- •Кримінальний процесуальний кодекс України
- •Глава 1.
- •Глава 2.
- •Глава 3.
- •§ 2. Сторона обвинувачення
- •§ 3. Сторона захисту
- •Захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи су- дом для здійснення захисту за призначенням у випадках та в порядку, ви- значених статтями 49 та 53 цього Кодексу.
- •§ 4. Потерпілий і його представник
- •Питання участі законного представника потерпілого у криміналь- ному провадженні регулюється згідно з положеннями статті 44 цього Ко- дексу.
- •§ 5. Інші учасники кримінального провадження
- •Права та обов’язки цивільного позивача виникають з моменту по- дання позовної заяви органу досудового розслідування або суду.
- •Питання участі законного представника цивільного позивача у кримінальному провадженні регулюється згідно з положеннями статті 44 цього Кодексу.
- •Давати правдиві показання під час досудового розслідування та су- дового розгляду;
- •За злісне ухилення від явки до слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду свідок несе відповідальність, встановлену законом.
- •Не можуть бути експертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від сторін кримінального провадження або потерпілого.
- •Експерт має право:
- •Знайомитися з матеріалами кримінального провадження, що стосу- ються предмета дослідження;
- •За завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від виконання покладених обов’язків у суді, невиконання інших обов’язків експерт несе відповідальність, встановлену законом.
- •1. У разі неприбуття до суду без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття на спеціаліста судом покладаються всі витрати, пов’язані з оголошенням перерви в судовому засіданні.
- •§ 6. Відводи
- •Спеціаліст, експерт, крім того, не має права брати участі в кримі- нальному провадженні, якщо він проводив ревізію, перевірку тощо, мате- ріали яких використовуються у цьому провадженні.
- •У разі задоволення відводу експерта, спеціаліста або перекладача до кримінального провадження повинні бути залучені інші учасники у строк, визначений слідчим суддею, судом.
- •Глава 4. Докази і доказування
- •§ 1. Поняття доказів, належність та допустимість при визнанні відомостей доказами
- •Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, до- кументи, висновки експертів.
- •Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
- •Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні су- дового рішення.
- •Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в на- радчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.
- •Обов’язок доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують об- винуваченого, покладається на сторону, що їх подає.
- •Збирання доказів здійснюється сторонами кримінального прова- дження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом.
- •Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
- •§ 3. Показання
- •§ 4. Речові докази і документи
- •§ 5. Висновок експерта
- •Висновок експерта не є обов’язковим для особи або органу, яка здійснює провадженая, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.
- •Глава 5.
- •У випадках, передбачених цим Кодексом, хід і результати проведен- ня процесуальної дії фіксується у протоколі.
- •Протокол під час досудового розслідування складається слідчим або прокурором, які проводять відповідну процесуальну дію, під час її про- ведення або безпосередньо після її закінчення.
- •До складу слідчої (розшукової) дії входять також дії щодо належно- го упакування речей і документів та інші дії, що мають значення для пере- вірки результатів процесуальної дії.
- •Глава 6. Повідомлення
- •Повідомлення учасників кримінального провадження з приводу вчинення процесуальних дій здійснюється у випадку, якщо участь цих осіб у таких діях не є обов’язковою.
- •Глава 7. Процесуальні строки
- •Процесуальні дії мають виконуватися у встановлені цим Кодексом строки. Строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший доку-
- •Пропущений із поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи ухвалою слідчого судді, суду.
- •Ухвала слідчого судді, суду про поновлення чи відмову в поновлен- ні процесуального строку може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом.
- •Подання клопотання заінтересованою особою про поновлення про- пущеного строку не припиняє виконання рішення, оскарженого з пропу- щенням строку.
- •Глава 8.
- •Якщо оплату процесуальних витрат відстрочено або розстрочено до ухвалення судового рішення, витрати розподіляються відповідно до су- дового рішення.
- •Витрати, пов’язані з оплатою допомоги захисника, несе підозрюва- ний, обвинувачений, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
- •Витрати, пов’язані із участю потерпілих у кримінальному про- вадженні, залученням та участю перекладачів для перекладу показань
- •Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів та експертів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
- •Витрати, пов’язані із зберіганням і пересиланням речей і докумен- тів, здійснюються за рахунок Державного бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
- •Граничний розмір витрат, пов’язаних із зберіганням і пересилан- ням речей і документів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
- •У разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваче- ного на користь держави документально підтверджені витрати на залучен- ня експерта.
- •Суд за клопотанням осіб має право визначити грошовий розмір процесуальних витрат, які повинні бути їм компенсовані.
- •Суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою.
