Глава 2.

Засади кримінального провадження

С т а т т я 7. Загальні засади кримінального провадження

1. Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відно- сяться:

1. верховенство права;

2. законність;

3. рівність перед законом і судом;

4. повага до людської гідності;

5. забезпечення права на свободу та особисту недоторканність;

6. недоторканність житла чи іншого володіння особи;

7. таємниця спілкування;

8. невтручання у приватне життя;

9. недоторканність права власності;

10. презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини;

11. свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї;

12. заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення;

13. забезпечення права на захист;

14. доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень;

15. змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

16. безпосередність дослідження показань, речей і документів;

17. забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності;

18. публічність;

19. диспозитивність;

20. гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксу- вання технічними засобами;

21. розумність строків;

22. мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

1. Чинний Кримінальний процесуальний кодекс, на відміну від поперед- нього (КПК 1960 p.), передбачає окрему главу (другу), в якій перелічуються засади, що лежать в основі змісту і форми кримінального провадження, а також визначає у загальному вигляді їх зміст.

Коментована стаття закріплює загальні засади кримінального проваджен- ня, які в своїй основі співзвучні з нормами Конституції України, що визначають сутність взаємин людини і громадянина з державою (її органами), закріплюють права, свободи і обов'язки людини і громадянина у таких взаєминах, встанов-

люкхгь основи організації і діяльності правоохоронних, правозахисних органів і суду та визначають основні засади судочинства, зокрема в кримінальному про- вадженні. У кримінальній процесуальній доктрині загалом сформувалась дум- ка щодо сутності засад кримінального провадження. Залишаючи поза увагою деталі, її можна сформулювати таким чином: засади кримінального проваджен- ня - це закріплені у Конституції України, загальновизнаних міжнародних актах та у кримінальному процесуальному законодавстві фундаментальні (базові) керівні для учасників провадження положення, що виражають і визначають найістотніші властивості провадження, вимоги до правил і способу діяльнос- ті, насамперед, органів і службових осіб, які ведуть кримінальне провадження, га є гарантіями забезпечення дотримання прав, свобод, законних інтересів тих учасників провадження, які залучаються до нього, а в підсумку - виконання завдань кримінального провадження.

2. Частина 3 ст. 129 Конституції України встановлює основні засади судо- чинства, в тому числі і в кримінальних справах. Більшість цих засад передбачені в коментованій статті. Проте деякі з них не наведені. Це, зокрема, підтримання обвинувачення в суді прокурором та забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Невключення цих конституційних засад до переліку загальних засад кримінального судочин- ства в коментованій статті, очевидно, пояснюється тим, що засада забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду поглинається більш загаль- ною засадою, сформульованою у її п. 17 - забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. Стосовно конституційної засади кримінального судочинства щодо підтримання обвинувачення в суді прокурором, то вона знайшла своє закріплення і прояв у багатьох нормах КПК, пов’язаних зі складанням обвинувального акта (ст. 291), участю прокурора в підготовчому про- вадженні суду (ч. 2 ст. 314), в судовому розгляді справи (ст. 324, ст.ст. 338-341, ст. 364 тощо). Розгляд справ про кримінальні правопорушення без участі проку- рора і підтримання ним обвинувачення в суді взагалі неможливе. Єдиним винят- ком є випадок, коли прокурор відмовляється від підтримання державного обви- нувачення в суді. Обвинувачення в такому разі вправі підтримувати потерпілий, і воно набуває характеру приватного (див. коментар до ст. 340 КПК). Чинний КПК, на відміну від свого попередника, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором визначає як його обов’язок у всіх справах про вчинення криміналь- ного правопорушення, незважаючи на їх публічний чи приватний характер.

3. Загальні засади кримінального провадження пов’язані між собою, під- порядковуються суворій логіці і становлять єдину ієрархічну систему, в якій порушення якоїсь однієї засади неминуче спричинить порушення й інших, зо- крема засад-максимів, до яких, вважаємо, слід віднести засади верховенства права та законності. Маючи наскрізний характер, перелічені в коментованій статті засади проявляють свою дію у всіх стадіях кримінального провадження, проте в деяких - з окремими особливостями. Найбільш повно вони реалізують- ся у стадії судового провадження в суді першої інстанції.

Стаття 8. Верховенство права

1. Кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи ви- знаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість ді- яльності держави.

2. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні засто- совується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

1. Засада верховенства права є загальнообов’язковою нормою криміналь- ного провадження найвищого рівня, оскільки вона охоплює не лише прова- дження в справах про вчинення кримінальних правопорушень, а й сучасний правопорядок України в цілому. Її дія поширюється на всі органи державної влади, їх службових осіб у всіх сферах діяльності - нормотворчій, правоохо- ронній, правозастосовчій. Частина 1 ст. 8 Конституції України констатує, що в Україні визнається і діє принцип (засада) верховенства права. Тож ця засада має конституційний характер. У подальшому законотворенні вона знайшла своє за- кріплення в низці законів України, передусім тих, що стосуються статусу суду (Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 17 липня 2010 р.) та його діяльності в окремих видах судочинства (наприклад, адміністративному - ст. 8 КАС України).

2. Засада верховенства права не має формального визначення в законодав- стві. Конституційний Суд України у своїх рішеннях, ґрунтуючись на юридич- ному позитивізмі при роз’ясненні суті верховенства права, використав формулу «верховенство права - це панування права в суспільстві» (рішення в справі про призначення більш м’якого покарання № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 p.). Проте такий підхід навряд чи можна визнати вдалим, оскільки застосована су- дом методологія для визначення верховенства права стикається з труднощами в силу того, що ця засада є продуктом природного права, а не юридичного по- зитивізму.

Засада верховенства права за своїм змістом охоплює комплекс національ- них інститутів, правових механізмів та процедур, які є обов’язковими для того, аби особа мала можливість захистити свої права, свободи і законні інтереси від сваволі з боку держави (її органів і службових осіб) та зберегти свою гід- ність. Стандарти цього комплексу частково вироблені на міжнародному рівні в рамках ООН, але здебільшого сформульовані статутними органами Ради Євро- пи в їх намаганні створити єдиний європейський правопорядок. Ці стандарти містяться у рекомендаціях Комітету міністрів РЄ, резолюціях ПАРЄ, рішеннях Європейського суду з прав людини і вони брались до уваги при розробці нового кримінального процесуального законодавства України.

3. Засада верховенства права у кримінальному провадженні має інтеграль- ний характер. Вона фактично увібрала в себе й інші засади (законність, рів- ність перед законом і судом, повагу до людської гідності, доступ до правосуддя тощо), визначила ієрархію юридичних норм під час правозастосування (ч. 2

ст. 8 Конституції, ч. 2 ст. 9 КПК), пріоритетне завдання кримінального прова- дження, яке в узагальненому вигляді сформульоване у ст. З Конституції України (людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість держави) і конкретизоване у ст. 2 КПК.

4. Серед національних інститутів, які є важливими і необхідними для за- безпечення верховенства права у сфері кримінального провадження, насампе- ред, необхідно назвати незалежний і справедливий суд, формування і діяльність якого відбувається за допомогою правових механізмів і процедур, що забез- печують дотримання загальновизнаних прав і свобод людини, а у випадку їх порушення - належний захист.

5. Засада верховенства права, яка лежить в основі кримінального прова- дження, широко використовується при обґрунтуванні своїх рішень Європей- ським судом з прав людини. Правові позиції, сформульовані у цих рішеннях, мають обов’язково враховуватися судами України. В результаті тривалого і ди- намічного («живого») тлумачення Конвенції про захист прав людини і осново- положних свобод Євросуд сформулював низку правоположень, які охоплюють- ся верховенством права. Серед них основним є забезпечення права людини на справедливий суд. Це право відповідно до названої Конвенції та інтерпретації його Євросудом включає: а) право на гарантований доступ до суду; б) право на законного компетентного і безстороннього суддю; в) право викласти свою по- зицію в суді; г) право на ефективні засоби юридичного захисту в суді; ґ) право на справедливий судовий розгляд; д) право на презумпцію невинуватості у кри- мінальному провадженні; е) право на розумний строк розгляду справи; є) право на відкритий розгляд справи (за винятком обумовлених випадків).

Право на справедливий судовий розгляд справ про кримінальні правопо- рушення, крім того, охоплює: а) право підозрюваного чи обвинуваченого бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення (підозри) проти нього; б) мати достатньо часу і мож- ливостей для підготовки свого захисту; в) захищати себе особисто чи користу- ватись допомогою захисника на свій власний вибір, а в разі відсутності коштів для оплати допомоги захисника - одержувати таку допомогу безкоштовно; г) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їх допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинува- чення; г) користуватись допомогою перекладача, якщо особа не розуміє мови, якою ведеться провадження, або не розмовляє нею. Власне, перераховані поло- ження сприйняті новим кримінальним процесуальним законодавством України, що засвідчує дію засади верховенства права у її кримінальному провадженні.

С т а т т я 9. Законність

1. Під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, проку- рор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися ви- мог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на

обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

2. Прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримі- нального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуаль- них рішень.

3. Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Ко- дексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовува- тись закон, який суперечить цьому Кодексу.

4. У разі, якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному до- говору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.

5. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

6. У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосо- вуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.

1. Законність є загальноправовою засадою, яка лежить в основі всієї публічної діяльності. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи дер- жавної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За своїм змістом засада законності утверджує положення, згідно з яким будь- яка дія (поведінка) чи рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду під час кримінального провадження мають вчинятись і ухвалюватись в суворій відповідності з вимогами Конституції України, кримі- нального процесуального законодавства та міжнародних правових актів, чин- них в Україні, які є частиною національного законодавства.

2. Особливість дії засади законності в кримінальному провадженні поля- гає, насамперед, в тому, що діяльність органів досудового розслідування, про- курора, слідчого судді, судів всіх інстанцій та інших учасників провадження більше і детальніше врегульована, ніж будь-яка інша державна діяльність. До- тримання норм матеріального і процесуального права органами і службовими особами, які ведуть кримінальне провадження, є необхідною умовою досягнен- ня ними завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК). Важливо зазначити, що органи, які ведуть кримінальне провадження, для вирішення покладених на них завдань наділені владними повноваженнями і правом застосовувати у випадках та порядку, передбачених КПК, заходи забезпечення провадження, в

тому числі й запобіжні заходи, пов’язані з тимчасовим обмеженням прав і сво- бод особи, проводити слідчі (розшукові) дії, які також пов’язані з обмеженням конституційних прав і свобод тощо. Тому під час реалізації владних повнова- жень органи та їх службові особи, які ведуть провадження, зобов’язані суворо дотримуватись вимог матеріального і процесуального (формального) законів, щоб не допустити порушення прав, свобод і законних інтересів осіб, залучених до кримінального провадження.

Таким чином, засада законності у кримінальному провадженні зобов’язує органи і службові особи, які його ведуть: 1) неухильно дотримуватися встанов- леного кримінальним процесуальним законом порядку (процесуальної форми) провадження на всіх його стадіях; 2) вчиняти процесуальні дії на визначених законом підставах; 3) повідомляти і роз’яснювати іншим учасникам прова- дження їхні процесуальні права і обов’язки та забезпечувати їх дотримання і виконання; 4) обгрунтовувати свої рішення відповідними нормами матеріаль- ного і процесуального права; 5) суворо дотримуватися підстав і порядку засто- сування до учасників провадження заходів його забезпечення, особливо запо- біжних заходів; 6) неухильно дотримуватись порядку збирання й закріплення доказів, оскільки його недотримання потягне за собою їх недопустимість (див. коментар до ст. 86 КПК).

3. Засада законності забезпечує правильне проведення досудового розслі- дування, розгляд і вирішення справи про кримінальне провадження, вона є га- рантією захисту прав, свобод і законних інтересів потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, залучених до кримінального провадження, а в підсумку - вирішення його завдань. Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання й досудове слідство, здійснює прокурор у формі процесуального керівництва досудовим розсліду- ванням (ч. 2 ст. 36 КПК, ст. ЗО Закону України «Про прокуратуру»).

4. Засада законності забезпечується у кримінальному провадженні відпо- відними процесуальними та іншими правовими гарантіями. Насамперед, вона забезпечується самою побудовою провадження, оскільки в кожній наступній його стадії перевіряється законність та обґрунтованість дій і рішень, вчинених та ухвалених на попередніх стадіях, і у випадку виявлення порушень вимог закону уповноважені органи і службові особи вживають передбачених кримі- нальним процесуальним законом заходів для їх усунення.

Дотримання вимог закону під час кримінального провадження забезпечу- ється також наданою його учасникам можливістю оскарження незаконних дій і рішень органів і службових осіб у визначеному КПК порядку (на досудовому провадженні - до прокурора, чи слідчого судці, суду чи апеляційного суду; в судових стадіях - до апеляційного чи касаційного суду), в результаті чого не- законні дії і рішення скасовуються. При цьому винні у порушенні законності службові особи можуть бути притягнені до встановленої законом відповідаль- ності, зокрема кримінальної (зловживання владою або службовим становищем - ст. 364 КК, перевищення влади або службових повноважень - ст. 365 КК,

завідомо незаконні затримання, привід або арешт - ст. 371 КК, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності - ст. 372 КК, примушу- вання давати показання - ст. 373 КК та інші злочини проти правосуддя).

5. Коментована стаття у ч. 2 до засади законності віднесла й обов’язок прокурора та інших учасників кримінального провадження з боку обвину- вачення всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрю- ваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень. В раніше чинному КПК України 1960 р. такий обов’язок сторони обвинувачення було визначено як окрему засаду - всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи (ст. 22). Ця засада почасти в кримінальній процесуальній доктрині ототож- нювалась із засадою встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі. Коментований Кодекс положення про всебічність, повноту і об’єктивність дослідження обставин провадження не виділив в окрему засаду, а включив його до засади законності, доцільність чого викликає чимало застережень. По-перше, обов’язок спрямувати судовий розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження покладено не лише на сторону обвинувачення, а й на головуючого у судовому засіданні (див. коментар до ст. 321 КПК). Так само й оцінка зібраних доказів, яка здійснюється слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом, проводиться ними за своїм внутріш- нім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупереджено- му дослідженні всіх обставин кримінального провадження (див. коментар до ст. 94 КПК). По-друге, встановлення обставин провадження повно, всебічно і неупереджено - це результат дотримання засад кримінального судочинства, в тому числі й насамперед, засади законності. Тому варто було законодавцеві виділити зазначене положення ч. 2 коментованої статті як окрему засаду кри- мінального провадження.

6. Всебічне дослідження обставин кримінального провадження передба- чає перевірку та оцінку її результатів щодо всіх можливих у справі про вчи- нення кримінального правопорушення версій, дослідження обставин, які як викривають підозрюваного та обвинуваченого у вчиненні кримінального пра- вопорушення, так і виправдовують його, а також які пом’якшують і обтяжують покарання. Вичерпний перелік обставин, які його обтяжують, містить ст. 67 КК України. Обставини, що пом’якшують покарання, передбачені ст. 66 КК Украї- ни, але їх перелік не є вичерпним, і суд при призначенні покарання може визна- ти такими, що його пом’якшують, ще й інші обставини.

7. Повне дослідження обставин кримінального провадження означає вста- новлення та дослідження всіх обставин, які підлягають доказуванню у ньому (див. коментар до ст.ст. 91,485,505 КПК). Неповне дослідження обставин про- вадження - одна з найбільш поширених підстав для скасування судових рішень (див. коментар до ст.ст. 409,410 КПК).

8. Неупередженість (об'єктивність) дослідження обставин проваджен- ня передбачає, що органи досудового розслідування, прокурор, слідчий суддя, суд, присяжний вчиняють процесуальні дії, ухвалюють рішення лише з підстав, встановлених КПК, та на основі зібраних доказів, виключаючи обвинувальний ухил і особисту зацікавленість у вирішенні справи. У випадках, коли перелічені учасники провадження безпосередньо чи опосередковано зацікавлені у вирі- шенні справи, вони мають бути усунені від провадження шляхом самовідводу або відводу (див. коментар до ст.ст. 75,77,80,81 КПК). Неупередженість також виключає вплив на прийняття рішень у кримінальному провадженні загальної громадської думки, засобів масової інформації чи зовнішнього тиску будь-яких його чинників.

9. Частина 3 коментованої статті встановлює пріоритет норм КПК перед законами та іншими нормативними актами, які також стосуються криміналь- ного провадження. Оскільки Кримінальний процесуальний кодекс є основним законом, що регулює провадження щодо кримінального правопорушення, то у випадку виникнення суперечностей між його нормами і нормами інших норма- тивно-правових актів застосуванню підлягають норми КПК (див. також п. 15 коментаря до ст. 1 КПК).

10. Норми міжнародно-правових актів, що містяться в багатосторонніх та двосторонніх договорах (конвенціях, пактах тощо), визнаних чи укладених Україною, і які стосуються кримінального провадження, зокрема, прав і сво- бод його учасників, мають пріоритет перед нормами КПК. Як загальне правило кримінальне процесуальне законодавство враховує ці норми у своїх норматив- но-правових приписах, але якщо виникне колізія між нормами КПК і міжна- родно-правового акта, то застосуванню під час кримінального провадження підлягають останні.

11. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Євро- конвенція) 1950 p., до якої Україна приєдналась в 1997 p., у своєму розділі II «Європейський суд з прав людини» встановила обов’язкову силу рішень на- званого суду для держав, які приєднались до цього міжнародно-правового акта (ст. 46). Як визнання і у розвиток цього положення Закон України «Про вико- нання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. зобов’язав вітчизняні суди застосовувати при розгляді справ Конвенцію та прецедентну практику цього суду. Названий закон України впер- ше офіційно визнав рішення Європейського суду з прав людини в конкретних справах (судовий прецедент) джерелом права в Україні. Правові позиції Євро- пейського суду з прав людини, що містяться у його рішеннях, ураховуються у кримінальному провадженні. Ними також слід обгрунтувати відповідні рішен- ня, ухвалені органами, що ведуть кримінальне провадження.

12. Частина 6 коментованої статті визначає спосіб дії засади законності у тих випадках, коли певні кримінальні процесуальні відносини, що виникли під час провадження, не були врегульовані чинним кримінальним процесуаль- ним законодавством або врегульовані неоднозначно. У разі неоднозначного

врегулювання певних відносин спосіб дій і рішень органів, які ведуть кримі- нальне провадження, має визначатись з урахуванням засад верховенства права і законності, а також ст. З Конституції України, згідно з якою людина є най- вищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення її прав і свобод є головним обов’язком держави. З урахуванням цих положень має бути обраний такий варіант урегулювання, який є найбільш сприятливим для захисту прав, свобод та законних інтересів підпорядкованого суб’єісга провадження.

13. У випадку виникнення під час кримінального провадження ситуації, за якої певне кримінальне процесуальне відношення взагалі не врегульоване чинним кримінальним процесуальним законодавством (наявна прогалина у ньому), то в силу дії засади законності воно має бути врегульоване і вирішене за правилами застосування аналогії кримінального процесуального закону. На відміну від кримінального законодавства, де аналогія закону чи права заборо- нена (тут діє засада «не може бути злочину без закону»), у кримінальному про- вадженні (процесі) вона можлива в силу різноманітного характеру діяльності у ньому і неможливості передбачити всі ситуації, що можуть виникнути під час провадження. Проте застосування аналогії закону в кримінальному прова- дженні має відповідати таким умовам: 1) застосування процесуального закону (її норми) за аналогією не повинне обмежувати права учасників провадження або покладати на них не передбачені законом обов’язки; 2) застосування анало- гії кримінального процесуального закону можливе, якщо у ньому передбачено врегулювання аналогічних дій. Лише з дотриманням цих умов застосування аналогії кримінального процесуального закону в кримінальному провадженні узгоджуватиметься із засадою законності.

Стаття 10. Рівність перед законом і судом

1. Не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах, пе- редбачених цим Кодексом, за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походжен- ня, майнового стану, місця проживання, громадянства, світи, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками.

2. У випадках і порядку, передбачених цим Кодексом, певні категорії осіб (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами тощо) під час кримінального провадження користуються додатковими гаранті- ями.

1. Частина 1 коментованої статті за своїм змістом відтворює сутність кон- ституційної засади, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, і що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживан- ня, за мовними або іншими ознаками (ч. 1,2 ст. 24 Конституції України). Рівно ж ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забороняє

дискримінацію носіїв передбачених нею прав і свобод за перерахованими у ко- ментованій статті ознаками. Це конституційне і загальновизнане міжнародною спільнотою положення в коментованій статті конкретизується з урахуванням його реалізації у кримінальному провадженні як засада рівності перед законом і судом учасників провадження у своїх процесуальних правах. Йдеться про про- цесуальну рівність.

