Методологічні принципи експериментальної психології

Вони будуються із принципів властивих загальній психології.

Принцип детермінізму. Людська психіка постійно взаємодіє з зовнішнім середовищем , тому психічні явища не можуть формуватися окремо від оточуючого середовища. Але на відміну від механістичного детермінізму, згідно з яким причина завжди передує наслідку, в нашому випадку відбувається взаємодія психіки з середовищем – дія зовнішніх причин опосередковуються внутрішніми умовами, тобто психікою. Складність взаємодії психіки з оточуючим світом приводить до деякої невизначеності в причинно-наслідкових зв’язках. Багато подій ми можемо передбачити тільки з деякою вірогідністю. І якщо подія відбулась, то вона була викликана відповідною причиною, яку досліджує експериментальна психологія.

Принцип єдності фізіологічного і психологічного пов'язаний з функціонуванням нервової системи, яка забезпечує виникнення і протікання психологічних процесів. Психічне і фізіологічне – вони єдині але не тотожні. Неможливо звести пояснення психічних явищ до опису фізіологічних процесів. Побудова моделей психічних явищ без розуміння їх фізіологічної основи недостатньо для психолога.

Принцип єдності свідомості і діяльності свідчить, що наша свідомість діяльна, а діяльність свідома. Психологічний факт, це поведінка за відповідною схемою відношень, яку вивчає психолог:

R=f(P, S),

де R – поведінка; P – особистість; S – ситуація. При чому R і S знаходяться в тісному взаємозв’язку, особистість впливає на ситуацію, а ситуація впливає на особистість. Діяльність – це взаємодія особистості з середовищем, яке впливає на формування самої особистості.

Принцип розвитку (генетичний принцип) припускає розгляд психічних явищ в їх неперервному русі і зміні.

Принцип об’єктивності включає в свій зміст визнання об’єкта пізнання незалежним від суб’єкта,певне пізнання об’єкту, вплив на об’єкт завдяки отриманим знанням. Засновник біхевіоризму Дж. Уотсон говорив, що об’єктивність досягається через діяльність. Будь-який психологічний конструкт, який описує психічну властивість, має сенс в зв’язку з процедурою дослідження, тобто діяльності.

Парадигма

Парадигма (від грец. paradeigma – приклад, теорія ) – модель, що приймається в якості зразка при розв’язанні задач досліджень. Парадигма – це теоретико-методологічна структура, що визначає спосіб порушення й розв’язання дослідницьких завдань, прийнятий певним науковим товариством. Це узагальнений принцип наукової діяльності, це досягнутий науково-культурний стандарт чи зразок.

Існування парадигми є показником зрілості наукової дисципліни. Воно логічно поєднує в собі наукові компоненти: закони,методи, правила, стандарти. Принципи загальноприйнятої парадигми – основа єдності певної наукової школи, що значно полегшує професійну комунікацію. Парадигма вітчизняної психології – принцип єдності свідомості і діяльності. Це дослідницька програма нашої психології.

Проблема встановлення парадигми була описана в роботах Вільгельмом Вундтом (1832 – 1920 рр.) та його наукової школи. Ми вже зазначали, що він є одним із засновників експериментальної психології. Він є автором таких робіт як: «Основы физиологической психологии», «Учение о душе человека и животных».

Особливість науки ХІХ століття було те, що вчені могли протягом усього життя відстоювати створену теорію. Але в ХХ столітті створені протягом життя одного покоління наукові теорії та погляди на реальність вже застаріли й потребували кардинальних змін, щоб правильно описати реальність. Старі теорії спростовувались, кардинально змінювались. Учений не міг пояснити явища, що були отримані його колегами. І теорія перетворювалась в тимчасовий інструмент. Таким чином, будь-яка теорія за твердженням Дружиніна В.М. є тимчасовою спорудою. В цьому полягає критерій науковості й застосування знання в експерименті.