- •Сторони кримінального провадження, свідки, експерти, спеціаліс- ти, перекладачі мають право оскаржити судове рішення щодо процесуаль- них витрат, якщо це стосується їхніх інтересів.
- •Глава 9. Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов Стаття 127. Відшкодування (компенсація) шкоди потерпілому
- •Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопо- рушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
- •У разі встановлення відсутності події кримінального правопору- шення суд відмовляє в позові.
- •Глава 10. Заходи забезпечення кримінального провадження і підстави їх застосування
- •Суд здійснює судовий виклик учасників кримінального проваджен- ня, участь яких у судовому провадженні є обов’язковою.
- •Привід полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він за- стосовується, особою, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час.
- •Ухвала про здійснення приводу оголошується особі, до якої він за- стосовується, особою, яка виконує ухвалу.
- •У разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, повертає її до суду з письмовим поясненням при- чин невиконання.
- •Глава 12.
- •Під час досудового розслідування клопотання слідчого, прокурора про накладення грошового стягнення на особу розглядається слідчим суд- дею не пізніше трьох днів із дня його надходження до суду.
- •Глава 13. Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом
- •Мотиви застосування або відмови у задоволенні клопотання про застосування тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом;
- •Глава 14. Відсторонення від посади
- •Слідчий суддя, суд, встановивши, що клопотання подано без додер- жання вимог статті 155 цього Кодексу, повертає його прокурору, про що постановляє ухвалу.
- •Глава 15. Тимчасовий доступ до речей і документів
- •Тимчасовий доступ до речей і документів здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду.
- •Глава 16.
- •Глава 17.
- •Вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову, повинна бути співмірною із розміром шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
- •Запобіжні заходи, затримання особи
- •§ 1. Запобіжні заходи, затримання особи на підставі ухвали слідчого судді, суду
- •Домашній арешт може бути застосовано до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом пе- редбачено покарання у виді позбавлення волі.
- •При застосуванні запобіжного заходу у вигляді застави слідчий суддя, суд роз’яснюють підозрюваному, обвинуваченому його обов’язки, передбачені
- •Розмір цивільного позову, розмір матеріальних вимог потерпілого, не пов’язаних із вчиненим щодо нього злочином, розмір судових витрат тощо на розмір застави не впливає.
- •Розгляд клопотання про застосування або зміну запобіжного захо- ду слідчим суддею, судом невідкладно означає, що воно має розглядатися
- •Розгляд клопотання здійснюється в закритому судовому засіданні за участю прокурора.
- •1. Ухвала слідчого судді, суду щодо застосування запобіжного заходу підлягає негайному виконанню після її оголошення.
- •§ 2. Затримання особи без ухвали слідчого судді, суду
- •Глава 19. Загальні положення досудового розслідування
- •1. Досудове розслідування злочинів здійснюється у формі досудового слідства, а кримінальних проступків - у формі дізнання в порядку, перед- баченому цим Кодексом.
- •Матеріали досудового розслідування не можуть бути виділені в окреме провадження, якщо це може негативно вплинути на повноту до- судового розслідування та судового розгляду.
- •Рішення про об’єднання чи виділення матеріалів досудового роз- слідування приймається прокурором.
- •Рішення про об’єднання чи виділення матеріалів досудового роз- слідування не може бути оскаржене.
- •Досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудо- вого розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.
- •Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
- •Глава 20.
- •1. У виняткових випадках, пов’язаних із необхідністю отримання по- казань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, якщо через
- •При проведенні слідчих (розшукових) дій за участю малолітньої або неповнолітньої особи забезпечується участь законного представника, пе- дагога або психолога, а за необхідності - лікаря.
- •Пред’явлення трупа для впізнання здійснюється з додержанням ви- мог, передбачених частинами першою і восьмою статті 228 цього Кодексу.
- •Обшук проводиться з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання зна-
- •Особи, у присутності яких здійснюється обшук, при проведенні цієї слідчої (розшукової) дії мають право робити заяви, що підлягають зане- сенню до протоколу обшуку.
- •3. Персональна (спеціальна, суб’єктна) підслідність визначається характе- ристиками суб’єкта злочину. Наприклад, за всіма кримінальними провадження-
Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в на- радчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.
У випадку встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його досліджен- ня в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.
Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопус- тимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопус- тимими.
Недопустимість доказів - антипод їх допустимості. Щоб забезпечити допустимість доказів, необхідно запобігти появі ознак недопустимості, за- вчасно усунути підстави для визнання доказів недопустимими. Відтак, у чин- ному КПК більшою мірою приділяється увага недопустимості доказів. Якщо раніше вважалося, що допустимість доказів забезпечує повноту і достовірність доказового матеріалу як необхідну умову використання їх в доказуванні, то, виходячи із змісту ст.ст. 86-89 КПК, дотримання правил допустимості перш за все має слугувати важливим засобом охорони та захисіу прав особи. Визнання доказів недопустимими, по суті, набуло значення санкції за порушення прав людини і громадянина при отриманні доказів.