2. Процесуальна рівність означає відсутність будь-яких обмежень (дис- кримінації) у процесуальних правах, наданих кримінальним процесуальним законодавством, в тому числі і КПК, різним учасникам кримінального прова- дження, незалежно від того, якими з перерахованих у коментованій статті ознак вони наділені. Для кримінального провадження значення має не суб’єкт сам по собі (як громадянин, іноземець, апатрид, якої він статі, кольору шкіри, раси тощо), а як суб’єкт провадження, його учасник, кожен з яких наділяється відпо- відним процесуальним статусом (правами, обов’язками, відповідальністю за їх порушення). Цей встановлений законом статус є однаковим (рівним) незалеж- но від того, якими з перерахованих у ч. 1 коментованої статті ознак наділений учасник провадження. Будь-який суб’єкт (підозрюваний, обвинувачений, по- терпілий, свідок тощо) у цьому статусі є рівним перед законом (матеріальним і процесуальним) та судом і, за загальним правилом, не може мати якихось об- межень чи привілеїв для реалізації свого процесуального статусу. Конституція України забороняє створення надзвичайних та особливих судів для окремих соціальних груп чи категорій населення та в яких був би інший процесуальний статус учасників провадження (ч. 5 ст. 125 Конституції). Цю заборону дублює Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. (ч. 4 ст. 3).

3. Рівність перед судом також означає рівність перед ним учасників прова- дження у своїх процесуальних статусах незалежно від перерахованих у комен- тованій статті ознак. Саме тому ст. 321 КПК покладає на головуючого суддю обов’язок забезпечити здійснення учасниками кримінального провадження їх- ніх процесуальних прав і виконання обов’язків (див. коментар до ст. 321 КПК) безвідносно від зазначених у коментованій статті ознак.

4. Частина 1 коментованої статті, крім перерахованих у ній ознак людини, зазначає ще й «інші ознаки», якими може бути наділений учасник проваджен- ня. Тож, перелік перерахованих у ній ознак не є вичерпним. До них необхідно віднести й такі, як належність до певної національності чи національної мен- шини, сексуальної орієнтації, місця народження тощо.

5. Задекларована у ч. 1 коментованої статті рівність учасників проваджен- ня перед законом і судом не є абсолютною. Конституція України, інші закони, а також коментований Кодекс передбачає для певних категорій осіб, залучених до кримінального провадження як підозрювані, обвинувачені, свідки додаткові правові гарантії дотримання їхніх прав і свобод, якими інші особи у цьому про- цесуальному статусі не користуються. Йдеться насамперед про неповнолітніх, провадження щодо яких про вчинення ними кримінальних правопорушень чи суспільно небезпечних діянь здійснюється в порядку, що найменше порушує

звичайний уклад їх життя та відповідає їх віковим та психологічним особли- востям (див. коментар до глави 38 КПК). Певні особливості встановлені і щодо провадження за участі осіб, які мають фізичні чи психічні вади (німі, глухі, сліпі), зокрема, обов’язкова участь їх законних представників, при їх допитах - спеціалістів, обов’язкова участь захисника тощо. Деякі особливості є і при про- вадженні за участі іноземців (обов’язкова участь перекладача, якщо вони не володіють мовою судочинства, захисника тощо). До неповнолітніх свідків та свідків вагітних жінок, інвалідів першої або другої групи, осіб, які одноосібно виховують дітей віком до 6-ти років або дітей-інвалідів, а так само осіб, які згідно з КПК наділені свідоцьким імунітетом (ст. 65 КПК), не може бути за- стосований такий спосіб забезпечення кримінального провадження, як привід (ч. З ст. 140 КПК).

6. Окрему категорію осіб, які користуються додатковими правовими га- рантіями під час кримінального провадження, не становлять особи, які вико- нують особливо важливі і важливі державні та процесуальні функції (народні депутати України, судді. Генеральний прокурор України та його заступники, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, керівники Рахункової палати, адвокати, депутати місцевих рад). Особливості кримінального прова- дження щодо названої категорії осіб торкаються повідомлення їм про підозру, відсторонення від посади (ст. 154 КПК), притягнення до кримінальної від- повідальності, затримання та обрання запобіжного заходу (див. коментар до глави 37 КПК). Ці особливості пов’язані не зі статусом перелічених осіб як людини і громадянина чи статусом учасника провадження, а з характером по- вноважень, покладеними на них у зв’язку з виконанням важливих державних чи процесуальних функцій. Щодо деяких з перелічених осіб особливості про- вадження ґрунтуються на конституційній гарантії недоторканності народних депутатів (ст. 80 Конституції України) і недоторканності суддів (ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус судців»).

Стаття 11. Повага до людської гідності

1. Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена по- вага до людської гідності, прав і свобод кожної особи.

2. Забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого по- водження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

3. Кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені зако- ном, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження.

1. Засада поваги до людської гідності своє чітке закріплення в окремій конкретизованій нормі КПК одержала вперше попри те, що у вітчизняній кри-

мінальній процесуальній доктрині засада поваги до честі та гідності учасни- ків процесу виводилась із низки статей Кримінально-процесуального кодексу 1960 р. Поява у КПК 2012 р. коментованої норми-засади обумовлена, насампе- ред, конституційною тезою про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гід- ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України). Необхідність виділення коментованої засади у кримінальному провадженні як загальної обумовлена ще й тим, що у цьому виді проваджень кримінальні процесуальні відносини характеризують- ся здебільшого імперативним методом правового регулювання (це відносини влади і підпорядкування), в процесі яких застосовуються до окремих учасників провадження заходи забезпечення, в тому числі й запобіжні заходи, вчиняються слідчі (розшукові), в тому числі й негласні, дії, які пов’язані з певним впливом на окремих учасників провадження (підозрюваних, обвинувачених, свідків, по- терпілих), а в деяких випадках - і з обмеженням їх прав та свобод. Все це ви- магає від органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду суворо дотримуватися засади верховенства права і законності у зазначених від- носинах та поваги до честі і гідності підпорядкованої у цих відносинах сторони

• фізичної особи, поваги до її прав і свобод.

2. Честь і гідність фізичної особи є особистими немайновими правами, що забезпечують її соціальне буття. Кожна особа має право на повагу до її гідності та честі, які є недоторканними, а у випадку їх порушення - на їх захист судом (ст. 297 Цивільного кодексу України). Гідність людини - це внутрішня само- оцінка особою своїх якостей, усвідомлення власної цінності як особистості, своєї значимості в навколишньому середовищі. Честь — це категорія, під якою розуміється зовнішня оцінка особи з боку суспільства чи соціальної групи, чле- ном якої вона є. Названі категорії, не будучи тотожними, все ж є близькими і взаємозалежними. Вони визнані в Україні найвищою соціальною цінністю. Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть порушуватись названі особисті немайнові права лю- дини.

3. Засада поваги до людської гідності під час кримінального провадження знаходить свою реалізацію у багатьох положеннях коментованого Кодексу, зо- крема: а) недопустимість доказів, одержаних внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України, її законами та між- народно-правовими актами, визнаними Україною, зокрема, одержаних внаслі- док катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність осо- би, поводження або погрози застосування такого поводження (див. коментар до ч. 2 ст. 87 КПК); б) недопустимість застосування приводу до неповнолітньої особи, вагітної жінки, інвалідів першої або другої груп, особи, яка одноосібно виховує дітей віком до шести років або дітей-інвапідів; в) заборона під час ви- конання ухвали слідчого судді чи суду про привід особи застосовувати захо- ди фізичного впливу, які перевищують міру, необхідну для виконання ухвали, та заходи, які можуть завдати шкоди здоров’ю особи тощо (див. коментар до

ст. 143 КПК); г) покладення на сторону обвинувачення обов’язку довести перед слідчим чи судом необхідність застосування до підозрюваного (обвинувачено- го) запобіжного заходу, а в разі їх клопотання про застосування конкретного запобіжного заходу - довести, що більш м’які заходи не можуть забезпечити мету їх застосування (ч. З ст. 176, ч. 1 ст. 183, п. 6 ч. 1 ст. 184, ч. 5 ст. 199 КПК);

г) заборона застосування електронного засобу контролю до підозрюваного чи обвинуваченого, якщо його застосування суттєво порушить нормальний уклад життя особи, спричинить значні незручності у його носінні або може станови- ти небезпеку для життя та здоров’я особи (ч. 4 ст. 195 КПК); д) покладення на слідчого суддю обов’язку зафіксувати чи прийняти від затриманої особи заяву про застосування до неї насильства під час затримання чи триманні у відповід- ній установі та забезпечити невідкладне проведення її судово-медичного об- стеження і доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження цих фактів (ч. 6, 7 ст. 206 КПК); е) заборона продовжувати допит особи (підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого) без перерви понад дві години, а в цілому понад вісім годин на день (ч. 2 ст. 224 КПК), а допит малолітньої чи неповнолітньої особи - понад одну годину, а загалом - понад дві години на день (ч. 2 ст. 226 КПК); є) особистий обшук має бути проведений особою тієї ж статі (ч. 5 ст. 236 КПК); ж) проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров’я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижується їх честь і гідність та не завдається шкода (ч. 4 ст. 240 КПК); з) освідування особи (підозрюваного, свідка, потерпілого), яке супроводжується оголенням освіду- ваної особи, здійснюється особами тієї ж статі. При цьому не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров’я. До зображення шляхом фотографування, відеозапису чи інших технічних засобів, демонстрування якого може розглядатись як образа для освідуваної особи, до- ступ має лише суд під час судового розгляду (див. коментар до ст. 241 КПК);

и) заборона під час підготовки та проведення заходів з такої негласної слід- чої (розшукової) дії як контроль за вчиненням злочину підбурювати особу на вчинення злочину з метою його подальшого викриття, допомагати особі вчи- нити злочин, який би вона не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем (ч. З ст. 271 КПК); і) надання головуючому в судовому розгляді права зупинити ви- ступ учасника судових дебатів, якщо він після зауваження повторно допустив висловлювання образливого або непристойного характеру (ч. 6 ст. 364 КПК); ї) покладення на слідчого, прокурора, слідчого суддю і суду обов’язку у кримі- нальному провадження неповнолітніх, здійснювати процесуальні дії в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя неповнолітнього та відповідає його віковим та психологічним особливостям, уникати негативного впливу на нього (ч. 2 ст. 484 КПК) тощо.

4. Частина 2 коментованої статті, конкретизуючи зміст першої її частини, забороняє під час кримінального провадження піддавати особу, яка залучається

до його сфери, а) катуванню; б) жорстокому; в) нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню; г) вдаватися до погроз засто- сування такого поводження; г) утримувати особу у принизливих умовах; д) при- мушувати до дій, що принижують її гідність. Ця норма КПК також грунтується на вимогах ст. 28 Конституції України, згідно з якою кожна особа має право на повагу до її гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не- людському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця вимога Основного Закону, своєю чергою, основою має міжнародно-правові акти, визнані Україною, які забороняють вчиняти під час кримінального про- вадження перераховані дії.

5. До міжнародно-правових актів, які обумовлюють вимоги ст. 28 Консти- туції України, насамперед, належать Загальна декларація прав людини 1948 р. (ст. 5) та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 7), Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження чи покарання 1975 р. Крім того, на міжнародному рівні прийняті і діють багатосторонні договори (конвенції, декларації), які спеціально присвячені засаді поваги до людської гід- ності під час кримінального провадження та виконання покарань недопущення її порушення. Ці міжнародно-правові акти визнані Україною і є складовими частинами національного законодавства. До них, зокрема, належать: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 р. (ратифікована Україною 24 лютого 1987 p.); Європей- ська конвенція про запобігання тортурам чи нелюдському або такому, що при- нижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 р. (Україна приєдналась 2 травня 1996 p., ратифікована 24 січня 1997 р. і набула чинності для України 1 вересня 1997 p.); Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 3).

6. Юридичне визначення поняття «катування» (синонім - тортури) міс- тить як законодавство України, так і міжнародно-правові акти, чинні в Україні. Стаття 127 КК України, формулюючи об’єктивну сторону злочину «катуван- ня», визначає його як умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізич- ного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, в тому числі отримати від нього або іншої особи інфор- мацію, свідчення чи визнання, покарати його за дії, які він скоїв або у скоєнні яких підозрюється, або залякування його чи інших осіб.

Цей склад злочину «катування» у поєднанні з іншими, зокрема з «побоями і мордуванням» (ст. 126 КК), найбільш рельєфно виражають зневагу до людської гідності. Подібне, але дещо ширше формулює поняття «катування» ст. 1 Кон- венції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижу- ють гідність, видів поводження і покарання 1984 р. За нею «катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі спричиняється сильний біль або страждання.

фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу чи з будь- якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи інши- ми особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. До цього терміна не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи ви- кликаються ними випадково». Останнє речення наведеної міжнародно-правової норми враховує ту обставину, що в деяких випадках, визначених у законі, компе- тентні державні органи вправі ухвалювати рішення та вчиняти дії, які хоча й за- вдають особі моральних чи фізичних переживань і страждань, але ґрунтуються на законі і обумовлюються необхідністю досягнення соціально значущої мети. Йдеться, насамперед, про кримінальне провадження, де широко застосовуються заходи забезпечення, в тому числі й запобіжні заходи, вчиняються слідчі (роз- шукові) дії, які обмежують до певної міри конституційні права і свободи людини та завдають їй фізичних і моральних страждань. Проте ці дії та рішення не ви- знаються такими, що принижують гідність людини.

7. Стандарти катування (тортур) та жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання та критерії їх визначення сформульовані Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) у своїх рішеннях, ухвалених у результаті тлумачення й застосування ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція не дає визначення поняття «катування», а формулює заборону, згідно з якою нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. При цьому Суд відзначає, що катування є обтяжуючою, навмисною формою жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводжен- ня чи покарання.

8. Поняття «катування» охоплює такі ознаки: 1) спричинення людині сильного фізичного болю або страждання; 2) спричинення такого болю і страждань навмисне; 3) спричинення такого болю і страждань цілеспрямова- но з метою одержання відомостей (інформації), зізнання, приниження, образи тощо; 4) спричинення сильного фізичного болю і/або страждань службовими особами, які здійснюють кримінальне провадження, або іншими особами, які діють за їх вказівкою, з їх відома чи згоди або підбурювання.

9. Європейський суд з прав людини, застосовуючи у своїх рішеннях ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кваліфікував як «катування» такі діяння:

а) застосування електрошоку до допитуваної особи;

б) побиття підозрюваного, обвинуваченого, який був затриманий чи взя- тий під варту, чи іншого учасника провадження, що мало наслідком утворення гематом, церебральних порушень, які призвели до тривалого зниження функцій мозку, разом із ненаданням понад добу медичної допомоги;

в) побиття, погрози проти життя і здоров’я членів сім’ї, сексуальні заля- кування і приниження (згвалтування), які разом узяті викликають страждання;

г) застосування особливо ганебної форми жорсткого поводження - «фа- лаки» (нанесення ударів по ступнях ніг тупим знаряддям) з метою одержання відповідної інформації або залякування;

г) застосування удаваних розстрілів та погроз у розстрілі;

д) насильницьке годування із застосуванням приборкувальних засобів (наручників, ротозширювачів, спеціальних трубок для введення в стравохід) та фізичної сили для подолання опору жертви.

10. Нелюдське поводження в тлумаченні Судом означає таке, що має на- вмисний характер, застосовується щоразу протягом кількох годин поспіль, за- вдає якщо не реальні тілесні ушкодження, то принаймні найсильніші фізичні і душевні страждання. Заборонені методи допитів, застосування яких завдає якщо не тілесні ушкодження, то істотних фізичних і психічних страждань, або які здатні призвести до гострих психічних розладів також підпадають під не- людське поводження. Таке поводження визначається судом у кожному конкрет- ному випадку залежно від обставин, у яких воно відбувалось.

11. При визначенні жорстокості, яка завдає болю чи страждань, суд ви- ходить з того, що вона є «мінімумом суворості», необхідної для застосування ст. З Конвенції. За своєю природою вона є відносною і залежить від обставин справи, як-от: тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а за певних обставин береться до уваги ще й стать, вік і стан здоров’я тощо.

Враховуючи те, що Конвенція за висловом Суду є «живим інструментом», який має тлумачитися в світлі умов сьогодення, певні діяння, які в минулому кваліфікувалися як «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження» на противагу «катуванню» можуть розглядатись інакше в майбутньому. При цьому Суд виходить з того погляду, що «високі стандарти, які постійно підви- щуються стосовно захисту прав людини і основоположних свобод, вимагають відповідної і незмінної рішучості в оцінці основних цінностей демократичного суспільства». Це означає, що поріг мінімальної жорстокості при оцінці нена- лежного поводження з часом знижується і вимагає більшої суворості в оцінці порушень ст. З Конвенції.

12. Оцінюючи докази, пов’язані з порушенням ст. З Конвенції, Суд засто- совує стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Згідно з цим стандартом, якщо особа перебуває під контролем держави (під вартою), то в цьому випад- ку виникає переконлива презумпція факту нанесення тілесних пошкоджень, завданих особі під час її знаходження під контролем держави. В такому разі гагар доведення фаюу, що тілесні пошкодження особі не були заподіяні з вини працівників органів, які утримували особу під вартою, лягає на органи держа- ви. Вони мають довести Судові, що застосування фізичної сили до особи було правомірним і необхідним, або що тілесні ушкодження особи з’явилися у неї цілком з іншої причини, аніж через негуманне поводження з нею під час пере- бування під вартою.

13. Частина 3 коментованої статті надає право кожному учаснику кримі- нального провадження, який вважає, що його людська гідність, права, свободи та інтереси були порушені органами та службовими особами, які ведуть про- вадження, захищати їх усіма незабороненими законом засобами. Це положення ґрунтується на конституційній нормі про захист прав і свобод людини і грома- дянина, зокрема, на ч. 5 ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і сво- боди від порушень і протиправних посягань.

Незаборонені законом засоби можна кваліфікувати на кілька груп. Насам- перед, це засоби, які визначені самою Конституцією України (ч. 5 ст. 29, ч. 4 ст. 32, ст. 34, ст. 40, ст. 55). Вони надають особі право оскаржувати дії до суду та інших органів державної влади, звертатись до громадськості (громадських фор- мувань) та засобів масової інформації з відповідними повідомленнями і заява- ми, застосовувати пікетування тощо. Незаборонені законом засоби передбачені чинним, передусім кримінальним законодавством, зокрема: правом на необхід- ну оборону (ст. 36 КК України), правом на крайню необхідність (ст. 39 КК). Законодавством передбачено право особи володіти зброєю та застосовувати її для самооборони й захисту власності в межах необхідної оборони і самообо- рони. Третю групу незаборонених законом засобів захисту становлять засоби, передбачені міжнародно-правовими актами, визнаними Україною. Основним з них є оскарження дій і рішень органів, які ведуть кримінальне провадження, до Європейського суду з прав людини.

14. У кримінальному провадженні засобом захисту людської гідності, прав, свобод та інтересів учасників провадження (підозрюваних, обвинуваче- них, потерпілих, свідків тощо) є прокурорський нагляд за законністю дій та рішень органів досудового розслідування, в процесі якого прокурор наданими йому процесуальними засобами не допускає або усуває допущені незаконні порушення прав і законних інтересів учасників провадження. Але найбільш ефективним засобом захисту названих соціальних цінностей у кримінальному провадженні є оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора на досудовому розслідуванні до слідчого судді (див. коментар до ст. 303 КПК), в окремих випадках до суду, який розгляне їх під час підготовчого судового за- сідання, чи апеляційного суду (ч. 8 ст. 284, ч. 5 с. 288, ч. 2,3 ст. 303 КПК тощо).

15. Рішення суду першої інстанції, яким, на думку учасника провадження, нанесена шкода його людській гідності, порушені його права і свободи, оскар- жуються в апеляційному порядку, а рішення першої і апеляційної інстанції - в касаційному порядку. Процесуальними способами захисту людської гідності, прав і свобод учасників провадження є також перегляд судових рішень за ново- виявленими обставинами (глава 34 КПК) та у встановлених законом випадках

• Верховним Судом України (глава 33 КПК).

16. Окремим способом захисту людської гідності, прав, свобод та інтересів, порушених під час здійснення кримінального провадження, є відшко- дування (компенсація) моральної і матеріальної шкоди, завданої його учаснику

незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Такий спосіб захисту грунту- ється на ст. 56 Конституції України, передбачений ст. 130 КПК (див. коментар до неї), ст. 1176 Цивільного кодексу України та регулюється Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними ді- ями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 p., виданим на його основі наказом Міністерства юстиції України, Ге- неральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 6 березня 1996 р. «Про затвердження положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудово- го розслідування, прокуратури і суду», та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. Роз’яснення щодо реалізації цього способу захисту дав і Верховний Суд України у постановах його Пленуму, зокрема: від 31 березня 1995 р. з наступними змінами «Про су- дову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (п.п. 3,9,10^і).

