4. Поняття кошторису виробництва продукції

Кошторис виробництва — це витрати підприємства, зв'язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами

Головна мета діяльності будь-якого підприємства в ринкових умовах – максимізація прибутку. Найважливішим чинником, що визначає реалізацію цієї стратегії, є витрати виробництва.

Витрати виробництва – один із найважливіших показників діяльності підприємств.

Виробництво будь-якого товару потребує витрат економічних ресурсів, що завдяки своїй рідкості (обмеженості) мають визначені ціни.

Кількість якогось товару, що бажають запропонувати на ринку, залежить, з одного боку, від ефективності використання ресурсів, необхідних для його виробництва, і з іншого – від ціни, за якою товар буде продаватися на ринку.

Тому поряд із власне виробничими витратами до витрат відносять і такі, котрі пов’язані з продажем готової продукції. У цьому випадку варто говорити про сумарні витрати виробництва й обігу.

Витрати виробництва – це витрати капіталу на виробництво товару, іншими словами, сукупність витрат матеріальних засобів (сировини, матеріалів, палива, електроенергії, устаткування і т.д.) і необхідної праці, котрі показують, у що обходяться підприємству виробництво та реалізація продукції.

Грошовим вираженням витрат виробництва є собівартість продукції, а поточних витрат сфери товарного обігу – витрати обігу.

Собівартість продукції – це грошове вираження витрат підприємств, їхні поточні витрати на виробництво та реалізацію продукції.

Собівартість продукції, робіт, послуг (далі - собівартість продукції) є одним з основних економічних показників функціонування підприємства. За ступенем повноти витрат, віднесених на об'єкт, розрізняють його виробничу і повну собівартість.

Виробнича собівартість продукції формується як сума всіх виробничих витрат. За виробничою собівартістю обліковується незавершене виробництво й виготовлена продукція, яка знаходиться в товарно-матеріальних запасах підприємства; виробнича собівартість лежить в основі собівартості реалізованої продукції.

Повна собівартість продукції формується як сума виробничої собівартості і невиробничих витрат (витрат за період). До складу невиробничих витрат відносяться операційні невиробничі витрати (адміністративні витрати, витрати на збут продукції, витрати на наукові дослідження і розробки та інші), а також: витрати за період, пов'язані із залученням позикового капіталу (виплати процентів за користування кредитами та інші). Інформація про повну собівартість використовується для визначення фінансових результатів діяльності підприємства, аналізу рентабельності, ціноутворення тощо.

Визначення собівартості одиниці продукції за встановленими статтями (номенклатурою) витрат називається калькулюванням (від латин. calculatio, що означає обчислювання, підраховування). Калькулювання планової (нормативної) собівартості здійснюється за плановими нормами і нормативами, а калькулювання звітної собівартості - за фактичними (обліковими) даними.

Метою планування собівартості продукції є встановлення економічно обґрунтованої величини витрат підприємства. Показник планової собівартості використовується для встановлення потреби в оборотних коштах, планування прибутку, формування цін, визначення ефективності окремих організаційно-технічних заходів і виробництва в цілому.

Метою обліковування собівартості продукції є повне й достовірне визначення фактичної величини витрат підприємства, а також контроль за використанням матеріальних, трудових і грошових ресурсів, Інформація про фактичні витрати використовується для оцінювання й аналізування планово-економічних показників підприємства.

Основними елементами собівартості є:

• матеріальні затрати, до складу яких включається вартість сировини, матеріалів, палива, енергії, напівфабрикатів, запасних частин і інших матеріалів;

• амортизаційні відрахування, до яких включається сума нарахованої амортизації основних засобів та нематеріальних активів (див. розділ 5);

• витрати на оплату праці, до цього елементу включаються основна і додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати (див. розділ 6);

• відрахування на соціальні заходи, це обов’язкові й добровільні відрахування підприємства на соціальні заходи;

• інші витрати, тобто витрати операційної діяльності, які не ввійшли до складу вищезгаданих елементів собівартості.

Практика свідчить, що розмір витрат залежить від обсягу виготовленої продукції. У зв’язку з цим існує розподіл витрат на залежні і незалежні від обсягу діяльності.

Постійними називаються витрати, розмір яких не змінюється від зміни обсягів діяльності. Постійні витрати пов’язані з самим існуванням виробничого устаткування підприємства й повинні бути оплачені, навіть якщо підприємство ще реально не функціонує, тобто нічого не виробляє, не реалізує. До постійних витрат відносять рентні платежі, амортизаційні відрахування, витрати на утримання помешкань, страхові внески, оплату адміністративно-управлінсь­кого персоналу й т.ін.

Перемінними називаються витрати, розмір яких змінюється в залежності від зміни обсягу виробництва. До них відносять: витрати на сировину і матеріали, паливо, енергію для виробничих потреб, транспортні послуги, оплату робітникам по відрядній формі оплати праці й т.ін.

Сума постійних і перемінних витрат складає валові (загальні) витрати. При нульовому обсязі виробництва загальна сума витрат дорівнює сумі постійних витрат підприємства.

Граничні витрати – додаткові витрати, необхідні для виробництва ще однієї одиниці продукції.

Виділяють також зовнішні і внутрішні витрати.

Зовнішні витрати (явні) – витрати підприємства на придбання в зовнішніх постачальників необхідних ресурсів.

Внутрішні витрати (неявні) – витрати, пов’язані з втраченими можливостями найкращого використання ресурсів підприємства, це неоплачувані витрати на власний і такий, що самостійно використовується, ресурс. Наприклад, власник особистого підприємства не сплачує самому собі зарплату, оренду за власний будинок, у якому розташоване підприємство, але міг би мати прибуток, якби передав ці ресурси за плату іншим користувачам.