його узагальнювальною функцією: слово починає спів­відносити не з окремим індивідуальним предметом, а з ці­лим класом предметів, що передбачає певний рівень розвитку інтелектуальної діяльності. З цього часу дитина починає використовувати слова для звернення до дорослого і набу­ває можливості за допомогою мовлення вступати у свідоме спілкування з дорослим. Мовлення у цей період виступає у двох основних функціях: як засіб встановлення контакту і як засіб пізнання світу.

На третьому році життя швидкими темпами розвивають­ся як розуміння мовлення, так і активне мовлення, різко зростає словниковий запас, ускладнюється структура речень. Здебільшого спілкування дитини з дорослим відбувається у сумісній з ним діяльності, а отже ситуативно. Це надає мов­ленню особливої форми - форми ситуативного мовлення, яке має у більшості випадків діалогічний характер. Ситуатив­не мовлення більше виражає, ніж висловлює. Його смисло­вий зміст зрозумілий лише у зв'язку з ситуацією. Контекст замінюють жести, міміка, інтонація. Діалогічна форма мов­лення дитини раннього віку є виявленням недостатньої са­мостійності дитини, невідокремленості її діяльності від діяльності дорослих. Але вже у цьому віці діти враховують у діалозі при побудові своїх висловлювань те, як їх зрозу­міють співрозмовники.

У дошкільному віці зміна образу життя дитини, виник­нення нових відносин із дорослими і нових видів діяльності (творча рольова гра, зображувальна діяльність, конструю­вання, елементарні форми трудової діяльності) приводять до диференціації функцій і форм мовлення. Виникають нові завдання спілкування, що полягають у передачі дитиною дорослому своїх вражень, одержаних поза безпосереднім контактом з дорослими. Виникає форма мовлення - повідом­лення у вигляді розповіді про пережите і бачене. Під час колективної діяльності, в залежності від її характеру, ви­никають завдання інструктування, оцінки тощо. На цій основі продовжується розвиток діалогічного мовлення і виникають нові його форми: вказівки, оцінки, пояснення, узгодження дій тощо.

Поступово відбувається відділення мовлення від безпо­середнього практичного досвіду. Паралельно з розвитком ко­мунікативної і пізнавальної функцій у дитини починається засвоєння мови як регулятора її поведінки, розвивається регулятивна функція. Нарешті, дитина навчається користу­ватися своєю мовою для планування власної поведінки, з'яв­ляється планувальна функція мови - найвища форма воло­діння мовою.

Під впливом розширення кола спілкування і пізнаваль­них інтересів дитина оволодіває контекстним мовленням, яке характеризується тим, що його зміст розкривається у самому контексті і тим самим стає зрозумілим для слухача, поза залежністю від урахування ним тієї чи тієї ситуації. У одних і тих самих дітей мовлення може бути то більш ситуа­тивним, то більш контекстним у залежності від завдань і умов спілкування. Перехід від ситуативного мовлення до контекст-ного, за думкою Д .Б.Ельконіна, відбувається до 4-5 років. Разом з тим елементи зв'язного монологічного мов­лення з'являються вже у 2-3 роки. До закінчення дошкіль­ного віку обидві ці форми мовлення співіснують і дитина користується то однією, то іншою формою в залежності від потреб.

У процесі розвитку дитини перебудовуються форми зв'язного мовлення. Переказ книжок, розповіді про цікаві факти, або описування предмета не можуть бути зрозумілі слухачем без зв'язного викладу. Дитина починає сама до себе ставити певні вимоги і намагається наслідувати їм під час побудови розповіді. Перехід до контекстного зв'язного мовлення відбувається у тісному зв'язку з оволодінням словниковим складом і граматичною будовою мови. Засво­єння рідної мови створює передумови для довільного вико­ристання всіх її засобів і робить можливим перехід до все більш зв'язних форм висловлювань.

Діти 4—5 років активно вступають у розмову, можуть

роткі оповідання, самостійно розповідають за іграшками та картинками. Але разом з тим мовлення їх ще не доскона­ле. Вони не вміють правильно сформулювати питання, допов­нити і виправити відповіді товаришів. їх розповіді копіюють зразки дорослого, містять порушення логіки, речення часто пов'язані суто формально (словами ще, потім).

У старшому дошкільному віці діти здібні активно брати участь у бесіді, достатньо повно і точно відповідати на пи­тання, доповнювати відповіді інших, формулювати питан­ня. Характер діалогу дітей залежить від складності завдань, які вирішуються у спільній діяльності.

Удосконалюється і монологічне мовлення: діти освою­ють різні типи зв'язних висловлювань (опис, розповідь, мір­кування) з опорою на наочність та без такої. Ускладнюється синтаксична структура дитячих розповідей, збільшується кількість складносурядних та складнопідрядних речень. Але разом з тим у значної частини дітей ці уміння не є стійкими. При стихійному мовленнєвому розвитку тільки невелика кількість дітей досягає достатньо високого рівня. Зв'язного монологічного мовлення та мовленнєвого спілкування пот­рібно цілеспрямовано навчати.