Стаття 12. Забезпечення права на свободу та особисту недоторкан- ність

1. Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пе- ресування в іншій спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кри- мінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, перед- бачених цим Кодексом.

2. Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчи- ненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обґрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту за- тримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою.

3. Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримаєть- ся під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

5. Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в іншій спосіб під час кримінального провадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

1. Засада, закріплена у коментованій статті, сформульована на основі ст. 29 Конституції України, п.п. 1,2 ст. 9 Міжнародного паїсгу про громадянські і політичні права 1966 p., ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основопо- ложних свобод 1950 р. та норм інших міжнародних договорів за участі Украї- ни. Конституція України встановила: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність» (ч. 1 ст. 29). Поняття «свобода і особиста недотор- канність» при цьому означає не свободу загалом, яка охоплює сукупність осо- бистих, політичних та інших конституційних свобод, а свободу від фізичного або психічного примусу, свободу дій і прийняття рішень у дозволених право- вими і моральними нормами межах, можливість розпоряджатися собою і не знаходитися під контролем неособистих, зовнішніх чинників, свободу (вільне) пересування в просторі. Обмеження права особи на свободу і особисту недо- торканність, насамперед, є обмеженням свободи дій і пересування особи вна- слідок прямого фізичного або психічного примусу.

2. Право особи на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним. У передбачених законом випадках, особливо у кримінальному провадженні, вони можуть бути обмежені у зв’язку з необхідністю захисту свободи інших та соціально значимих цінностей, які становлять завдання кримінального про- вадження (див. коментар до ст. 2 КПК). Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплюючи право людини на свободу й особисту недоторканність («Жодна людина не може бути позбавлена волі інак- ше ніж відповідно до процедури, встановленої законом»), встановлює випадки, коли таке право особи може бути обмежене шляхом примусових дій уповно- важених державою органів. Зокрема, це такі випадки, як: а) законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом; б) законний арешт або за- тримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечен- ня виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом; в) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчинен- ні правопорушення або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення або її втечі після його вчинення; г) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховно- го нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечен- ня її присутності перед компетентним судовим органом; г) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей пси- хічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; д) законний арешт або за- тримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстра- диції.

3. Встановлюючи випадки обмеження права на свободу та особисту недо- торканність, Конвенція передбачає умови, які мають бути дотримані під час об- межень, щоб їх можна було контролювати законом. Забезпечення дотримання цих умов покладається насамперед на суц (судцю). До таких умов належать: 1) кожна

заарештована людина повинна негайно бути поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї; 2) кожна людина, заарештована або затримана згідно з положеннями пункіу «в» цього ко- ментаря до ч. 2 ст. 12, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судо- вий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд; 3) кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є неза- конним; 4) кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушен- ня положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування збитків.

4. Коментований Кодекс, дотримуючись вимог Конституції України, Кон- венції та інших міжнародних актів, встановлює у кримінальному провадженні такі обмеження права на свободу та особисту недоторканність:

1. затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопору- шення як тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 176, ст. 208 КПК);

2. затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ч. 1 ст. 188 КПК);

3. затримання в Україні особи, яка розшукується іноземною державою у зв’язку із вчиненням нею кримінального правопорушення (ст. 582 КПК), та за- стосування до неї тимчасового арешту (ст. 583 КПК);

4. застосування до підозрюваного, обвинуваченого таких запобіжних за- ходів, як домашній арешт (ст. 181 КПК) та тримання під вартою (ст. 183 КПК);

5. покладення на підозрюваного чи обвинуваченого у разі застосування до нього запобіжного заходу - особистого зобов’язання - обов’язку: а) не відлуча- тися без дозволу слідчого, прокурора або суду із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває (п. 2 ч. 5 ст. 194 КПК); б) не відвідувати місця визначені слідчим суддею або судом (п. 5 ч. 5 ст. 194 КПК); в) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон чи інші документи, які дають право виїзду з України чи в’їзду до неї (п. 8 ч. 5 ст. 194 КПК);

6. примусове поміщення особи до лікувального закладу для проведення стаціонарної медичної чи психіатричної експертизи (ч. 2 ст. 197, ч. З ст. 242,

ч. 2 ст. 509 КПК);

7. поміщення дитини, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11-ти років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відпові- дальність, до приймальника-розподільника на строк до 30-ти днів та його про- довження ще до 30-ти днів (ч. 4 ст. 499 КПК);

8. тримання особи під вартою в Україні, коли є рішення компетентного органу іноземної держави про взяття її під варту або призначення їй покарання у вигляді позбавлення волі, якщо ця особа транзитно перевозиться територією України або тимчасово видана в Україну (див. коментар до ст. 580 КПК);

9. застосування екстрадиційного арешту до особи, яка вчинила злочин за межами України, але була затримана в Україні і до якої був застосований тим- часовий арешт (ст. 583 КПК), після надходження запиту органу іноземної дер- жави про її видачу (див. коментар до ст. 584 КПК).

5. Частина 2 коментованої статті у світлі вимог ч. 2 ст. 29 Конституції України та ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво- бод встановлює гарантії недопущення свавільного (без передбачених законом підстав та дотримання встановленого ним порядку) обмеження свободи осо- би та її недоторканності під час кримінального провадження. Ними зокрема є: а) обмеження свободи та особистої недоторканності учасника провадження можливе лише у встановлених КПК випадках, з дозволу і під контролем суду;

б) негайне (в найкоротший строк, але не пізніше 60-ти годин з моменту за- тримання особи без ухвали слідчого судді - ч. 2 ст. 211 КПК, сорока восьми годин з часу доставки до місця кримінального провадження особи, яка була оголошена в міжнародний розшук - ч. 6 ст. 193 КПК, не пізніше 36-ти годин з моменту затримання особи на підставі ухвали слідчого судді про дозвіл на затримання з метою приводу - ч. 1 ст. 191 КПК доставлення затриманої особи до слідчого судді для з’ясування законності та обгрунтованості її затримання, а також підставності для подальшого тримання під вартою; в) встановлення строку - 72 годин (3 доби) з моменту затримання, протягом якого слідчий суддя чи суд має перевірити обґрунтованість затримання (у разі, якщо воно відбулось без їх ухвали) та ухвалити рішення про звільнення затриманого чи тримання його під вартою.

6. Обмеження права на свободу та особисту недоторканність деяких осіб, які виконують важливі державні функції, зокрема, їх затримання, взяття під варту чи під домашній арешт здійснюється в особливому порядку (див. комен- тар до ст. 482 та ч. 8 ст. 191 КПК).

7. Кожній затриманій, взятій під варту чи інакше позбавленій свободи осо- бі має бути негайно роз’яснено зрозумілою для неї мовою, що стало підставою для обмеження її свободи та особистої недоторканності, і якими правами у цьо- му зв’язку вона володіє (ч. 4 ст. 208 КПК). Затриманій особі має бути нада- на можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Лише у випадку наявності обґрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, повідомлення має бути здійснене уповноваженою службовою особою (див. коментар до ст. 213 КПК).

8. Частина 4 коментованої статті містить вимогу негайно звільнити кожну особу, яка тримається під вартою або позбавлена свободи в інший спосіб, якщо закінчився строк перебування її під вартою чи іншим способом обмежена її свобода. Обов’язок слідчого судді щодо захисту прав людини полягає в тому, що він зобов’язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не доведе: 1) існування перед- бачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді чи

суду; 2) неперевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність зволікання у доставленні особи до суду (ч. 5 ст. 206 КПК).

Своєю чергою, начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти підозрюваного, обвинуваченого, стосовно якого на день закінчення строку ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або закінчення строку тримання під вартою, не надійшла їх ухвала про про- довження такого строку. Внесення застави, визнаної слідчим суддею чи судом в ухвалі про застосування до підозрюваного чи обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, також зобов’язує начальника установи попереднього ув’язнення негайно звільнити їх з-під варти. Вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув’язнення (ст. 20 Закону України «Про попереднє ув’язнення» від ЗО червня 1993 р. в редакції Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям КПК Украї- ни» від 13 квітня 2012 p.).

9. В ч. 5 коментованої статті міститься нагадування, що особи, які під час кримінального провадження безпідставно або з порушенням порядку здійсни- ли затримання або взяття під варту якої-небудь людини, мають нести встанов- лену законом відповідальність аж до кримінальної.

Стаття 13. Недоторканність житла чи іншого володіння особи

1. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння осо- би, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судо- вим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

1. Зміст цієї засади випливає із ст. 30 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакіу про громадянські і політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з на- званими актами і закріпленою у коментованій статті нормою-засадою ніхто не впра- ві проникати до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи об- шуку інакше як за вмотивованим рішенням суду, крім випадків, передбачених КПК.

2. У контексті коментованої статті під «житлом» необхідно розуміти будь- яке приміщення, в якому не лише постійно проживає особа, а й яке є місцем її тимчасового проживання або перебування (ч. 2 ст. 233 КПК). Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про деякі питання за- стосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове об- меження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28 березня 2008 p., під житлом у значенні кримінального провадження слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для по- стійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке

належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимча- сового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового про- живання (дача, садовий будинок тощо).

Водночас, Пленум Верховного Суду у згаданій постанові зазначив, що згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судам необхідно враховувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і осно- воположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поши- рюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

3. Під «іншим володінням» особи, як роз’яснив Пленум Верховного Суду у згаданій постанові, слід розуміти такі об’єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути

і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (ае- ропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

4. Недоторканність житла чи іншого володіння особи не є абсолютною. Під час кримінального провадження органи, які здійснюють досудове розслі- дування (слідчий) і прокурор вправі увійти до них і провести обшук чи огляд лише на підставі ухвали слідчого судді. Без такої ухвали вони можуть вчини- ти ці слідчі (розшукові) дії лише у невідкладних і визначених КПК випадках, пов’язаних із: а) врятуванням життя людей чи майна (при цьому загроза життю чи майну повинна бути реальною: крики про допомогу, постріли, погрози на- падників тощо); б) безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (переслідування «по гарячих слідах»).

Окремий випадок проникнення до житла чи іншого володіння особи без згоди їх володільця і без ухвали слідчого судці передбачений Законом України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р. Згідно із його ст. 15 (п. 6) особи, які залучені до проведення антитерористичної операції, вправі входити (проникати) в житло та інше приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного аюу та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволі- кання з цим може спричинити тяжкі наслідки.

5. Наявність цих підстав має бути перевірена слідчим суддею за клопотан- ням прокурора відразу після проведення обшуку чи огляду названих об’єктів. Відсутність такого клопотання або встановлення слідчим судцею відсутності невідкладності проведення обшуку чи огляду тягне за собою втрату допусти- мості одержаних при цьому доказів (див. коментар до ст. 233, ч. 2 ст. 237 КПК).

6. Без ухвали слідчого судді, але за добровільною згодою володільця жит- ла чи іншого володіння, в них може бути проведена така слідча (розшукова) дія, як слідчий експеримент (ч. 5 ст. 240 КПК).

7. Без дозволу володільця чи ухвали слідчого судді входити до житла підо- зрюваного чи обвинуваченого, до яких був застосований запобіжний захід у ви- гляді домашнього арешту, мають право працівники органів внутрішніх справ з метою контролю за його поведінкою та вимагати усних чи письмових пояснень з питань, пов’язаних із виконанням покладених на нього зобов’язань. При цьо- му вони вправі використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК).

8. Слідчому, прокурору, співробітнику оперативного підрозділу (якщо останні проводять слідчі (розшукові) дії, включаючи негласні, за письмовим дорученням слідчого чи прокурора) заборонено збирати докази у кримінально- му провадженні шляхом проникнення до житла чи іншого володіння особи під надуманими приводами (перевірки дотримання правил протипожежної безпе- ки, правил зберігання мисливської зброї тощо). Одержані в такий спосіб докази не можуть бути допущені в кримінальне провадження.

9. Незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи, незакон- не проведення в них огляду або обшуку є злочином, передбаченим ст. 162 КК України («Порушення недоторканності житла»).

Стаття 14. Таємниця спілкування

1. Під час кримінального провадження кожному гарантується таєм- ниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден- ції, інших форм спілкування.

2. Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі су- дового рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлен- ня та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

3. Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального про- вадження.

1. Зміст закріпленої у коментованій статті засади грунтується на ст. 31 Конституції України та нормах названих у коментарі до ст. 13 КПК міжнарод- но-правових актів. Ними кожній особі гарантується таємниця листування, те- лефонних розмов та іншої кореспонденції. Коментована стаття поширює цю конституційну гарантію на кримінальне провадження як загальне правило, за- бороняючи під час нього її порушувати, крім випадків, встановлених КПК.

2. Спілкування, про яке йдеться у кримінальному провадженні, - це пе- редання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої за допомогою засобів зв’язку будь-якого типу: поштовим зв’язком, транспортними комуніка- тивними мережами, електронними інформаційними системами. Обмеженням

таємниці спілкування (втручанням до неї) є такі дії, які забезпечують можли- вість одержати відомості, що були предметом спілкування, за умови, що його учасники можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. Під листуванням необхідно розуміти обмін листами, листівками, телеграмами, бандеролями, іншими поштовими відправленнями, в яких міститься певна ін- формація. Телефонні розмови - це обмін інформацією голосом у реальному часі за допомогою телекомунікаційних мереж (провідних чи електромагніт- них систем тощо). Під телеграфною кореспонденцією слід розуміти будь-які повідомлення (телеграми), що передаються за допомогою телеграфу. Іншими формами спілкування є повідомлення осіб за допомогою більш сучасних форм зв’язку - телефаксом, пейджинговим зв’язком, електронним тощо.

3. Однією із засад діяльності у сфері надання послуг поштового зв’язку є забезпечення прав користувачів на таємницю інформації (ст. З Закону України «Про поштовий зв’язок»). Так само заборонено зняття інформації з телекому- нікаційних мереж, крім випадків, передбачених законом (ст. 9 Закону України «Про телекомунікації»). На суб’єктів, які надають послуги поштового зв’язку та телекомунікаційні послуги, названими законами покладається обов’язок зберігати таємницю листування, телефонних розмов та іншої інформації, що передається засобами зв’язку або через комп’ютер.

4. Таємниця спілкування не є абсолютною. Частина 2 коментованої статті на основі ст. ЗО Конституції України, ст. 17 Міжнародного пакту про громадян- ські та політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основопо- ложних свобод передбачає, що у випадках, передбачених КПК, та з дотриман- ням встановлених ним умов і підстав, втручання у таємницю спілкування під час кримінального провадження можливе. Загальні положення про втручання у приватне спілкування (обмеження права на його таємницю) у кримінальному провадженні визначені ст. 258 КПК (див. коментар до неї).

5. У кримінальному провадженні втручання у таємницю спілкування здій- снюється шляхом використання таких негласних слідчих (розшукових) дій, як:

а) накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК); б) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК); в) зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).

6. Коментована норма-засада визначає мету обмеження таємниці спілку- вання під час кримінального провадження, його умови та підставу. Метою втру- чання у спілкування є виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину (тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років; особливо тяжким - на строк понад десять років або довічне позбавлення волі - ст. 12 КК України), встановлення обставин такого злочину та особи, яка його вчинила.

Умовою, яка визначає можливість втручання у таємницю спілкування, є неможливість в інший спосіб досягти названої мети. Легітимною підставою для втручання є ухвала слідчого судці апеляційного суду (його голови або за його визначенням іншим суддею цього суду).

7. Частина 3 коментованої статті зобов’язує органи і службових осіб, які ведуть кримінальне провадження, використовувати одержану в результаті легі- тимного втручання у таємницю спілкування інформацію лише для вирішення завдань кримінального провадження. Забороняється використання таких відо- мостей для цілей, не пов’язаних із кримінальним провадженням, а також озна- йомлення з ними учасників провадження чи будь-яких інших осіб.

Відомості (інформація) та її носії, які не використані з різних причин у кримінальному провадженні або які прокурор не визнає необхідним для по- дальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення (ст. 255 КПК). Лише у разі, якщо одержана у зазначений спосіб інформація свідчить про ознаки кримінального правопору- шення, яке не розслідується у цьому провадженні, але може бути використана в іншому кримінальному провадженні, вона зберігається і передається до нього на підставі ухвали слідчого судді, що постановляється за клопотанням проку- рора (ст. 257 КПК).

Стаття 15. Невтручання у приватне життя

1. Під час кримінального провадження кожному гарантується невтру- чання у приватне (особисте і сімейне) життя.

2. Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, перед- бачених цим Кодексом.

3. Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, перед- баченому цим Кодексом, не може бути використана інакше як для вико- нання завдань кримінального провадження.

4. Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов’язаний запобігати розголошенню такої інформації.

1. Ця норма-засада ґрунтується на ст. 32 Конституції України та міжна- родно-правових актах, визнаних Україною, які складають національне законо- давство, насамперед, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14) та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8). Стаття 32 Конституції закріплює неприпустимість втручання в особисте і сі- мейне життя кожної особи. Нею заборонено збирання, зберігання, використан- ня та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, за винятком випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еко- номічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна вимога-засада визначає засаду невтручання у приватне життя особи у кримінальному прова- дженні, насамперед, підозрюваного та обвинуваченого.

2. У контексті коментованої статті йдеться про інформаційну складову права особи на повагу та невтручання у її приватне життя. Під поняттям «при- ватне (особисте і сімейне) життя» в коментованій статті слід розуміти життєді- яльність людини у сфері сімейних, особистих, побутових та інших стосунків.

які не перебувають під «тягарем суспільних інтересів». (Право на приватне життя вперше з’явилось в англо-американській правовій системі як право на приватність («прайвесі» - privacy), що означало «право залишатись наодинці»). Право на приватне життя надає особі можливість на власний розсуд вирішува- ти, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя залежно від власних уподобань, інтересів та мети. Однак при цьому здійснення цього права не повинно порушувати межі прав інших осіб.

3. Право на повагу до приватного життя є одним із небагатьох прав люди- ни, які не мають точного визначення не лише у правовій доктрині, а й практиці судів, насамперед Європейського суду з прав людини. Загалом сфера приват- ного життя особи охоплює її особисте, сімейне життя, дружні чи інші особисті стосунки як всередині сім’ї, так і поза нею, обставини інтимного характеру, стан здоров’я, відомості про особу, спілкування з іншими людьми (приватність спілкування) тощо. В практиці Євросуду приватне життя визначалось так: «Приватне життя є правом на невтручання в особисте життя, правом жити так, як хочеться, без оголошення деталей особистого життя..., але право на повагу особистого життя цим не вичерпується. Воно вимагає також, до певної міри, право на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми, особливо в емоційній сфері, для розвитку і реалізації особистості людини» (рішення в справі «Ван Оостервійк проти Бельгії», 1980 p.).

4. Право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпе- чення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В широкому розу- мінні право особи на приватне життя тісно пов’язане і навіть охоплює право на недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю спілкування та повагу до людської гідності, які чинний КПК виділяє в окремі норми-засади, виходячи з їх важливості та необхідності захисту у сфері кримінального про- вадження.

5. Маючи право на збереження в таємниці обставини свого приватного (особистого і сімейного) життя, особа (в кримінальному провадженні це, на- самперед, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий), сама визначає можли- вість ознайомлення з ними інших осіб. Частина 2 коментованої статті заборо- няє будь-кому збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених іншими законами, зокрема Цивільним кодексом України (ст.ст. 301, 302) та Законом України «Про інформацію».

6. Право на невтручання у приватне життя не є абсолютним. Як Консти- туція України, названі у коментованій статті міжнародні акти, так і ч. 2 цієї статті відзначають, що обмеження цього права можливе лише у встановлених законом випадках. КПК передбачає слідчі (розшукові) дії гласного і негласного (таємного) характеру (обшуки, огляди, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних інформаційних систем, аудіо-, відеоконтроль особи тощо), в ході яких одер- жується інформація про приватне (особисте і сімейне) життя таких учасників

провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Здобута в такий спосіб ін- формація може бути використана у кримінальному провадженні.

7. Збирати, зберігати (шляхом фіксації у процесуальних документах та до- датках до них) і використовувати інформацію про приватне життя особи без її згоди можливо лише для досягнення завдань кримінального провадження. Використання її для іншої мети (шантажу, залякування, психологічного тиску, дискредитації тощо) не допускається. Особа, конституційне право про недотор- канність приватного життя якої було тимчасово обмежене під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний та його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про факт і результати такої дії у визначений ними час (ст. 253 КПК).

8. Частина 4 коментованої статті зобов’язує кожного, кому був наданий доступ до інформації про приватне життя учасника провадження чи іншої особи, не розго- лошувати її, а органи і службові особи, які ведуть провадження, - вжити заходів, за- побігти цьому. КПК передбачає процесуальні гарантії нерозголошення такої інфор- мації, зокрема: а) наділенням підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого правом відмовитися давати показання (пояснення), в тому числі й стосовно обставин свого приватного життя (п.п. 4,5 ч. З ст. 42; п. 6 ч. 1 ст. 56; п. З ч. і ст. 57; ч. 4 ст. 58 КПК); б) покладенням обов’язку на свідка-адвоката, медичного працівника, священнос- лужителя, нотаріуса, журналіста не розголошувати відомостей, що становлять їх професійну таємницю, в тому числі й відомостей про приватне життя своїх клієн- тів і пацієнтів, які стали учасниками провадження (ч. 2 ст. 65 КПК); в) забороною перекладачеві (п. 4 ч. 2 ст. 68 КПК), експертові (п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК), спеціалістові (п. З ч. 5 ст. 71 КПК) розголошувати дані, в тому числі й про обставини приватного життя, які стали їм відомі під час кримінального провадження; г) попередженням слідчим і прокурором учасників провадження про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування та про кримінальну відповідальність за їх розголошення (ст. 222, ч. 2 ст. 254 КПК); г) забороною виготовлення копій прото- колів та додатків до них про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб (ч. З ст. 254 КПК); д) покладенням на прокурора обов’язку вжити заходів щодо за- хисту інформації (її знищення), в тому числі і про приватне життя осіб, яка не була використана у кримінальному провадженні (ст. 255 КПК).

9. За незаконне збирання, зберігання, використання та поширення інфор- мації про приватне життя особи встановлена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК України).

Стаття 16. Недоторканність права власності

1. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінально- го провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рі- шення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускаєть- ся тимчасове вилучення майна без судового рішення.

1. Коментована стаття грунтується на ст. 41 Конституції України, ч. 1 якої закріпила право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися сво- єю власністю, а ч. 4 - непорушність права приватної власності: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. В розвиток цього конституцій- ного положення ст. 321 Цивільного кодексу України містить положення, згідно з яким особа не лише не може бути протиправно позбавлена права власності, а й обмежена у його здійсненні. Позбавлення чи обмеження права власності мож- ливо лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Наведені положення національного законодавства кореспондуються з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема зі ст. 1 Першого протоколу до неї, і становлять правові гарантії забезпечення в Україні права власності кожної осо- би. У випадку порушення цього права вона може звертатися за його захистом не лише у національні суди, а й у Європейський суд з прав людини.

2. Обмеження права власності у кримінальному провадженні допускаєть- ся щодо підозрюваного за допомогою такого виду заходів забезпечення прова- дження, як тимчасове вилучення його майна (див. коментар до глави 16 КПК) та арешт майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну (майнову) відповідальність за шкоду, завдану діями названих учасників провадження, а також неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (цивільних відповідачів). Якщо тимчасове вилучення майна підозрюваного здій- снюється без рішення слідчого судді чи суду, то арешт його майна та майна об- винуваченого можливий лише на підставі ухвали слідчого судці чи суду. Про під- стави та порядок арешту майна див. коментар до глави 17 (ст.ст. 170-175) КПК.

3. У разі застосування арешту майна для забезпечення кримінального провадження (забезпечення цивільного позову про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди або можливої конфіскації майна) слід- чий суддя чи суд зобов’язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприєм- ницької діяльності підозрюваного, обвинуваченого чи цивільного відповідача або інших наслідків, які суттєво можуть позначитися на інтересах інших осіб, зокрема співвласників майна (ч. 4 ст. 173 КПК).

4. Неповернення тимчасово вилученого у підозрюваного майна може бути оскаржене до слідчого судді (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК), а арешт майна підозрюва- ного, обвинуваченого чи цивільних відповідачів - до апеляційного суду (п. 9

ч. 1 ст. 309 КПК).

5. У кримінальному провадженні позбавлення права власності - конфіс- кація всього або частини майна можливе лише на підставі вироку суду, яким обвинуваченого визнано винним у вчинені тяжкого або особливо тяжкого кри- мінального правопорушення (злочину) і за умови, що таке додаткове покарання передбачене санкцією відповідної норми Особливої частини Кримінального кодексу України (ст. 59 КК України).

6. Шкода (матеріальна й моральна), завдана особі в результаті незаконного накладення арешту на майно чи незаконної його конфіскації, підлягає відшко-

дуванню на підставі ст. 130 КПК та Закону України «Про порядок відшкодуван- ня шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокура- тури і суду» (в редакції Закону України від 13 квітня 2012 p.).

С т а т т я 17. Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини

1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального право- порушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

2. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кри- мінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обви- нувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

3. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отри- маних незаконним шляхом.

4. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

5. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального право- порушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав за- конної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

1. Коментована стаття-засада кримінального провадження закріплює одне з найважливіших демократичних положень, які характеризують правову дер- жаву та її кримінальне провадження - презумпцію невинуватості особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину. Ця норма-засада зна- йшла своє закріплення у Конституції України (ст. 62), міжнародно-правових актах, визнаних Україною: Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 11), Між- народному пакті про громадянські і політичні права (п. 2 ст. 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 2 ст. 6), а також у галузевому законодавстві, зокрема у кримінальному (ч. 2 ст. 2 КК України).

2. Формула презумпції невинуватості, яка міститься в ч. 1 коментованої статті, - це об’єктивне правове положення, констатація і вимога закону, звер- нена до всіх державних і громадських формувань, службових осіб, громадян, до загальної суспільної думки: підозрюваний чи обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення вважається невинуватим допоки той, хто вважає його винним на суб’єктивному рівні - слідчий, прокурор, потерпілий (у випадках, коли обвинувачення набуло приватного характеру) не доведе у встановленому КПК порядку його вину перед судом належними, допустими- ми і достовірними доказами. Лише якщо суд погодиться з ними і на їх основі ухвалить обвинувальний вирок щодо обвинуваченого, цей вирок набере за- конної сили, тільки з цього часу обвинувачений вважається винним у вчиненні кримінального правопорушення і лише тепер його можна вважати і називати злочинцем.

3. Засада презумпції невинуватості особи у вчиненні кримінального пра- вопорушення свою дію поширює не тільки на таких учасників провадження, як підозрюваний та обвинувачений. Під її захистом перебуває будь-яка особа у кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного ха- рактеру. Це, зокрема, може бути свідок, якого допитують про обставини, що мо- жуть бути використані проти нього. Дія презумпції невинуватості зберігається і щодо підозрюваного чи обвинуваченого, кримінальне провадження стосовно яких закривається судом у зв’язку зі звільненням їх від кримінальної відпові- дальності. У цьому випадку вина названих учасників провадження встановлю- ється слідчим та прокурором, з ними може погодитись і суд. Але вина встанов- люється при цьому не для визнання особи винною вироком суду і покарання, а з метою закриття кримінального провадження. Суд не визнає особу в цьому випадку винною у вчиненні злочину своїм вироком. Він виносить ухвалу про закриття кримінального провадження, яка не замінює обвинувального вироку, а лише після його вступу в законну силу ним особа може бути офіційно визна- на винною. Тому й не випадково, що в таких випадках особа визнається такою, що не має судимості (ст. 88 КК України). Саме так тлумачить коло осіб, на яких поширює свою дію презумпція невинуватості, Європейський суд з прав людини (справа «Хужін та інші проти Росії», 2008 p.; справа «Адольф проти Австрії», 1982 р.).

4. Презумпція невинуватості позбавляє права офіційним (службовим) особам робити заяви, висловлювання, давати інтерв’ю тощо, в яких би вони стверджували про вчинення кримінального правопорушення конкретними осо- бами, і. що ці особи є винними у їх вчиненні до розгляду і вирішення справи судом. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголо- шував на цьому і підтверджував необхідність особливої обережності у виборі слів офіційними особами щодо підозри чи обвинувачення конкретних осіб у вчиненні кримінальних правопорушень та їх вини у цьому до ухвалення обви- нувального вироку (справи «Кузьмін проти Росії», 2005 p.; «Хужін та ін. проти Росії», 2008 p.; «Аллене де Рібемон проти Франції», 1995 р. та ін.).

5. У контексті дії презумпції невинуватості у кримінальному провадженні важливим є питання щодо інформації суспільства медійними засобами про кри- мінальні правопорушення та осіб, які їх вчинили. Медійні засоби, журналісти вправі і як «вартові демократії» навіть зобов’язані інформувати громадськість про вчинені правопорушення та осіб, щодо яких ведеться кримінальне прова- дження, про перебіг судового розгляду справ, але при цьому вони мають уника- ти висловлювань та формулювань, які б налаштовували суспільну думку на те, що підозрювані чи обвинувачені є злочинцями, що вони заслуговують суворої чи іншої міри покарання ще до розгляду і вирішення справи судом, і що від суду очікується саме такого рішення. Публікації і виступи в медійних засобах, у яких будь-яка особа, а також підозрюваний чи обвинувачений називаються зло- чинцями, не сумісні з презумпцією невинуватості. У Рекомендації Комітету Мі- ністрів Ради Європи № (2003) 13 «Про надання інформації щодо кримінального

судочинства через засоби масової інформації» задекларовано окремий принцип (засада) № 2 «Презумпція невинуватості» такого змісту: «Повага до принципу презумпції невинуватості є невід'ємною частиною права на справедливий суд. Згідно з цим погляди та інформація стосовно судових процесів, що відбува- ються, мають передаватися або поширюватися через засоби масової інформації тоді, коли це не зашкоджує презумпції невинуватості підозрюваного, обвинува- ченого або підсудного».

Серед українського інформаційного законодавства лише в Законі Украї- ни «Про телебачення і радіомовлення» йдеться фрагментарно про презумпцію невинуватості. Так, у його ст. 59 «Обов’язки телерадіоорганізацій» у п. I-з на телерадіоорганізацію покладається обов’язок «не поширювати матеріали, які порушують презумпцію невинуватості підсудного або упереджують рішення суду». Буде цілком логічним поширити такий підхід на всі засоби масової ін- формації.

6. Крім загального чіткого формулювання поняття (формули) презумпції не- винуватості, що міститься у ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 1 ст. 17 КПК, ця норма закріплює низку правових положень, що випливають з неї і позначаються не лише на правовому статусі особи, яка обвинувачується у вчинені кримінально- го правопорушення, а й є гарантіями від безпідставного та необгрунтованого об- винувачення. До таких, зокрема, належать положення (правила): а) про обов’язок доказування вини обвинуваченого стороною обвинувачення і звільнення від обов’язку доведення невинуватості самого обвинуваченого; б) про недопусти- мість доказування вини доказами, що одержані незаконним шляхом, та припу- щеннями; в) про тлумачення розумних сумнівів щодо вини особи на її користь. Перелічені положення конкретизуються і більш детально регулюються КПК.

7. Закріплюючи правило, згідно з яким ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення, ч. 2 комен- тованої статті покладає обов’язок (тягар) доказування вини підозрюваного та обвинуваченого на сторону обвинувачення. При цьому доказування охоплює не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обви- нуваченого, а й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною захисту. Такий підхід, сформульований у зазначеному правилі презумпції не- винуватості, має гуманістичну основу і обумовлений тим, що сторона обвину- вачення у справах публічного та приватно-публічного обвинувачення за своїми матеріальними, організаційними й процесуальними (зокрема, на досудовому розслідуванні, де проводяться слідчі (розшукові) в тому числі й негласні слідчі (розшукові) дії) можливостями набагато сильніша у формуванні доказової бази, аніж її опонент - сторона захисту. Завдяки цьому обставини, які їй належать до- казати, для неї об’єктивно більш доступні. Саме тому презумпція невинуватос- ті захищає особу, яка піддається кримінальному переслідуванню, покладаючи обов’язок доведення її вини на сторону обвинувачення.

Проте, звільняючи особу від обов’язку доказування своєї невинува- тості, КПК наділяє її правом брати участь у доказуванні, в тому числі і своєї

невинуватості. Власне презумпція невинуватості не позбавляє обвинуваченого можливості подавати будь-які докази, але вона забороняє органам, які ведуть процес, вимагати від нього доказів його вини чи невинуватості. Тому й відмова обвинуваченого надати чи вказати, де знаходяться такі докази, не може бути розцінена як підтвердження його вини. Подавати докази будь-які - це право обвинуваченого, яке він використовує на свій власний розсуд (ч. З ст. 42 КПК). Недоведення вини обвинуваченого стороною обвинувачення поза розумним сумнівом тягне за собою його виправдання.

8. Підозра, обвинувачення не можуть грунтуватись на доказах, одержа- них незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції,

ч. З ст. 17 КПК). Коментований Кодекс, насамперед, визначає, що є доказом у кримінальному провадженні. Ним визнаються фактичні дані (відомості), отри- мані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слід- чий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ст. 84 КПК). Тож, кримінальний процесуальний закон не лише дає визначення поняття доказу, а й перелічує джерела, з яких вони можуть бути одержані, та встановлює чіткий порядок їх збирання та одержання за до- помогою відповідних процесуальних, зокрема, слідчих (розшукових) дій. Ін- шими словами, він встановлює вимоги до відомостей, які можуть бути доказом у кримінальному провадженні. Відповідність цим вимогам дає змогу викорис- товувати такі відомості (фактичні дані) як доказ, робить їх допустимими. І на- впаки, порушення таких вимог тягне за собою недопустимість їх використання як доказу. Вимоги допустимості доказу стосуються: належного процесуального джерела; належного суб’єкта отримання доказу; законності процесуальної фор- ми збирання і закріплення доказів (див. коментар до глави 4 КПК).

9. Вимога законності процесуальної форми збирання і закріплення доказів є гарантією, з одного боку, одержання достовірної доказової інформації, а з ін- шого - дотримання прав і законних інтересів суб’єктів, від яких одержують до- кази. Недотримання встановленої законом процесуальної форми, її порушення під час проведення слідчих (розшукових) дій, спрямованих на збирання доказів та їх закріплення в матеріалах провадження, викликає обгрунтовані сумніви в достовірності таких доказів, а права та законні інтереси учасників таких дій можуть бути істотно і незворотньо порушені. КПК дає перелік порушень прав людини і основоположних свобод, які визнаються істотними під час криміналь- ного провадження (див. коментар до ст. 87 КПК). їх наявність є свідченням по- рушення встановленої КПК процесуальної форми (порушення закону) і тягне за собою недопустимість доказів обвинувачення, одержаних таким чином.

Судова практика чітко дотримується такої вимоги. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про посилення судового захисту прав та сво- бод людини і громадянина» від ЗО травня 1997 р. (п. 4) відзначив: «Обвину- вачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У

зв’язку з цим судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи досудового слідства обґрунтовують висновки про вину- ватість особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України».

10. Обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях. Це конститу- ційне положення, що випливає з презумпції невинуватості, знаходить свій роз- виток у ч. З ст. 373 КПК, яка зазначає: «Обвинувальний вирок не може ґрунту- ватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення». Тож, будь-які припущення, думки, здогадки, якими б вони привабливими не були і кому б вони не належали, при вирішенні питання про вину особи доказами не можуть бути і значення не мають. Вони можуть бути використані лише для ви- сунення версій, але не для обґрунтування вини. Такі припущення лише підтвер- джують сумнів, а він має бути витлумачений тільки на користь обвинуваченого.

11. Зміст презумпції невинуватості включає серед інших і правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи у вчиненні кримінального правопорушення. Це правило є невід’ємною його частиною і воно полягає у тому, що такі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченої особи. Категорії «сумнів» і «впевненість» характеризують відношення людини до наявності чи відсутності певної обставини. У кримінальному провадженні - до наявності чи відсутності хоч би однієї з обставин, які належать до предмета доказування у кримінальному провадженні, але, насамперед, події кримінального проваджен- ня, особи, яка його вчинила, та її вини (ст. 91 КПК). Впевненість - це психоло- гічний стан особи, яка веде кримінальне провадження, і, зокрема, судді, коли вона без вагань виражає своє відношення до результату пізнання як істинного або неістинного. Почуття сумніву є протилежним почуттю впевненості, пере- конаності. Воно характеризується невпевненістю, усвідомленням неперекона- ності, незадоволенням стосовно того, що приймається за істину, за вирішення певного завдання.

Зміст терміна «сумнів» не розкривається у законодавстві. Не дають його і роз’яснення Пленуму Верховного Суду, в постановах якого вживається термін «сумнів». Так, у постанові «Про практику застосування судами України зако- нодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розсліду- вання» від 11 лютого 2005 p.. Пленум роз’яснив (п. 10), що кримінальна справа не може бути повернена на додаткове розслідування «у випадках, коли немає доказів, які б підтверджували обвинувачення, і вичерпані всі можливості одер- жання додаткових доказів. За таких обставин суд має витлумачити всі сумніви на користь підсудного і постановити згідно з ч. 4 ст. 327 КПК (ч. 1 ст. 373 КПК 2012 р. - Авт.) виправдувальний вирок».

З наведених роз’яснень найвищого судового органу України вбачаються окремі властивості (ознаки), які має термін «сумнів» при ухваленні судового рі- шення. Це, зокрема, те, що «сумнів» має бути таким, який неможливо усунути за допомогою додатково одержаних доказів, оскільки вичерпані всі можливості для їх збирання чи одержання або ж сторона обвинувачення не вживає всіх

можливих у її розпорядженні заходів для їх виявлення. Суд же в останньому випадку не повинен за власною ініціативою усувати недоліки обвинувачення, оскільки не вправі виконувати у змагальному процесі цю функцію. Звичайно, вживаючи термін «сумнів», який має тлумачитись на користь обвинуваченого, законодавець має на увазі не будь-який, а сумнів «розумний» та непереборний.

12. Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи. Такий сумнів ґрунтується на нормальному (звичайному) стані речей, на звичайному ході події, які характерні для здорового глузду тих, хто обви- нувачує чи судить. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обви- нувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.

Непереборний сумнів може виникати як щодо пред’явленого обвинува- чення в цілому, так і стосовно окремих його обставин (окремих епізодів зло- чинної діяльності, причетності до злочину інших осіб тощо). Зрозуміло, що наявність непереборного сумніву щодо пред’явленого обвинувачення в цілому тягне за собою закриття кримінальної справи прокурором за недостатністю до- казів для доведення винуватості особи в суді та вичерпанням можливості їх отримати (п. З ч. 1 ст. 284 КПК), а в суді - ухвалення виправдувального ви- року (п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК). При цьому ухвалення за таких обставин рішення (ухвали) про закриття кримінальної справи чи виправдувального вироку судом означає не що інакше, як доведення невинуватості особи.

13. Непереборний сумнів щодо окремих обставин, які входять до скла- ду обвинувачення, не тягне за собою виправдання обвинуваченого, але він має правове значення: сумнівні обставини виключаються з обвинувачення, що може мати своїм наслідком перекваліфікацію діяння обвинуваченого на статтю кримінального закону з м’якшою мірою покарання, а при збереженні попере- дньої кваліфікації - відповідне пом’якшення міри покарання.

14. Поводження під час кримінального провадження з підозрюваним чи обвинуваченим, який ще не визнаний судом винним у вчиненні кримінального правопорушення і вирок щодо якого ще не набрав законної сили, має відпо- відати поводженню з невинуватою особою. Цим учасникам процесу має бути забезпечене (органами, які ведуть провадження), максимальне сприяння у ре- алізації наданим їм КПК процесуальних прав та виконання покладених на них обов’язків. Заходи забезпечення кримінального провадження і особливо запо- біжні заходи мають застосовуватись до них у суворій відповідності із законом та з мінімальними обтяженнями і обмеженнями їхніх прав, якщо вони здатні забезпечити мету таких заходів. Обов’язком слідчого судді у кримінальному провадженні є забезпечення додержання прав названих учасників провадження (див. коментар до ст. 206 КПК). Затримані підозрювані, або щодо яких вжитий запобіжний захід у вигляді взяття під варту, екстрадиційного арешту, знахо- дяться окремо від осіб, засуджених до позбавлення волі, і вони користують-

ся правами, передбаченими Законом України «Про попереднє ув’язнення» від ЗО червня 1993 р. з наступними змінами і доповненнями. Цим Законом вра- ховані вимоги, які містяться у «Зводі принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або ув’язненню в будь-якій формі», схвалених Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р.

Стаття 18. Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї

1. Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояс- нення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.

2. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи об- винувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на за- питання, а також бути негайно повідомленою про ці права.

3. Жодна особа не може бути примушена давати пояснення, по- казання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.

1. Свобода особи від самовикриття та викриття близьких родичів і членів сім’ї - засада кримінального провадження, яка ґрунтується на конституційній нормі (ч. 1 ст. 63 Конституції України): «Особа не несе відповідальності за від- мову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких ро- дичів, коло яких визначається законом». Своєю чергою, наведена норма-засада кореспондує ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, яка встановлює: «Кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії: ... не бути прине- воленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним». Ця засада у кримінальній процесуальній доісгрині та судовій практиці ще іме- нується привілеєм проти самовикриття та викриття близьких родичів та членів сім’ї у вчиненні кримінального правопорушення. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ця засада як привілей проти самообвинува- чення та обвинувачення близьких родичів та членів сім’ї спеціально не сфор- мована у вигляді окремої норми. Проте прецедентна практика Європейського суду з прав людини, ґрунтуючись на основі поняття справедливої процедури, про яку йдеться у ст. 6 Конвенції, визнає «право кожного, кому пред’явлено кримінальне звинувачення,... зберігати мовчання та не давати показань у під- твердження своєї винуватості» («Функе проти Франції», 1993 p.; «Саундерс проти Сполученого Королівства», 1996 p.). Поняття ж справедливої процедури охоплює захист обвинуваченого від примусу з боку влади, забороняє стороні обвинувачення використовувати докази, одержані всупереч волі обвинувачено- го, за допомогою примусу чи насильства.

2. Частина 1 коментованої стаггі-засади забороняє примушувати особу ви- знати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або давати пояснення чи показання, які можуть стати підставою для підозри чи обвину- вачення у його вчинені (привілей проти самовикриття) за допомогою проти- законних способів і методів. Цю заборону містять й інші засади кримінального провадження, зокрема, засада законності (див. коментар до ст. 9 КПК); засада поваги до людської гідності (див. коментар до ст. 11 КПК) тощо. Аналогічно й

ч. З цієї статті забороняє примушувати будь-яку особу давати пояснення чи по- казання, які можуть стати підставою для підозри чи обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення її близькими родичами чи членами сім’ї (при- вілей проти обвинувачення близьких родичів та членів сім’ї).

3. Щодо поняття «близьких родичів» та «членів сім’ї» див. п. 1 ст. З КПК та коментар до неї.

4. Реалізація коментованої статті-засади у кримінальному провадженні здійснюється за допомогою процесуального механізму, передбаченого КПК, який, зокрема, включає: а) визначення кола учасників провадження, на яких поширюється ця засада (ними є свідки, підозрювані, обвинувачені, потерпілі); б) наділення кожного з цих учасників кримінального провадження відповід- ними процесуальними правами, реалізація яких дає їм можливість захищати, як правило, свій інтерес, зокрема, правом не давати показань та не відповідати на запитання з приводу тих обставин, які можуть стати підставою дня підозри або обвинувачення їх чи близьких родичів та членів сім’ї у вчиненні криміналь- ного правопорушення (п.п. 4, 5 ч. З ст. 42; ч. 8 ст. 224 КПК); в) покладення на слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд обов’язку під час проведення допи- тів (на їх початку) ознайомити допитувану особу з її процесуальними правами та обов’язками і роз’яснити їх; г) обов’язково роз’яснити і процесуально за- фіксувати право допитуваної особи відмовитися від давання показань, а також відповідати на запитання щодо обставин, які дають підставу підозрювати цю особу або її близьких родичів чи членів сім’ї у вчиненні кримінального пра- вопорушення; ґ) у разі відмови підозрюваного давати показання, відповідати на запитання, особа, яка проводить допит, зобов’язана його зупинити відра- зу після отримання такої заяви (ч. 4 ст. 224 КПК). Нероз’яснення допитуваній особі права на свободу від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї тягне за собою недопущення таких показань як доказу в кримінальне провадження.

5. Свобода від самообвинувачення охоплює не лише право особи не свід- чити (не давати показань) проти себе, а й право не давати будь-яких інших відо- мостей, які можуть бути використані проти неї, зокрема, документів, речових доказів тощо. Проте прецедентна практика Євросуду не вважає порушенням привілею від самообвинувачення використання стороною обвинувачення ін- ших доказів, які можуть бути отримані від обвинуваченого всупереч його волі, в тому числі й шляхом примусу, зокрема: вилучення документів, речових дока- зів, отримання зразків для експертного дослідження (крові, інших біологічних

виділень тощо) за умови, що такі дії вчинені у згоді із законом, переслідували правомірну мету та були пропорційними необхідності її досягнення.

6. Обмеження засади свободи від самовикриття та права не свідчити про- ти близьких родичів і членів сім’ї у кримінальному провадженні шляхом не- законних дій з боку особи, яка проводить досудове розслідування, становить склад злочину, передбаченого ст. 373 КК України «Примушування давати по- казання», кваліфікуючою обставиною якого є примушування із застосуванням насильства або зі знущанням над особою.

Стаття 19. Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідаль- ності за одне і те саме правопорушення

1. Ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримі- нальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили.

2. Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили.

1. Коментована стаття-засада закріплює з урахуванням кримінального провадження конституційне положення (ст. 61 Конституції України) про не- можливість двічі притягнути особу до юридичної відповідальності одного й того ж виду за одне й те саме правопорушення. Non bis in idem («не можна карати двічі за одне й те саме») - засада загальновизнана міжнародною спіль- нотою і закріплена в міжнародно-правових актах, чинних в Україні (п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). У Протоколі № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вона викладена у такому формулюванні: «Жодна людина не може бути вдруге притягнута до від- повідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засудже- на відповідно до закону і кримінального процесуального права цієї держави» (ст. 4).

Аналогічне за своєю суттю формулювання містить і чинний Криміналь- ний кодекс України: «Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відпо- відальності за той самий злочин більше одного разу» (ч. З ст. 2 КК).

2. Частина 1 коментованої статті забороняє повторне притягнення до кримінальної відповідальності особи як тоді, коли вона вже раніше (вперше) притягалась до кримінальної відповідальності за цей злочин, але вироком суду була виправдана, так і тоді, коли вона була за цей самий злочин засуджена і по- карана вироком суду, що набрав законної сили.

3. Заборона двічі (повторно) притягувати особу до кримінальної відпові- дальності за одне й те саме кримінальне правопорушення охоплює не лише ви- падки, коли обвинувачений був виправданий чи засуджений вироком суду за це саме правопорушення, а й коли щодо нього з цього самого приводу була винесена

ухвала суду, яка вступила в законну силу, про закриття кримінальної справи та звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, зокрема: 1) при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення і відсутності згоди потерпілого підтримувати обвинувачення (ст. 340 КПК); 2) при звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадках, встановлених за- коном України про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 285 КПК).

4. Положенням ч. 1 коментованої статті охоплюється також випадок, коли особа притягалась до кримінальної відповідальності за цей самий злочин, і її було виправдано, засуджено або звільнено від такої відповідальності вироком суду іншої держави.

5. Частина 2 коментованої статті зобов’язує органи, які ведуть криміналь- не провадження, негайно його закрити у випадку встановлення факту наявності вироку суду щодо обвинуваченого за тим самим обвинуваченням, а також ухва- ли суду про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закриття провадження (п. 6 ч. 1 ст. 284 КПК).

6. Гарантуючи захист прав виправданих, засуджених та звільнених від кримінальної відповідальності від повторного притягнення їх до такої відпо- відальності, коментована засада не є абсолютною перепоною для повторного розгляду питання про кримінальну відповідальність особи за одне й теж саме кримінальне правопорушення. Такі випадки передбачені ч. 2 ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі «не перешкоджає перегляду судового рішення згідно з законом і кримінальним про- цесуальним правом відповідної держави за новими або нововиявленими обста- винами чи внаслідок грубої помилки в попередньому судовому розгляді, які мо- гли вплинути на результати процесу». Вони передбачені і КПК, зокрема: 1) коли виявилися підстави для перегляду судових рішень (вироків, ухвал), що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (див. коментар до ст. 459 КПК);

2. коли скасований вирок суду, ухвалений на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; між прокурором та під- озрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості (ст. 468 КПК), яка не виконується засудженим (ст. 476 КПК).

7. Засада non bis in idem забороняє двічі (повторно) притягати особу за одне й теж саме кримінальне правопорушення до кримінальної відповідальності, тоб- то відповідальності одного й того ж виду. Проте вона не звільняє особу від ін- ших видів юридичної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення та його наслідки, зокрема, від цивільної відповідальності за завдану ним шкоду (майнову і моральну). Така шкода, як правило, відшкодовується у кримінальному провадженні за допомогою цивільного позову (див. коментар до ст. 127 КПК).

С т а т т я 20. Забезпечення права на захист

1. Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або

письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, ко- ристуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

2. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язаний роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на ква- ліфікаційну правову допомогу з боку обраного ним або призначеного за- хисника.

3. У випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регу- лює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваче- ному правова допомога надається безоплатно за рахунок держави.

4. Участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого.

1. Забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого, засудже- ного і виправданого у кримінальному провадженні - це одна з найважливіших державних гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина, закріплених Конституцією України (ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129) та міжнародними актами, які становлять національне законодавство щодо прав людини і осно- воположних свобод (ст. 11 Загальної декларації прав людини; ч. З ст. 14 Між- народного пакту про громадянські і політичні права; ч. З ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

2. Під захистом у кримінальному провадженні слід розуміти систему легі- тимних засобів і способів, використання яких дає можливість спростувати факт вчинення кримінального правопорушення, винність особи у його вчиненні (по- вністю або частково), захистити її права та законні інтереси.

3. КПК 2012 p., на відміну від свого попередника (КПК 1960 p.), істотно розширив і зміцнив свою правозахисну функцію в цілому, і особливо один із їх складників - функцію захисту підозрюваного, обвинуваченого, засудженого і виправданого, їх прав і законних інтересів у кримінальному провадженні, а та- кож процесуальні гарантії їх реалізації, що і складає засаду забезпечення права на захист. Найбільш рельєфно це знайшло свій прояв у таких положеннях КПК: І) дозвільний порядок участі захисника-адвоката в кримінальному провадженні змінений на явочний: для вступу його в провадження не потрібний дозвіл орга- ну, що веде провадження, виражений у його постанові (ухвалі). Сам факт появи адвоката на запрошення одного з перелічених у ч. 1 коментованої статті учасни- ків провадження, а також на запрошення інших осіб за їх проханням чи згодою для участі в провадженні, і підтвердження відповідними документами своєї особи та повноважень (ст. 50 КПК) дає йому право виконувати свою функцію у провадженні; 2) розширений перелік випадків обов’язкової участі захисника у кримінальному провадженні, зокрема, щодо всіх без винятку особливо тяж- ких злочинів (за КПК 1960 р. тільки тих тяжких злочинів, санкція за вчинення

яких передбачала можливість застосування найвищої міри покарання - дові- чного позбавлення волі), а також у провадженні щодо реабілітації померлої особи (ч. 1, п. 6 ч. 2 ст. 52 КПК); 3) передбачено залучення захисника-адвоката за ініціативою органу, що веде провадження, якщо підозрюваний чи обвину- вачений не залучив його, а цей орган вирішить, що обставини провадження вимагають участі захисника в інтересах правосуддя (п. З ч. 1 ст. 49 КПК); 4) пе- редбачено залучення захисника органом, що веде провадження, для участі у проведенні невідкладної процесуальної (насамперед слідчої) дії, коли участь захисника підозрюваного чи обвинуваченого в цей час неможлива (ст. 53 КПК); 5) істотно розширені права захисника для виконання своєї функції захисту: на- самперед щодо збирання і подання доказів, які спростовують підозру чи обви- нувачення або пом’якшують чи виключають відповідальність його підзахис- ного (ч. З ст. 93 КПК); участі у проведенні допиту та в інших процесуальних діях, що проводяться із залученням його підзахисного; явочного (без дозволу слідчого) побачення з підозрюваним до його першого допиту на конфіденцій- ній основі (ч. 5 ст. 46 КПК) тощо. КПК позбавлено слідчого права усунути за- хисника від участі у провадженні на тій підставі, що він, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню обставин провадження чи затягує його.

4. Право на захист перелічених у ч. 1 коментованої статті учасників кри- мінального провадження реалізується у двох формах: 1) особисто самим учас- ником за допомогою наданих йому процесуальних прав; 2) захисником-адвока- том, запрошеним названим учасником або на його прохання чи за його згодою іншими особами. У передбачених КПК випадках захисник-адвокат залучається органом, що веде провадження, в інтересах правосуддя. Обидві форми забез- печення права на захист не замінюють і не звужують їх, а реалізуються па- ралельно. Про права підозрюваного і обвинуваченого, за допомогою яких він здійснює свій захист особисто, див. коментар до ст. 42. Про права і обов’язки захисника-адвоката щодо захисту підозрюваного чи обвинуваченого див. ко- ментар до ст. 46 (ч. 4), ст. 47 та ч. З ст. 93 КПК.

5. У кримінальному провадженні щодо неповнолітніх забезпечення права на захист здійснюється, крім захисника-адвоката, участь якого є обов’язковою, ще й законним представником неповнолітнього підозрюваного, обвинувачено- го (див. коментар до ст. 44 КПК).

6. Орган, який веде кримінальне провадження, зобов’язаний роз’яснити підозрюваному чи обвинуваченому, законним представникам неповнолітніх об- винувачених чи осіб, щодо яких застосовуються заходи примусового медичного характеру, про їх право запросити до участі у провадженні для захисту їхніх прав і законних інтересів захисника за своїм вибором з числа адвокатів, відомості про яких внесені до Єдиного реєстру адвокатів України. Слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд також зобов’язані надати підозрюваному та обвинуваченому, який зна- ходиться під вартою, допомогу у встановленні зв’язку із захисником та особами, які можуть його запросити. При цьому вони мають утримуватися від рекомен- дацій щодо залучення до провадження конкретного адвоката (ч. 1 ст. 48 КПК).

7. Якщо підозрюваний чи обвинувачений мали бажання, але не залучили захисника через відсутність коштів на оплату його праці, а також у випадках обов’язкової участі захисника у провадженні, а названі учасники не запросили його, слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов’язані забезпечити участь захисника-адвоката на підставі та в порядку, передбаченому ст. 49 КПК та За- кону України «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р. (з на- ступними змінами і доповненнями).

8. Особливості вибору підозрюваним, обвинуваченим захисника своїх прав чи його призначення слідчим, прокурором, судом має кримінальне про- вадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю. До участі у такому провадженні допускаються як захисники лише адвокати, які мають допуск до державної таємниці відповідної форми та яким надано доступ до конкретної секретної інформації та її матеріальних носіїв (див. коментар до ст. 517 КПК).

9. Підозрюваний чи обвинувачений мають право в будь-який момент кри- мінального провадження відмовитися від захисника або замінити його, крім випадків, коли участь захисника є обов’язковою (ст. 54 КПК). Така відмова може бути лише за ініціативою підозрюваного, обвинуваченого. Пленум Вер- ховного Суду України у своїй постанові «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. рекомендував судам, що при вирішенні питання про прийняття такої відмови суд має з’ясувати, чи не є вона вимушеною (наприклад, у зв’язку з неявкою за- хисника в судове засідання) і як у подальшому підсудний здійснюватиме свій захист - самостійно чи за допомогою іншого захисника. Встановивши вимуше- ність відмови, суд вживає передбачених законом заходів до забезпечення участі захисника у справі. Очевидно, що така рекомендація найвищого судового ор- гану України стосується не лише судових стадій провадження, а й досудового розслідування.

10. Серед суб’єктів кримінального провадження, які мають право на за- хист, ч. 1 називає і виправданого вироком суду, що набрав законної сили. Ви- правданий вправі використовувати надане обвинуваченому право на захист у касаційному провадженні, провадженні за нововиявленими обставинами та під час порушення клопотання про відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що вели кримінальне провадження (див. коментар до ст. 130 КПК).

11. Право на правову допомогу і захист своїх прав мають не лише учасни- ки провадження, які названі в ч. 1 коментованої статті, а й будь-яка інша особа, зокрема свідок, який допитується у кримінальному провадженні про обстави- ни інкримінаційного характеру для нього. Як відзначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 16 листопада 2000 р. (справа про право вільного вибору захисника), «закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову до- помогу, конституційний припис «кожен вільний у виборі захисника своїх прав» (ч. 1 ст. 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не

лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб з метою захисту своїх прав і законних інтересів».

Стаття21. Доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень

1. Кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішен- ня справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

2. Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначе- ному цим Кодексом, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.

3. Кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції спра- ви, що стосується його прав та обов’язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Якщо інше не передбачено цим Кодексом, здійснення криміналь- ного провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час кримінального провадження по- рушуються її права, гарантовані Конституцією України та міжнародними договорами України.

1. Стаття 55 Конституції України зазначає, що «кожному гарантується пра- во на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має пра- во будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і сво- боди від порушень і протиправних посягань». Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч. З ст. 8 Конституції). Право на справедли- вий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних сво- бод (ч. 1 ст. 6). Право на справедливий судовий розгляд охоплює і право кожного на доступ до правосуддя. У доктрині Європейського суду з прав людини та його практиці «право на суд» охоплює три основні елементи: 1) наявність «суду», який встановлений відповідно до закону і відповідає вимогам незалежності і не- упередженості; 2) наявність у суду достатньої компетенції для вирішення всіх аспектів спору чи обвинувачення, до яких застосовується ст. 6 Конвенції; 3) осо- ба повинна мати доступ до такого суду. У своєму рішенні в справі «Голдер проти Сполученого Королівства», 1975 р. Суд відзначив: «Було б неприйнятним, на думку Суду, якби ч. 1 ст. 6 детально визначала процесуальні гарантії сторонам у судовому провадженні, не забезпечивши, насамперед, того, без чого користу- вання такими гарантіями було б неможливим, а саме: доступу до суду. Характе- ристики «справедливості, публічності та оперативності судового провадження були б марними за відсутності судового провадження». Тож право на доступ до правосуддя в контексті кримінального провадження має дуже важливе значення, і без сумніву його необхідно вважати засадою.

2. Доступ до правосуддя в контексті кримінального провадження означає надання учасникові провадження можливості (права) звертатися до суду за за- хистом свого права чи охоронюваного законом інтересу, заявляти різного роду клопотання, оскаржувати до слідчого судді, суду чи суду вищої інстанції рішен- ня учасників провадження, які наділені владними повноваженнями і вчиняють ці дії чи ухвалюють рішення. В практиці Європейського суду з прав людини щодо питання права на суд, на доступ до нього чітко визначився підхід, згідно з яким особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава не повинна вводити правові або чинити нелегітимні перешкоди для здійснення цього права.

3. Право на доступ до правосуддя не є необмеженим. У встановлених за- коном (і КПК) випадках воно може обмежуватись. Так, встановлено обмеження обвинуваченого чи інших учасників провадження права на оскарження вироку, ухваленого за результатами спрощеного провадження щодо кримінальних про- ступків (ч. 1 ст. 394 КПК), певні обмеження права на оскарження в апеляцій- ному порядку встановлені для вироку суду, ухваленого на підставі угод (див. коментар до ст. 473 КПК). Такий підхід не суперечить Конституції України, міжнародно-правовим актам щодо захисту прав і свобод людини та практиці Європейського суду з прав людини. У своїй практиці Суд неодноразово наголо- шував, що право на доступ до суду, закріплене у ч. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсо- лютним. Воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Зазначені та інші обмеження оскаржен- ня дій чи рішень органів, які ведуть провадження, не обмежують загальне пра- во на доступ до суду (правосуддя).

4. Засада обов’язковості виконання судових рішень є конституційною (ч. 5 ст. 124, п. 9 ч. З ст. 129 Конституції України), тісно пов’язаною із засадою до- ступу до правосуддя. Досягнення завдань кримінального судочинства можливе лише у тому випадку, коли учасники провадження, інші особи будуть впевне- ні у тому, що судове рішення буде виконане у встановлений строк, в повно- му обсязі і без необгрунтованих зволікань. У справі «Кайсин проти України» Європейський суд наголосив, що правосуддя було б ілюзорним, якби не ви- конувались рішення суду. Умисне невиконання вироку чи ухвали суду або пе- решкоджання їх виконанню є кримінальним правопорушенням, передбаченим ст. 382 КК України. Кваліфікуючою обставиною його є умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини.

5. Всі учасники кримінального провадження мають право брати участь у судовому провадженні. Позитивним моментом КПК є те, що, на відміну від КПК 1960 p., на стадії підготовчого провадження беруть участь всі учасники кримінального провадження згідно з правилами, передбаченими для судового розгляду і закріпленими у ст.ст. 342-345 КПК.

6. Частина 4 коментованої статті встановлює додаткову гарантію для учас- ників процесу щодо захисту їх прав іншими дозволеними засобами. Розпочате щодо особи кримінальне провадження не може бути перепоною для захисту по- рушених прав як у порядку кримінального провадження, так і за його межами. Ця гарантія реалізується шляхом оскарження в порядку цивільного або адміні- стративного судочинства рішень та дій органів державної влади та місцевого самоврядування, які були підставою для кримінального провадження (акти по- даткових перевірок, ревізій тощо); звернення до правозахисних організацій та засобів масової інформації. Умовою використання зазначених повноважень є наявність порушення прав учасників, які не були усунуті органами, що ведуть кримінальне провадження. Звернення до Європейського суду з прав людини за захистом порушеного права можливе лише після використання всіх національ- них засобів захисту (ч. 4 ст. 55 Конституції України).

С т а т т я 22. Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості

1. Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і сторо- ною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засо- бами, передбаченими цим Кодексом.

2. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збиран- ня та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Ко- дексом.

3. Під час кримінального провадження функції державного обвинува- чення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.

4. Повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопо- рушення, звернення з обвинувальним актом та підтримання державного об- винувачення у суді здійснюється прокурором. У випадках, передбачених цим Кодексом, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального право- порушення може здійснюватися слідчим за погодженням із прокурором, а об- винувачення може підтримуватися потерпілим, його представником.

5. Захист здійснюється підозрюваним або обвинуваченим, його захис- ником або законним представником.

6. Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхід- ні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

1. Передбачена коментованою статтею засада є втіленням і конкретизацією в кримінальному провадженні конституційної основної засади судочинства - змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України). Засада

змагальності у кримінальному провадженні конкретизує також положення ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ч. З ст. 6 Кон- венції про захист прав людини і основоположних свобод. На відміну від свого попередника (КПК 1960 p.), КПК засаду змагальності поширює не лише на су- дові стадії, а на все кримінальне провадження, починаючи з досудового роз- слідування. Змагальне кримінальне провадження - це принципово нове явище у правовій дійсності України, обумовлене формуванням її як правової держави, утвердженням міжнародних демократичних стандартів побудови кримінально- го провадження.

2. Засада змагальності на меті має таку побудову кримінального прова- дження, за якої функція правосуддя (вирішення справи) відділена від функції сторін (обвинувачення і захисту), які конкурують між собою. При цьому суд зобов’язаний забезпечити справедливе і неупереджене вирішення кримінальної справи, надавши сторонам рівні можливості для відстоювання своїх позицій. У кримінальному провадженні змагальність означає суворе відмежування функ- ції суду (розгляд і вирішення справи) від функцій обвинувачення та захисту. Виконання кожної з цих функцій покладено на конкретних учасників прова- дження - суд, сторону обвинувачення і сторону захисту.

Коментована засада охоплює наявність трьох елементів: 1) чіткий розпо- діл функцій обвинувачення, захисту, правосуддя; 2) наділення сторін рівними процесуальними правами для здійснення своїх функцій; 3) керівне становище суду у кримінальному провадженні і надання тільки суду права ухвалювати рі- шення у справі про кримінальне правопорушення.

3. Сутність засади змагальності полягає у виконанні сторонами кримі- нального провадження дій, спрямованих на реалізацію наданих їм прав щодо участі у доказуванні та відстоювання своєї процесуальної позиції. Її зміст ста- новить сукупність закріплених у законі процесуальних приписів, способів їх виконання, завдань та інтересів, що забезпечують змагальні засади у діяльності сторін кримінального провадження.

Дія засади змагальності обумовлює надання сторонам провадження (їх суб’єктам) комплексу процесуальних прав, реалізовуючи які, вони отриму- ють можливість встановлювати обставини, що підтверджують підозру чи об- винувачення або ж навпаки - повністю чи частково спростовують їх або ж пом’якшують чи взагалі виключають кримінальну відповідальність підозрю- ваного, обвинуваченого.

4. Коментована стаття закріплює рівність прав сторін на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів. Проте сторона захисту і далі фактично позбавлена рівної можливості щодо збирання та подання до- казів. Захисник може лише ініціювати перед слідчим, прокурором, слідчим суддею проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшуко- вих) дій з метою одержання сприятливої для захисту доказової інформації. Закріплене в ч. З ст. 93 КПК право сторін захисту збирати докази шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ре- візій, актів перевірок тощо, у більшості перелічених шляхів його реалізації належним чином не забезпечене примусом виконання. Тож, попри наявність у кримінальному провадженні деяких положень, спрямованих на сприяння захисту (положення favor defensionis) з метою вирівняння дисбалансу щодо доказування між стороною обвинувачення і стороною захисту, все ж таки змагальність у «чистому вигляді» у кримінальному провадженні за КПК не знаходить своєї реалізації.

5. Передбачена ч. З коментованої статті заборона процесуального суміс- ництва (поєднання процесуальних функцій) встановлена з метою забезпечення змагальності судочинства, де кожна зі сторін виконує лише одну процесуальну функцію. У випадку виникнення конфлікту інтересів під час виконання своєї функції учасник провадження з будь-якої сторони повинен заявити самовідвід. Інші учасники провадження в такому випадку мають право заявити відвід.

6. Прокурор як центральний суб’єкт сторони обвинувачення, здійснюючи процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, зобов’язаний ініціювати кримінальне провадження у разі надходження або виявлення ним інформації про кримінальне правопорушення. Саме в силу його процесуального станови- ща КПК покладає на прокурора обов’язок повідомляти особі про підозру, за- тверджувати або самостійно складати всі підсумкові акти досудового розсліду- вання і у подальшому підтримувати державне обвинувачення в суді. Виняток з цього становить кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення (див. коментар до глави 36 КПК).

Слідчий наділений правом вручати особі повідомлення про підозру ви- ключно за погодженням з прокурором, який перевіряє достатність та обгрунто- ваність матеріалів, зібраних слідчим, для складання письмового повідомлення про підозру.

Потерпілий наділяється правом самостійно підтримувати обвинувачення лише у випадку відмови прокурора від обвинувачення, з чим він не погоджу- ється і висловив свою згоду особисто та за допомогою свого представника під- тримувати обвинувачення в суді (див. коментар до ст. 340 КПК).

7. Особа може самостійно захищати свої права у кримінальному прова- дженні або скористатись послугами професійного захисника-адвоката. У КПК законодавець звузив коло осіб, які можуть захищати інтереси підозрюваного або обвинуваченого. На відміну від КПК 1960 p., з кола суб’єктів захисту ви- ключені близькі родичі та інші фахівці в галузі права. Закріплення виключно за адвокатами права надавати у кримінальному провадженні правову допомогу є в певному сенсі обмеженням права фізичних та юридичних осіб на вільний ви- бір захисника своїх прав. Статті 22 та 59 Конституції України гарантують право кожного бути вільним у виборі захисника своїх прав та не допускати звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або вне- сенні змін до чинних законів.

У рішеннях Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. (спра- ва щодо вільного вибору захисника) та від ЗО вересня 2009 р. (справа про право на правову допомогу) Конституційний Суд України дійшов висновку, що будь- які обмеження прав громадян на вільний вибір захисника суперечать положен- ням ч. 1 ст. 59 та ст. 64 Конституції України, за якими конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, пе- редбачених Конституцією України. У вказаних рішеннях Конституційний Суд України також зазначив, що обмеження прав людини і громадянина у вільно- му виборі захисника суперечить міжнародним зобов’язанням України, зокре- ма, положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з питань по- передження злочинності і поводження з правопорушниками 27 серпня - 7 ве- ресня 1990 р.

Закріплюючи право вибору захисника лише з адвокатів, внесених до Єди- ного реєстру адвокатів України, законодавець у КПК виходив не лише з ви- сокого рівня професіоналізму учасника провадження (захисника), здатного за- безпечити належний захист прав підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого у кримінальному провадженні, а й можливістю притягнення його до дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання функції захисту органами адвокатського самоврядування, що неможливе стосовно інших осіб, які б виконували цю функцію. Очевидно, цим насамперед і керувався законо- давець, звужуючи коло осіб, які можуть бути захисником у кримінальному про- цесі.

8. Якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа, визна- на у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, паралельно з захисником до захисту залучається законний представник такої особи.

9. Враховуючи, що під час досудового розслідування захисник перебуває у нерівному становищі в порівнянні зі стороною обвинувачення, оскільки по- збавлений права вчиняти слідчі (розшукові) дії, суд під час підготовчого прова- дження та слідчий суддя в ході досудового розслідування сприяють захиснику у реалізації його права на збирання і подання доказів.

10. Частина 6 коментованої статті покладає на суд обов’язок, згідно з яким він, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, має створити умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав і виконання процесуаль- них обов’язків. Проте створенням лише умов для реалізації сторонами своїх функцій (обвинувачення і захисту) функція суду не вичерпується. У криміналь- ному провадженні суд виконує свою функцію, яку інші суб’єкти проваджен- ня і будь-хго інший виконувати не уповноважені, а саме: функцію розгляду і вирішення справи про кримінальне правопорушення (функцію юстиції). Для її виконання суд не може залишатися пасивним спостерігачем за процесу- альним змаганням сторін, забезпечуючи реалізацію їхніх прав та виконання

процесуальних обов’язків. Адже сама собою змагальність кримінального про- вадження не може гарантувати, що обставини справи будуть встановлені повно, всебічно та неупереджено. Змагальність є важливим інструментом судового пізнання, необхідною, але ж далеко не завжди достатньою умовою для до- сягнення зазначеної мети. Змагальність (процесуальний спір) сторін здатна не лише встановити обставини справи всебічно, повно й об’єктивно, а й ігнорува- ти їх встановлення саме під таким кутом зору залежно від того, чи зацікавлена сторона в цьому. Важко уявити ситуацію, коли сторона захисту у всіх випадках буде докладати процесуальні зусилля для всебічного, повного і неупередже- ного встановлення всіх обставин справи, якщо це буде суперечити інтересам підозрюваного, обвинуваченого. На жаль, і сторона обвинувачення на практиці почасти має тенденцію до «згущення фарб» щодо обвинувачення, намагаючись формулювати, пред’являти і доказувати його «з запасом». Анемічний же суд за таких обставин здатний констатувати не лише перемогу однієї, хоч недостатньо активної у поданні доказів та доведенні їх переконливості, сторони, а й неправ- ду більш активної сторони. Тож, суд при вирішенні справи та ухваленні за- конного, обгрунтованого і справедливого рішення не має залишатися пасивним спостерігачем за правовим поєдинком сторін, забезпечуючи лише дотримання його процедури (правил) та процесуальних прав сторін. Він повинен мати мож- ливість за допомогою сторін, а також незалежно від них дослідити подані ними докази всіма процесуальними засобами, зокрема, судовими діями, які закон дає у його розпорядження. Саме тому КПК дає право головуючому і суддям про- тягом всього допиту обвинуваченого ставити йому запитання для уточнення й доповнення його відповідей (ч. 1 ст. 351 КПК), ставити запитання свідкам, потерпілим (ч. 11 ст. 352 КПК), спеціалістам (ч. 2 ст. 360 КПК), за своєю ініціа- тивою повторно допитати свідка чи потерпілого (ч. 13 ст. 352, ч. 2 ст. 353 КПК), призначити і провести одночасний допит двох і більше допитаних учасників провадження (ч. 14 ст. 352 КПК), пред’явити свідкові, потерпілому чи обви- нуваченому особу або річ для впізнання (ст. 355 КПК), викликати й допитати в судовому засіданні експерта з метою роз’яснення його висновку (ст. 356 КПК), оглянути речові докази (ст. 357 КПК), оголосити протоколи та інші документи, долучені до матеріалів провадження (ч. 1 ст. 358 КПК), оглянути певне місце (наприклад, місце події) (ч. 1 ст. 361 КПК). Власне, за допомогою перелічених судових дій головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження (ч. 1 ст. 321 КПК).

Зрозуміло, що в змагальному провадженні суд не несе обов’язку зби- рання додаткових доказів вини чи невинуватості обвинуваченого. Однак він зобов’язаний перевірити подані сторонами докази. Саме з цією метою він і упо- вноважений проводити названі судові дії не лише за клопотанням сторін, а й за власною ініціативою. Активність суду у змагальному провадженні, пов’язана із з’ясуванням обставин кримінального провадження, не лише можлива, а й необ- хідна, оскільки на судові лежить обов’язок виконати свою функцію - ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення. Тому коли суд ухвалює рішення

за власною ініціативою вчинити ту чи іншу судову дію, пов’язану з досліджен- ням обставин справи, він не стає на бік однієї чи іншої сторони провадження, оскільки наперед невідомо, якого характеру докази (обвинувальні чи виправ- дувальні) в таких випадках будуть одержані. Перевіряючи докази, оцінюючи їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повно- му й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження (ст. 94 КПК), суд діє в інтересах правосуддя.

С т а т т я 23. Безпосередність дослідження показань, речей і документів

1. Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримі- нального провадження суд отримує усно.

2. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в пока- заннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослі- дження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може при- йняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.

3. Сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення з метою реалізації права сто- рони захисту на допит перед незалежним та неупередженим судом.

1. Засада безпосередності дослідження доказів означає таку побудову су- дового розгляду його предмета (обвинувачення, клопотання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру), за якого судді розгля- дають і вирішують його за участі сторін на підставі особистого і безпосеред- нього ознайомлення і дослідження доказів без будь-яких проміжних ланок. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення доказами, які не були безпосередньо перевірені (досліджені) ним за участі сторін під час судового розгляду.

Судовий розгляд матеріалів кримінального провадження, дослідження під час нього доказів, наданих сторонами, заявлення клопотань, їх обґрунтування тощо відбувається усно: суд заслуховує показання обвинуваченого, потерпіло- го, свідків; оголошує протоколи слідчих (розшукових) дій, висновки експертів, спеціалістів, зміст інших документів; проводить інші судові дії, спрямовані на дослідження обставин справи, усно оголошуючи їх хід та результати. Тому в кримінальній процесуальній доктрині цю засаду прийнято іменувати засадою безпосередності та усності дослідження доказів.

2. Засада безпосередності є додатковою гарантією для вирішення завдань кримінального провадження, особливо для захисту обвинуваченого, оскільки виключає можливість використання доказів, які безпосередньо не досліджені під час судового розгляду матеріалів провадження. Лише в результаті безпосе- реднього дослідження доказів з’ясовується їх джерело, перевіряється їх належ- ність, допустимість, достовірність і достатність для сформування внутрішньо- го переконання суддів у наявності чи відсутності обставин, що охоплюються предметом доказування.

3. Згідно з ч. 4 ст. 95 КПК суд може обгрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Ви- нятком можуть бути випадки, коли під час досудового розслідування через іс- нування небезпеки для життя і здоров’я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хво- роби, а також інших обставин, які можуть унеможливити їх допит у суді або вплинути на повноту чи достовірність показань. За таких обставин сторона провадження вправі звернутися до слідчого судді, щоб він у судовому засіданні за участі сторін провів допит цих осіб. Такі показання можуть бути оголошені в суді з метою перевірки їх правдивості та використані для обгрунтування рішень суду (див. коментар до ст. 225 КПК).

4. Не буде відхиленням від засади безпосередності допит одного з обви- нувачених (якщо ЇХ'ДВОЄ чи більше), потерпілого чи свідка в режимі відеокон- ференції чи із застосуванням інших технічних засобів для трансляції з іншого приміщення у випадках, якщо цього вимагають інтереси провадження або без- пека допитуваних осіб (ч. З ст. 351, ч. 9 ст. 352 КПК). Такі допити проводяться в режимі on-line, і сторони мають можливість почути (чи побачити і почути) показання від допитуваних осіб безпосередньо, ставити їм запитання, чути на них відповіді, уточнювати їх тощо.

5. Дослідження речових доказів і документів здійснюється під час судо- вого розгляду судом за участю сторін безпосередньо шляхом їх огляду, оголо- шення змісту (документа), звернення уваги на певні особливості тощо. Що стосується документів, то сторона обвинувачення чи потерпілий зобов’язана надати суду їх оригінал. Дублікати документів, які виготовлені таким само спо- собом, що й документ, можуть бути визнані судом за оригінал (ч. З ст. 99 КПК). Дослідження звукозапису та відеозапису здійснюється шляхом їх відтворення і демонстрації. При цьому в разі потреби залучається спеціаліст (ст. 359 КПК). У випадку необхідності суд може безпосередньо оглянути за участі сторін та свідків, спеціалістів і експертів певне місце (наприклад, місце вчинення право- порушення), а також провести впізнання учасниками провадження (свідками, потерпілими) речей і осіб (ст.ст. 355,361 КПК).

6. Засада безпосередності і усності дослідження доказів не є абсолют- ною. У встановлених КПК випадках вона може обмежуватись. Так, згідно з ч. З ст. 349 КПК суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. Проте допит обвинуваченого прово- диться обов’язково, крім випадку, якщо він відмовляється давати показання, а також у випадку спрощеного провадження щодо кримінальних проступків, у якому суд вправі за клопотанням сторони обвинувачення та згоди сторони захисту не проводити судовий розгляд у судовому засіданні (див. коментар до ст. 381 КПК).

7. Попри те, що ч. 1 коментованої статті вказує на безпосереднє дослі- дження доказів лише судом, утім, системний аналіз норм КПК дає підставу для висновку про дію цієї засади й на досудовому провадженні. Власне, ця

засада зобов’язує слідчого, прокурора, слідчого суддю: 1) особисто перевіри- ти (дослідити) одержані докази і дати їм правову оцінку; 2) обгрунтувати свої рішення фактичними даними (відомостями), одержаними з першоджерела, та перевіреними і оціненими безпосередньо, особисто; 3) забезпечити можливість безпосередньої участі інших учасників провадження для проведення слідчих (розшукових) дій з метою одержання доказової інформації та ознайомлення цих учасників (зокрема, підозрюваних, обвинувачених, свідків, потерпілих) з їх результатами. Проте особливості провадження на досудовому розслідуванні (можливість передання матеріалів провадження від одного слідчого до іншого для продовження розслідування; збирання доказів шляхом вчинення слідчих (розшукових) дій, в тому числі і негласних, співробітниками оперативних під- розділів правоохоронних органів за дорученням слідчого чи прокурора тощо) не дають можливості реалізувати дію коментованої засади в такому обсязі і умовах, як це може забезпечити судовий розгляд матеріалів кримінального про- вадження.

8. Новелою КПК є положення ч. З коментованої статті. Якщо за раніше чинним кримінальним процесуальним законом (КПК 1960 р.) виклик в судове засідання свідків, які підлягають допиту, забезпечувався судом, незалежно від того, які свідчення (обвинувальні чи виправдувальні) вони давали на досудово- му розслідуванні, то ч. З коментованої статті обов’язок забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення покладає на сторону обвину- вачення. Такий підхід є проявом не лише засади безпосередності дослідження показань, а й засади змагальності та права обвинуваченого на справедливий судовий розгляд. Це право передбачене ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ч. З якої встановлює, що кожна людина, обвину- вачена у вчиненні кримінального злочину, має щонайменше такі права: «...d) допитувати свідків, які свідчать проти неї, або вимагати їх допиту, а також ви- магати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї». Європейський суд з прав людини суворо дотримується правил пункту «d» ст. 6 Конвенції, вважаючи порушенням Конвенції покладен- ня в основу обвинувального вироку показань свідків, які не були допитані під час дослідження доказів у судовому розгляді (судові рішення у справі Костовскі від 20 листопада 1989 p.; у справі Віндіш від 27 вересня 1990 p.; в справі Дельта від 19 грудня 1990 p.).

Положення ч. З коментованої статті не поширюються на ті випадки, коли допускаються КПК винятки з безпосереднього дослідження доказів під час су- дового розгляду (див. п. 4 коментаря до цієї статті).

С т а т т я 24. Забезпечення права на оскарження процесуальних рі- шень, дій чи бездіяльності

1. Кожному гарантується право на оскарження процесуальних рі- шень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в по- рядку, передбаченому цим Кодексом.

2. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передба- ченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

1. Засада забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності органів та службових осіб, які ведуть провадження, є конкретиза- цією конституційної норми, зокрема ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади..., посадових і службових осіб. Рівно ж і Пакт про громадянські та політичні права містить норму (ч. 5 ст. 14), за якою кожний, хто засуджений за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження і вирок були переглянуті вищою судовою інстанцією.

2. Забезпеченню реалізації права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності органів, які ведуть кримінальне провадження, слугує на- самперед стадійна побудова провадження. Оскарження можливе як на окремій його стадії, у якій і вирішується скарга, так і на наступній. У стадії досудово- го розслідування, де найбільш чутливо зачіпаються права, свободи та інтереси осіб, оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності органів досудо- вого розслідування та прокурора можливе з використанням двох порядків - ві- домчого і судового.

3. Відомчий порядок розгляду і вирішення скарг учасників проваджен- ня, інших осіб полягає в тому, що керівник органу досудового розслідування уповноважений вживати заходів щодо усунення порушень вимог законодав- ства у випадку їх допущення слідчим (зокрема, на підставі скарг) (п. 4 ч. 2 ст. 38 КПК). Також прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законодав- ства під час проведення досудового розслідування, вправі розглядати скарги на рішення та дії слідчого і скасовувати їх у випадку визнання незаконними (п. 7

ч. 2 ст. 36 КПК). Своєю чергою, вищі прокурори також вправі скасовувати неза- конні і необгрунтовані постанови слідчих та підпорядкованих прокурорів (ч. 6 ст. 36 КПК) як за своєю ініціативою, так і на підставі скарг, поданих учасниками досудового провадження чи іншими особами.

4. Судовий порядок оскарження процесуальних рішень, дій чи без- діяльності слідчого чи прокурора в стадії досудового розслідування ре- алізується шляхом подання відповідних скарг до слідчого судді, основне призначення якого здійснювати контроль за дотриманням прав, свобод та інтересів учасників кримінального провадження, які до нього залучаються, та інших осіб. Перелік рішень, дій чи бездіяльності органів досудового роз- слідування, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування до слідчого судді, містить ст. 303 КПК (див. коментар до неї). Ті ж із них, які не перелічені у названій нормі, можуть бути оскаржені також у формі заяв- лення клопотань до суду під час здійснення ним підготовчого провадження (п. 4 ч. 2 ст. 315 КПК).

5. На стадії досудового провадження коментований Кодекс передбачає також оскарження низки ухвал слідчого судді в апеляційному порядку (див. коментар до ст. 309 КПК).

6. Частина 2 коментованої статті, грунтуючись на конституційній засаді забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім ви- падків, встановлених законом (п.8 ч. З ст. 129 Конституції України), гарантує право особи на перегляд рішення суду, ухваленого щодо неї, судом вищого рів- ня. Подання апеляційної скарги до апеляційної інстанції (апеляційного суду об- ласті, міст Києва і Севастополя) на рішення, яке не вступило в законну силу, чи касаційної скарги до суду касаційної інстанції (Вищого суду України з роз- гляду цивільних і кримінальних справ) на рішення, яке, як правило, вступило в законну силу, відповідно обвинуваченим, засудженим та іншими учасниками провадження, яким надане таке право, є безумовною підставою для перегляду ухвалених судом першої інстанції рішень під кутом зору їх законності, обгрун- тованості і справедливості, а в касаційному порядку - ще й рішень суду апе- ляційної інстанції. Лише в окремих випадках, встановлених КПК, оскарження рішень суду першої інстанції не допускається (див. коментар до ст. 394, ч. 4 ст. 424 КПК).

Важливо при цьому відзначити, що право на оскарження та перегляд рі- шень суду судом вищого рівня надається не лише учасникам кримінального провадження, а й іншим особам (п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК), права чи законні ін- тереси яких, на їх думку, були порушені процесуальними діями та рішеннями слідчого судді або суду першої інстанції. Коментар щодо таких осіб див. у п. 26 до ст. З, а також ч. 1 ст. 174, п. 9,10 ч. 1 ст. 309 КПК.

7. Перегляд судових рішень Верховним Судом України, ухвалених у кри- мінальному провадженні, здійснюється з підстав і порядку, встановлених гла- вою 33 КПК (див. коментарію неї).

8. Частина 4 ст. 55 Конституції України закріплює право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захис- том своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ, юрис- дикція яких визнана Україною. Такою установою є Європейський суд з прав людини. Щодо кримінального провадження звернення до цього Суду можливе лише після використання всіх національних можливостей оскарження рішень судів. Рішення касаційного суду за касаційною скаргою учасника провадження є останнім використаним національним засобом. Незгода з ним відкриває шлях для оскарження рішень національних судів до названого Суду.

С т а т т я 25. Публічність

1. Прокурор, слідчий зобов’язані в межах своєї компетенції розпоча- ти досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення

кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених зако- ном заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

1. Кримінальне провадження має яскраво виражений публічний (від лат. ри- blicus - суспільний) характер, той, що обумовлений насамперед суспільним, а не приватним інтересом. Завдання кримінального провадження (ст. 2 КПК) можуть бути успішно вирішені в першу чергу зусиллями органів досудового розслідуван- ня, прокурора, слідчого судці і суду. Всі ці органи є органами держави і кожен з них виконує у кримінальному провадженні свою функцію офіційно (ex officio), за своїм призначенням. Без їх офіційної діяльності кримінальне провадження не- можливе. Тож публіка (народ, об’єднаний державою) покладає на слідчого, проку- рора обов’язок невідкладно (але не пізніше 24-х годин) після надходження заяви чи повідомлення про вчинення кримінального правопорушення або самостійного виявлення його ознак внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочати розслідування без будь-чиєї згоди чи вказівок.

2. В особливих випадках, зокрема, коли кримінальне правопорушення вчиняється на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під її прапором або з її розпізнавальними знаками і приписане до порту, розташованого в Україні, а рівно ж на території дипломатичних пред- ставництв та консульських установ, проведення необхідних процесуальних дій до доставлення особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопору- шення, до України і передачі матеріалів слідчому чи прокуророві, покладається на капітанів суден та керівників дипломатичних представництв і консульських установ (див. коментар до глави 41 КПК).

3. Обов’язок слідчого, прокурора розпочати досудове розслідування у формі досудового слідства (стосовно злочинів) чи у формі дізнання (стосовно кримінальних проступків), вжити під час нього всіх необхідних заходів, перед- бачених КПК, для встановлення події кримінального правопорушення та осо- би, яка його вчинила, стосується переважної більшості кримінальних право- порушень. Обвинувачення у них має публічний характер. Воно здійснюється від імені держави. Засада публічності передбачає низку обов’язків, а саме:

1. зобов’язує слідчого, прокурора розпочати досудове розслідування у всіх ви- падках встановлення ознак кримінального правопорушення; 2) зобов’язує про- курора підтримувати обвинувачення в суді; 3) зобов’язує всі установи, служ- бових осіб і громадян виконувати законні рішення, вимоги, запити, доручення органів досудового розслідування і прокурора.

4. Крім кримінального провадження у формі публічного обвинувачення, яке реалізується слідчим і прокурором (стороною обвинувачення), КПК передбачає в окремих випадках провадження у формі обвинувачення приватного. Завершення кримінального провадження у формі «чистого» приватного обвинувачення відбу- вається лише у разі, якщо прокурор (публічний обвинувач) відмовляється в суді від підтримання обвинувачення, з чим не погоджується потерпілий і виявляє ба-

жання (згоду) здійснювати обвинувачення особисто. В такому випадку криміналь- не провадження набуває характеру приватного (див. коментар до ст. 340 КПК).

Що ж стосується провадження, яке КПК іменує «кримінальним прова- дженням у формі приватного обвинувачення» (глава 36 КПК), то його радше називати приватно-публічним обвинуваченням. Справа у тому, що кримінальне провадження стосовно перелічених у ст. 477 КПК кримінальних правопору- шень розпочинається слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілої особи. Без такої заяви-волевиявлення названі учасники провадження його не вправі розпочинати. В цьому проявляється перший елемент приватності такого провадження. У випадку надходження заяви від потерпілого щодо вчинення стосовно нього кримінального правопорушення слідчий, прокурор зобов’язані внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань і роз- почати його. Ця ж діяльність вже є проявом засади публічності. Другим елемен- том прояву приватності у цьому виді кримінального провадження є можливість укласти за ініціативою потерпілого чи підозрюваного або обвинуваченого уго- ди про примирення. Така угода може бути укладена аж до виходу суду до нарад- чої кімнати для ухвалення вироку (див. коментар до ст. 469 КПК). Якщо ж така угода не була досягнута, то провадження набуває публічного характеру. Тож, як видно, у цьому виді кримінального провадження елементи приватності пере- плітаються з елементами публічності, і його варто було законодавцеві назвати «кримінальне провадження у формі приватно-публічного обвинувачення».

5. На жаль, КПК не передбачив положення свого попередника (КПК 1960 р.) про право прокурора розпочати досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 447 КПК, за відсутності відповідної заяви по- терпілої особи у тих випадках, коли її вільному волевиявленню перешкоджали фізичні чи психічні недоліки, знаходження залежно від правопорушника тощо. На такі випадки необхідно було б поширити дію засади публічності, давши право прокуророві розпочати кримінальне провадження за власною ініціати- вою та згодою потерпілої особи. Адже прокурор вправі в справах публічного обвинувачення за власною ініціативою пред’явити цивільний позов в інтересах не лише держави, а й громадян, які через фізичний стан, матеріальне станови- ще, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену діє- здатність неспроможні самостійно захистити свої права (п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК).

Стаття 26. Диспозитивність

1. Сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

2. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, пе- редбачених цим Кодексом.

3. Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повно- важень цим Кодексом.

4. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення роз- починається лише на підставі заяви потерпілого. Відмова потерпілого, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представника від обвинува- чення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

1. Сутність засади диспозитивності (диспозитивність від лат. dispono - розпоряджаюся) полягає в тому, що під час кримінального провадження його учасники мають право (можливість) у межах, визначених КПК, вільно розпоря- джатися матеріальним правом щодо обвинувачення, спірним матеріальним пра- вом щодо цивільного позову (його предметом), а також процесуальним правом з метою захисту своїх прав та законних інтересів. Істотне розширення сфери дії коментованої засади у кримінальному провадженні є відображенням закріпле- ного в Конституції України положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави (ч. 2 ст. 3). Основа засади диспозитивності, її окремих елементів закладена в ст. 55 Конституції України, яка гарантує кожному судовий захист його прав і свобод, право на оскаржен- ня до суду рішень, дій чи бездіяльності органів держави, їх службових осіб, право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-яким незабороненим способом. Один із елементів засади диспозитивності закріплений у ст. 63 Конституції, яка забезпечує право особи від самовикриття та викриття близьких родичів і членів сім’ї у вчиненні кримінального правопо- рушення. Пункт 4 ч. З ст. 129 Конституції у поєднанні із засадою змагальності закріплює як засаду судочинства свободу в наданні сторонами своїх доказів та доведення перед судом їх переконливості. Це конституційне положення є про- явом засади диспозитивності, хоч і не охоплює її в повному обсязі.

2. Від диспозитивності як засади кримінального провадження слід від- різняти диспозитивний метод правового регулювання кримінальних процесу- альних правовідносин. Диспозитивний метод надає суб’єктам певну альтер- нативну можливість вибору варіантів поведінки у межах закону, виходячи з певних інтересів, що відповідно проявляється в дискреційних повноваженнях публічних суб’єктів судочинства і в диспозитивних правах приватних суб’єктів процесу.

3. Диспозитивність у кримінальному провадженні поділяється на два види: матеріальну і процесуальну (формальну). Між ними існує нерозривний зв’язок, оскільки матеріальними правами (щодо предмета провадження) можна розпоряджатись учасникам провадження лише завдяки реалізації процесуаль- них прав. Матеріальна диспозитивність знаходить свій прояв у КПК у та- ких правах: 1) праві потерпілої особи від кримінальних правопорушень, пере- рахованих у ст. 477 КПК, звернутися із заявою до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, якою ініціювати кримінальне провадження. Таким правом потерпілий розпо- ряджається на свій власний розсуд. Він же, а у випадках, передбачених КПК,

його представник вправі відмовитися від обвинувачення, що здійснюється у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК); 2) праві потерпілого у встановлених КПК випадках примиритися з підозрюваним чи обвинуваченим, що має наслідком закриття провадження щодо кримінальних проступків, зло- чинів невеликої та середньої тяжкості, а також у кримінальному проваджен- ні у формі приватного обвинувачення (ч. З ст. 469, ч. 6 ст. 284 КПК); 3) праві підозрюваного, обвинуваченого укласти з прокурором угоду про визнання ви- нуватості (ч. 2 ст. 469 КПК); 4) праві підозрюваного, обвинуваченого запере- чувати проти закриття кримінального провадження у зв’язку зі звільненням їх від кримінальної відповідальності (ч. 7 ст. 284, ч. З ст. 285 КПК); 5) праві по- терпілого пред’явити позов у кримінальному провадженні про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням майнової та/або моральної шкоди (ст. 128 КПК), а цивільного позивача - підтримувати цивільний позов або від- мовитися від нього (ч. З ст. 61 КПК), укласти з обвинуваченим чи цивільним відповідачем мирову угоду (ст. 128 КПК); 6) праві потерпілого підтримувати обвинувачення у випадку відмови прокурора від його підтримання в судовому засіданні (ст. 340 КПК) або також відмовитися і від приватного обвинувачен- ня у цьому випадку. Процесуальна (формальна) диспозитивність знаходить свій прояв за КПК у вільному, на свій розсуд користуванні суб’єктами прова- дження своїми процесуальними правами, але в межах, визначених КПК.

4. У кримінальному провадженні прокурор не є суб’єктом диспозитив- них прав. В установлених законом випадках він реалізує лише дискреційні по- вноваження. Відмова прокурора від державного обвинувачення, за наявності для цього достатніх і законних підстав, — це не стільки право, скільки його обов’язок. Наслідком цього є припинення його обвинувальної діяльності, тобто припинення функції обвинувачення. Висловлена у постанові прокурора відмо- ва припиняє розвиток публічної, від імені держави, обвинувальної діяльності і виступає специфічним правовим засобом самоусунення прокурора від здій- снення функції обвинувачення.

Залежно від обсягу відмови від державного обвинувачення та від осіб, щодо яких прокурор здійснює функцію обвинувачення, можна визначити два різновиди такої відмови - повну і часткову. За повної відмови прокурор повніс- тю відмовляється від обвинувачення. Часткова відмова від обвинувачення - це пропозиція закрити справу або виправдати особу за однією чи кількома стаття- ми КК України, з підтриманням обвинувачення щодо інших злочинів.

Відмовитися від підтримання державного обвинувачення прокурор може (і зобов’язаний) лише за результатами судового розгляду, коли він дійде до пе- реконання, що пред’явлене особі обвинувачення не підтверджується перевіре- ними в суді доказами (ч. 1 ст. 340 КПК).

5. Слідчий суддя, суд за концепцією КПК є безсторонніми учасниками про- вадження, завданнями яких є створення рівних умов для сторін процесу щодо доведення правильності своєї позиції. Як суд, так і слідчий суддя позбавлені ініціативи на самостійне збирання доказів. Слідчий суддя здійснює контроль

за законністю дій і рішень органів, що ведуть провадження, та розглядає за- яви і клопотання учасників процесу, допомагаючи їм (особливо стороні за- хисту) реалізувати свої диспозитивні права. Суд, залишаючись об’єктивним і неупередженим, має створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків та здійснення наданих їм прав, дослідити за участі сторін матеріали провадження та ухвалити законне, обґрунтоване і справед- ливе рішення. При цьому головуючий у судовому засіданні має спрямовува- ти судовий розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження (ст. 321 КПК). Про роль суду у судовому провадженні див. п. 10 коментаря до ст. 22 КПК.

6. На відміну від КПК 1960 p., новий Кодекс не диференціює справи, які розпочинаються виключно за скаргою потерпілого, на справи приватного та приватно-публічного обвинувачення. Крім того, коло кримінальних правопо- рушень, які віднесені КПК до справ приватного обвинувачення, значно роз- ширено. Відтепер у всіх справах приватного обвинувачення обов’язковим є проведення досудового розслідування (прояв засади публічності), яке розпо- чинається слідчим, прокурором негайно після внесення заяви потерпілого до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Вважаємо упущенням нового КПК, що у ньому окремо не врегульована процедура ні досудового розслідування, ні судового розгляду справ цієї категорії.

С т а т т я 27. Гласність і відкритість судового провадження та його по- вне фіксування технічними засобами

1. Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі у кримінальному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, не можуть бути обмежені у праві на отри- мання в суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів судо- вого розгляду та у праві на ознайомлення з процесуальними рішеннями й отримання їх копій. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді інформації про дату, час і місце судового розгляду та про ухвалені в ньому рішення, крім випадків, установлених законом.

2. Кримінальне провадження в судах усіх інстанцій здійснюється від- крито. Слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримі- нального провадження у закритому судовому засіданні впродовж усього судового провадження або його окремої частини лише у випадках:

1. якщо обвинуваченим є неповнолітній;

2. розгляду справи про злочин проти статевої свободи та статевої не- доторканності особи;

3. необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставини, які принижують гідність особи;

4. якщо здійснення провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до розголошення таємниці, що охороняється законом;

5. необхідності забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримі- нальному провадженні.

3. Особисті записи, листи, зміст особистих телефонних розмов, теле- графних та інших повідомлень можуть бути оголошені у відкритому су- довому засіданні, якщо слідчий суддя, суд не прийме рішення про їх до- слідження у закритому судовому засіданні на підставі пункту 3 частини другої цієї статті.

4. Кримінальне провадження у закритому судовому засіданні суд здій- снює з додержанням правил судочинства, передбачених цим Кодексом. На судовому розгляді в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише сторони та інші учасники кримінального провадження.

5. Під час судового розгляду забезпечується повне фіксування судово- го засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Офіцій- ним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, передбаченому цим Кодексом.

6. Кожен, хто присутній в залі судового засідання, може вести стено- граму, робити нотатки, використовувати портативні аудіозаписуючі при- строї. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, тран- слювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін та мож- ливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду.

7. Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, прого- лошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому су- довому засіданні, судове рішення проголошується прилюдно з пропуском інформації, для дослідження якої проводилося закрите судове засідання та яка на момент проголошення судового рішення підлягає подальшому за- хисту від розголошення.

1. Закріплена в коментованій статті засада гласності і відкритості су- дового провадження та його повне фіксування технічними засобами ґрунту- ється на конституційному положенні, що визначене як основна засада судо- чинства - гласності судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Міжнародно-правові акти, які становлять національне законодавство, також передбачають основну частину цієї засади. Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права закріплює право кожного, кому пред’явлено обвинувачення у вчи- ненні кримінального правопорушення, на справедливий, публічний розгляд справи (ст. 14). Рівно ж і Конвенція про захист прав людини і основополож- них свобод зазначає, що кожна людина при висуненні проти неї криміналь- ного обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд такої справи незалежним і безстороннім судом, а судове рішення оголошується прилюдно (п. 1 ст. 6).

2. Увага Основного Закону України та міжнародних актів до коментованої засади обумовлена тим, що гласність і відкритість кримінального провадження в судах усіх інстанцій є важливою умовою неупередженого, всебічного і повно- го дослідження обставин кримінального правопорушення та ухвалення на цій основі законного, обгрунтованого і справедливого рішення. Можливість при- сутності на судовому розгляді не лише його учасників, а й широкої публіки сприяє зміцненню в суспільстві впевненості у правильному функціонуванні судів, довіри до них. Така засада спонукає суддів та інших учасників судово- го розгляду добросовісно реалізовувати права та виконувати свої професійні обов’язки, суворо дотримуватися правил судочинства, етики взаємин між учас- никами розгляду, а також здійснює виховний вплив на всіх присутніх у залі засідання суду.

3. Повне фіксування технічними засобами ходу всього судового розгля- ду, відображення його в журналі судового засідання слугують, з одного боку, його гласності та відкритості, а з іншого - забезпечують можливість встано- вити допущені під час судового розгляду порушення, які могли б вплинути на законність, обірунтованість і справедливість ухвалених за результатами роз- гляду судових рішень. Відсутність у матеріалах провадження журналу судо- вого засідання або технічного носія інформації є істотним порушенням вимог кримінального процесуального захисту і, безумовно, підставою для скасування судового рішення (п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК).

Зміст гласності і відкритості (транспарентності) судового провадження охоплює кілька правових елементів, а саме: 1) право (можливість) будь-кого отримувати в суді інформацію про дату, час і місце судового розгляду справи про кримінальне правопорушення та про ухвалені при цьому судові рішення, крім випадків, встановлених законом; 2) право (можливість) сторонніх для кримінального провадження осіб (не учасників провадження) знаходитись в залі судового засідання і спостерігати за ходом судового розгляду; 3) право (можливість) без будь-чийого дозволу робити записи (нотатки, стенограму), за- стосовувати портативну аудіозаписуючу техніку; 4) право учасників судового провадження та інших осіб, якщо суд вирішував питання про їх права, свободи, інтереси чи обов’язки, отримувати в суді усну чи письмову інформацію щодо результатів судового розгляду, ознайомлюватися з процесуальними рішеннями й отримувати їх копії.

До змісту коментованої засади входять і кореспондуючі з переліченим правом (можливостями) обов’язки суду, а саме: а) допустити на засідання суду всіх бажаючих (не учасників провадження) на відведені для публіки місця. При цьому кількість присутніх у залі судового засідання обмежується кількістю наявних у ньому місць. Але близькі родичі та члени сім’ї обвинуваченого і по- терпілого, а також представники засобів масової інформації мають пріоритет- не право на присутність під час судового засідання (ст. 328 КПК); б) не пере- шкоджати фіксуванню ходу судового розгляду дозволеними КПК способами і пристроями. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису

чи звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, трансляція судового засідання по радіо і телебаченню допускається лише на підставі ухвали суду, прийнятої з урахуванням думки сторін та можливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду.

4. Засада гласності і відкритості судового розгляду у встановлених зако- ном випадках може бути обмежена повністю або частково. Частина 2 коменто- ваної статті перераховує такі випадки. Рішення про проведення кримінального провадження у закритому судовому засіданні повністю чи лише в окремих його частинах ухвалюється судом як за клопотанням сторін, так і за власною ініціа- тивою суду. Якщо випадки, передбачені ч. 2 коментованої статті, виникають у ході досудового розслідування під час розгляду і вирішення питань, віднесених до повноважень слідчого судді, рішення про обмеження гласності і відкритості такого розгляду в судовому засіданні ухвалюється слідчим суддею.

5. Частина 2 коментованої статті першою підставою проведення закритого судового засідання називає неповноліття обвинуваченого, тобто недосягнення ним 18-річного віку. Обмеження гласності і відкритості судового розгляду з участю неповнолітнього обвинуваченого обумовлене, насамперед, інтересами неповнолітнього. Під час кримінального провадження про обвинувачення не- повнолітніх необхідно враховувати особливості їх психіки, недостатність соці- альної зрілості та життєвого досвіду. Ці фактори зобов’язують суд з особливою турботою віднестися до цієї категорії обвинувачених і унеможливити негатив- ний вплив на них.

6. Закритий судовий розгляд справ про злочини проти статевої свободи і статевої недоторканності продиктований необхідністю охорони суспільної мо- ралі та інтересів потерпілої особи. Чинне кримінальне законодавство України до злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності відносить такі: зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним спо- собом, примушування до вступу в статевий зв’язок, статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх.

7. Підставою для ухвалення рішення про проведення закритого судового розгляду може бути необхідність в обмеженні розголошення відомостей про особисте та сімейне життя або обставини, які принижують гідність особи. Такі відомості можуть міститися в особистих записах, листах та іншій кореспон- денції, в телефонних розмовах та інформації, яка передається електронними та іншими видами зв’язку. Оскільки Конституція України проголошує право кожної особи на невтручання в її особисте і сімейне життя (ст. 31) та на повагу до її гідності (ст. 28), крім випадків, передбачених самою Конституцією та зако- нами, то розголошення таких відомостей під час судового розгляду може бути обмежене судом, а на досудовому розслідуванні слідчим суддею.

8. Закрите судове засідання (повністю або частково) за участю лише його учасників проводиться і у випадках необхідності запобігти розголо- шенню відомостей, що становлять охоронювану законом таємницю. Такою таємницею, насамперед, є таємниця державна. Згідно зі ст. 1 Закону України

«Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. (з наступними змінами і до- повненнями) державна таємниця - вид таємної інформації, яка охоплює ві- домості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України. Про особливості кримінального про- вадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, див. коментар до глави 40 КПК.

До охоронюваної законом таємниці також належать: 1) таємниця уси- новлення (ст. 228 Сімейного кодексу України); 2) лікарська таємниця (ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 p.); комерційна таємниця (ст.ст. 505, 507 ЦК); банківська таємниця (ст. 1076 ЦК, ст. 60 Закону України «Про банки і банків- ську діяльність» від 7 грудня 2000 p.). Чинне законодавство України передбачає й інші види таємної інформації, яка не підлягає розголошенню, а винні у її роз- голошенні притягаються до встановленої законом відповідальності (нотаріаль- на таємниця, адвокатська, журналістська, таємниця сповіді, таємниця нарадчої кімнати суддів). Інформація про такі таємниці не може бути предметом відкри- того судового розгляду.

9. Від легітимного обмеження засади гласності і відкритості судового провадження необхідно відрізняти її порушення. Порушення цієї засади буде в разі, якщо судовий розгляд відбувається не в залі судових засідань або в іншому наперед оголошеному для публіки і доступному для неї місці, а в приміщен- ні, про яке не було заздалегідь повідомлено, доступ до нього незручний або й взагалі ускладнений (наприклад, у кабінеті судді, який не пристосований для судового розгляду, в якому тісно навіть його учасникам; в будівлі, у якій діє пропускний режим, тощо).

10. Частина 7 коментованої статті регулює оприлюднення судового рі- шення за результатами судового розгляду. Рішення суду, ухвалене у відкритому судовому засіданні, оголошується повністю. Рішення, яке ухвалювалося у за- критому засіданні, також проголошується прилюдно в залі судового засідання, але під час його оприлюднення пропускається інформація, яка була одержана та досліджена у закритому засіданні суду і підлягає подальшому захисту від розголошення. Подальший захист від розголошення передбачає неможливість надання такого рішення для ознайомлення суб’єктам громадянського суспіль- ства. Однак у рішеннях суду (вироках, ухвалах), які ухвалювались за результа- тами відкритого судового розгляду, також почасти міститься інформація щодо особистого життя та особистих (приватних) інтересів учасників провадження чи інших осіб. Оприлюднення такої інформації може порушити права цих осіб на невтручання в їх особисте (приватне) і сімейне життя (ст. 32 Конституції України). З метою уникнення такої ситуації у випадках опублікування судового рішення необхідно його знеособлювати і фабулізувати - виключати із тексту найменування суду, прізвища суддів, учасників провадження, викласти лише фабулу рішення без деталей, а особливо відвертої, шокуючої, хоч і важливої

для справи, інформації. Те, що призначене для суддів, не завжди слід доводити до відома громадськості. Гласність судових актів також вимагає обмеження.

11. Відповідно до Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р. кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, ви- значеному цим Законом. На Державну судову адміністрацію України названим Законом покладено обов’язок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень судів загальної юрисдикції. Внесені до Реєстру рішення є відкритими для доступу на офіційному веб-порталі судової влади. Проте в них не можуть розголошуватися відомості, які дають можливість ідентифікувати фізичну осо- бу. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями. Вони можуть публікуватися в друкованих виданнях, з них можна робити електронні копії тощо.

С т а т т я 28. Розумні строки

1. Під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або про- цесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Ро- зумними вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень.. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окре- мих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.

2. Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження — суд.

3. Критеріями для визначення розумності строків кримінального провадження є:

1. складність кримінального провадження, яка визначається з ураху- ванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних пра- вопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо;

2. поведінка учасників кримінального провадження;

3. спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.

4. Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді перш очергово.

5. Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримі- нальне провадження щодо нього було закрите.

6. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право на звер- нення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому ви- кладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримі- нального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені цим Кодексом.

1. Коментована стаття-засада у вітчизняному кримінальному провадженні вперше знайшла своє закріплення як засада у Кодексі 2012 р. її поява зумовле- на, насамперед, вимогою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ратифікувавши цю Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання га- рантувати кожній особі, яка знаходиться під її юрисдикцією, закріплені в ній права і свободи. Стаття 6 Конвенції у своїй ч. 1 закріпила право кожної людини, проти якої висунуто кримінальне обвинувачення, на справедливий і відкритий його розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

2. Засада розумних строків у кримінальному провадженні має на меті встановити межу невизначеності підозри і обвинувачення та гарантувати право обвинуваченого від необгрунтованого і надмірного затягування кримінально- го провадження. Для цього КПК встановлені процесуальні строки - проміж- ки часу, в межах яких учасники кримінального провадження мають право або зобов’язані вчинити процесуальні дії чи ухвалити процесуальні рішення (див. коментар до ст. 113 КПК). Розумними прийнято вважати строки, що є об’єктивно необхідними для вчинення процесуальних дій та ухвалення відпо- відних рішень. Такі дії і рішення мають бути виконані без невиправданої за- тримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного для них КПК. Забезпечення дотримання розумних строків на досудовому розслідуванні покладається на прокурора та слідчого суддю (щодо питань, віднесених до його компетенції), а під час судового провадження у всіх його стадіях - на суд.

3. Розумні строки - проміжки часу, про які йдеться в коментованій статті, поширюються на всі стадії кримінального провадження. Для досудового роз- слідування її граничні строки встановлені ст. 219 КПК. Судове провадження в суді першої інстанції формально часовими рамками не обмежене, оскільки кожне провадження має свої особливості щодо обсягу доказової бази, яка під- лягає дослідженню, кількості учасників провадження тощо. Проте категорія «розумності» властива і цій стадії. Якщо ж йдеться про розумний строк всього кримінального провадження, то очевидно, що він починає свій перебіг одно- часно з повідомленням особі про підозру і завершується судовим розглядом, включаючи апеляційне і касаційне провадження. В контексті кримінального провадження Європейський суд з прав людини встановив, що період розумного строку розпочинається з моменту «вручення індивіду компетентним органом офіційного повідомлення про обвинувачення його у вчиненні кримінального злочину» (судові рішення у справі «Дьюєр проти Бельгії», 1980 p.; у справі «Єкле проти Німеччини», 1982 р.) і завершується остаточним вирішенням справи, включаючи апеляцію і касацію (судове рішення у справі «Девер проти Бельгії», 1980 р.)

4. Частина 3 коментованої статті перераховує критерії, які дають можли- вість визначити розумність строку провадження щодо кожної конкретної спра- ви про вчинення кримінального правопорушення. Ці критерії, власне, виробле- ні прецедентною практикою Європейського суду з прав людини та підтверджені рішеннями Конституційного Суду України та вітчизняною судовою практикою.

У своєму рішенні від ЗО січня 2003 р. (справа про розгляд судом окремих поста- нов слідчого і прокурора) Конституційний Суд України відзначив, що «поняття розумний строк досудового слідства є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину». Визначення розумного строку досудового слідства залежить від багатьох факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій, число потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та отримання висновків тощо. Але за будь-яких обставин строк досудового слід- ства не повинен перевищувати меж необхідності. Досудове слідство повинно бути закінчене у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і права на ефективний засіб захисту, що передбачено ст.ст. 6, 13 Кон- венції про захист прав людини і основоположних свобод (абз. 7, 8 п. 8 мотиву- вальної частини).

У рішенні Конституційного Суду від 18 січня 2012 р. (справа про ознайом- лення обвинуваченого і захисника з матеріалами кримінальної справи) Суд та- кож на конкретному випадку провадження підтвердив свій підхід до «розумно- го строку», зауваживши, що розумні строки при ознайомленні обвинуваченого і захисника з матеріалами завершеного розслідування повинні визначатися в кожній справі залежно від обсягу матеріалів справи та їх складності, кількості обвинувачених, дій або бездіяльності (поведінки) обвинуваченого чи його за- хисника та незалежних від волі обвинуваченого чи його захисника чинників (наприклад, хвороби).

5. Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк стало предметом судового розгляду або щоб кримінальне провадження щодо нього було закрите. Зважаючи на неповноліття обвинуваченого, а також ту обставину, що обвину- вачений знаходиться під вартою, ч. 4 коментованої статті зобов’язує суд здій- снити кримінальне провадження (судовий розгляд) стосовно них невідкладно і першочергово.

6. З метою скорочення строків кримінального провадження в суді КПК вперше у вітчизняній законотворчій практиці ввів та врегулював спрощене про- вадження щодо кримінальних проступків (див. коментар до § 1 глави 30 КПК) та кримінальне провадження на підставі: 1) угоди про примирення між по- терпілим та підозрюваним чи обвинуваченим; 2) угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості (див. коментар до глави 35 КПК). Якщо перший із зазначених інститутів може бути сприйнятий і особливих застережень не викликає, то угода прокурора з підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості у вчиненні тяжкого злочину, навіть внаслідок якого шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам, не може не викликати серйозної стурбованості. Сприяючи швидкому судовому провадженню, ця угода змушує обвинуваченого наперед добровільно відмови- тися від важливих процесуальних гарантій, зокрема: а) права на оскарження вироку; б) права допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення.

подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на його ко- ристь. На нашу думку, ставити обвинуваченого перед вибором двох належних йому прав: або права на розумний строк судового провадження, або права на змагальний судовий розгляд, недопустимо. Щодо тяжких злочинів, незалежно від того, проти кого вони були вчинені і які наслідки при цьому настали, назва- на угода навряд чи може бути виправдана.

Стаття 29. Мова, якою здійснюється кримінальне провадження

1. Кримінальне провадження здійснюється державною мовою. Сторо- на обвинувачення, слідчий суддя та суд складають процесуальні докумен- ти державною мовою.

2. Особа повідомляється про підозру у вчиненні кримінального пра- вопорушення державною мовою або будь-якою іншою мовою, якою вона достатньо володіє для розуміння суті підозри у вчиненні кримінального правопорушення.

3. Слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий забезпечують учасникам кримінального провадження, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, право давати показання, заявляти клопотання і пода- вати скарги, виступати в суді рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись у разі необхідності послугами перекладача в по- рядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Судові рішення, якими суд закінчує судовий розгляд по суті, на- даються сторонам кримінального провадження або особі, стосовно якої вирішено питання щодо застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, у перекладі на їхню рідну або іншу мову, якою вони володіють. Переклад інших процесуальних документів кримінального провадження, надання копій яких передбачено цим Кодексом, здійснюєть- ся лише за клопотанням зазначених осіб. Переклад судових рішень та ін- ших процесуальних документів кримінального провадження засвідчуєть- ся підписом перекладача.

1. Частина 1 коментованої статті-засади закріплює положення, згідно з яким кримінальне провадження за КПК здійснюється державною мовою, і, від- повідно, органи, які ведуть провадження, складають процесуальні документи саме цією мовою. Це положення грунтується на ст. 10 Конституції України, яка проголошує державною мовою в Україні українську. Державною (офіційною) мовою є мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Такою сферою і є кримі- нальне провадження.

Як роз’яснив Конституційний Суд України у своєму рішенні, ухваленому

14. грудня 1999 р. (справа про застосування української мови), положення ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», слід розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим за-

собом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень ор- ганами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції).

2. В чинному законодавстві на сьогодні немає єдності щодо врегулюван- ня питання мови провадження, зокрема кримінального. Так, першим чинним законом щодо використання мови в Україні є Закон ще Української РСР від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР». Згідно із його ст. 18 судочин- ство в Українській РСР (тепер Україні) здійснюється українською мовою, але у випадках розташування державних та інших органів, установ і організацій в місцях проживання більшості громадян іншої національності поряд з україн- ською може використовуватись і їхня національна мова. Тож за цим Законом судочинство, зокрема кримінальне провадження, може здійснюватись не тільки державною мовою, а й мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості. Відповідно і ст. 19 КПК 1960 р. закріплювала правило-засаду, згідно з яким судочинство в кримінальних справах проводиться українською мовою або мо- вою більшості населення із забезпеченням особам, які не володіють мовою, якою проводиться судочинство, права робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача. Цей закон (КПК 1960 р.) втра- тив чинність зі вступом в силу Кодексу 2012 р. Однак новоприйнятий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. у ч. 1 ст. 12 закрі- пив положення, згідно з яким судочинство й діловодство в судах України прово- диться державною мовою. Водночас, ч. 4 цієї статті зазначає, що у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови (мова більшості на- селення відповідного регіону) або мови меншин відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від

14. травня 2003 р. в порядку, встановленому процесуальним законом.

Таким чином, на сьогодні в питанні мови кримінального провадження іс- нує колізія між Законом УРСР від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР» і Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 p., з одного боку, і ч. 1 ст. 29 КПК 2012 р. - з іншого, бо ця норма в імперативній формі зазначає, що кримінальне провадження здійснюється державною мовою, і сторона обвинувачення, слідчий суддя та суд складають процесуальні доку- менти державною мовою. Оскільки всі зазначені закони регулюють однакові відносини, вони мають однакову юридичну силу, то за загальновизнаним пра- вилом, сформованим у правовій науці і практиці, у випадку виникнення між ними колізії застосуванню підлягає той закон, який прийнятий пізніше, тобто ст. 29 КПК. Тож мовою кримінального судочинства є лише державна (україн- ська) мова. Таке ж правило закріплене і в інших процесуальних законах Украї- ни (ч. 1 ст. 7 ЦПК України, ч. 1 ст. 15 КАС України).

3. Здійснення кримінального провадження в Україні лише державною мо- вою жодною мірою не обмежує право особи, яка не володіє нею, користуватися

у провадженні рідною або іншою мовою, якою вона володіє. Понад те, згідно з вимогою ч. З коментованої статті орган, який веде провадження, зобов'язаний забезпечити його учасникам, які не володіють чи недостатньо володіють дер- жавною мовою, право давати показання, заявляти клопотання, подавати скарги, виступати в суді рідною мовою або іншою, якою вони володіють. Цей же орган зобов'язаний у разі необхідності забезпечити перекладача.

4. Міжнародно-правові акти у сфері захисту прав і свобод людини, зокрема. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (п. «а» і «f>> ч. З ст. 14) і Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ч. 2 ст. 5 і п. «е»

ч. З ст. 6) закріплюють гарантії прав людини і правосудця, згідно з якими кожній особі має бути невідкладно і детально повідомлено зрозумілою для неї мовою про характер і підстави пред’явленого їй обвинувачення, а також право користуватися послугами перекладача. Частина 2 коментованої статті детальніше конкретизує ще положення, закріплюючи обов’язок органів, які ведуть кримінальне прова- дження, повідомляти кожній особі про підозру її у вчиненні кримінального право- порушення державною мовою, а у випадку неволодіння нею або недостатнього володіння - будь-якою іншою мовою, якою вона достатньо володіє, роз’яснити суть підозри та її процесуальні права і обов’язки. Це положення стосується і пись- мового повідомлення про підозру (див. коментар до ст.ст. 277,278 КПК). Цьому обов’язку органів, які ведуть провадження, кореспондує право підозрюваного та обвинуваченого користуватися під час провадження (давати показання, заявляти клопотання, скарги тощо) рідною мовою, отримувати копії процесуальних доку- ментів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності корис- туватися послугами перекладача за рахунок держави (п. 18 ч. З, ч. 5 ст. 42 КПК). Таким само правом наділені й інші учасники провадження, зокрема: потерпілий (п. 9 ч. 1 ст. 56 КПК), цивільний позивач і цивільний відповідач (ч. З ст. 61 та ч. З ст. 62 КПК), свідок (п. 4 ч. 1 ст. 66 КПК). Забезпечити реальну участь у проваджен- ні перекладача - це процесуальний обов’язок органу, який веде провадження.

5. Однією з процесуальних гарантій дотримання прав і законних інтересів підозрюваного чи обвинуваченого та їх належний захист під час кримінально- го провадження є обов’язкова участь захисника у провадженні, якщо вони не володіють мовою, якою воно ведеться. Така участь є обов’язковою з моменту встановлення цього факту (п. 4 ч. 2 ст. 52 КПК). Не менш важливою проце- суальною гарантією дотримання прав і законних інтересів названих учасни- ків кримінального провадження щодо мовного питання є залучення до прова- дження такого його учасника, як перекладач. Його призначення - забезпечити розуміння процесуального статусу (прав, обов’язків, відповідальності) та його реалізації з мовного боку, розуміння всіх процесуальних дій та ухвалених за їх результатами процесуальних документів тими учасниками провадження, які не володіють або недостатньо для повного розуміння володіють мовою, якою ведеться судочинство. Він же здійснює й переклад та засвідчує своїм підписом рішення, якими суд завершує судовий розгляд по суті, інші процесуальні до- кументи, копії яких вручаються таким учасникам провадження.

6. Ні суд (судді), ні учасники провадження з обох сторін не вправі викону- вати функцію перекладача у випадках, коли виникає необхідність забезпечити переклад показань, клопотань, скарг, виступів тощо учасників провадження, які не володіють мовою судочинства і здійснюють їх на своїй рідній мові або мові, якою вони володіють, а також здійснити переклад процесуальних рішень для вручення їх копій таким учасникам кримінального провадження.

7. Коментований Кодекс серед істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, наявність яких тягне безумовне скасування рішення суду, порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, права користуватися допомогою перекладача в кримінально- му провадженні, на відміну від свого попередника (КПК 1960 p.), спеціально не передбачає. Очевидно, що це є упущенням законодавця. Проте не має сумніву в тому, що названі порушення належать до істотних порушень КПК і є підста- вою для скасування судових рішень судом вищої інстанції в апеляційному чи касаційному порядку.