Частина 1 ст. 86 КПК встановлює юридичну форму даних, що встанов- люють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Порядок отримання доказів, вказаних у ч. 2 ст. 84 КПК, передбачає дотримання наступних вимог: 1) належний суб’єкт отримання доказів; 2) законність проце- суального джерела доказів; 3) дотримання процесуального порядку отримання доказів; 4) дотримання правил фіксації ходу і результатів слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій.
Належний суб’єкт отримання доказів - це посадова особа або ор- ган (суд), які мають право проводити процесуальні дії, що є засобами отри- мання доказів. Належний суб'єкт отримання доказів з’являється тільки після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, за винятком огляду місця події у невідкладних випадках (ч. З ст. 214 КПК). Визнання до- казів отриманими неналежним суб’єктом матиме місце, коли слідчий: 1) почав кримінальне провадження без призначення керівним органом досудового про- вадження; 2) не включений у склад слідчої групи; 3) порушив вимоги закону
щодо підслідності; 4) проводив слідчі дії після збігу встановленого строку; 5) не є громадянином України; 6) знаходиться на лікуванні і має тимчасовий листок непрацездатності або знаходиться у відпустці. Крім того, докази визна- ються отриманими неналежним суб’єктом при проведенні слідчої (розшукової) дії особою, що підлягає відводу, а також коли оперативний підрозділ проводить слідчі (розшукові) дії чи негласні слідчі (розшукові) дії без письмового дору- чення слідчого, прокурора.
Законність процесуального джерела доказів. Докази повинні бути отримані тільки із тих процесуальних джерел, що вказані в ч. 2 ст. 84 КПК. Пе- релік їх вичерпаний і не підлягає поширювальному тлумаченню. Процесуаль- ними джерелами доказів є показання підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, експерта, речові докази, документи, висновки експертів. Отриман- ня доказів із невстановленого в законі процесуального джерела тягне за собою недопустимість цього доказу.
Дотримання процесуального порядку отримання доказів. Доказ має бути отриманий у порядку, передбаченому КПК для слідчих (розшукових) дій. Загальні вимоги та процесуальний порядок проведення передбачено гла- вою 20 КПК (ст.ст. 223-245), де викладаються загальні положення про негласні слідчі (розшукові) дії, процедури отримання дозволів на їх проведення, строки, фіксації їх ходу і результатів, заходи щодо захисту інформації, отриманої в ре- зультаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, правила використан- ня результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні. Характерною ознакою негласних слідчих (розшукових) дій є те, що законодавство детально не регламентує, порядок їх проведення в силу таємності та ситуаційної обу- мовленості. Підставою для визнання доказів недійсними є порушення права учасників кримінального провадження (наприклад, не було роз’яснено їх про- цесуальні права, не забезпечені права осіб, що не володіють мовою криміналь- ного судочинства, підозрюваний, потерпілий не ознайомлений з постановою про призначення експертизи, при проведенні слідчої (розшукової) дії не були присутні поняті тощо).
Докази, отримані шляхом проведення процесуальних дій, не передбаче- них законом, у всіх випадках визнаються недопустимими. Процесуальна форма проведення кожної слідчої (розшукової) процесуальної дії детально регламен- тована в законі з метою гарантування прав учасників процесу. Загальні вимоги щодо умов проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшуко- вих) дій також сформульовані в ст.ст. 28,29,30, 31, 32, 55, 56, 57, 59,62, 63, 64 Конституції України та чинних міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Порушення гарантій отримання до- казів, передбачених Конституцією України, міжнародними договорами щодо свободи людини і громадянина, особистої недоторканості, недоторканості жит- ла і іншого володіння особи, тайни переписки, телефонних розмов телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте і сімейне життя, поваги до гідності є безумовною підставою для визнання доказів недопустимими.
Дотримання правил фіксації ходу і результатів слідчих (розшуко- вих) і негласних слідчих (розшукових) дій. Вимоги щодо фіксації ходу та результатів процесуальних дій викладено в ст.ст. 104-107,252,256 КПК.
У коментованій статті чітко вказується, про те, що визнання доказів недо- пустимими здійснюється виключно в судовому порядку за клопотанням сторін. Це розширює змагальні можливості учасників процесу. Труднощі у застосуванні цієї норми обумовлені тим, що в КПК відсутня спеціальна стаття, що регулює про- цесуальний порядок розгляду клопотань про визнання доказів недопустимими. В ст. 350 КПК сформульовані лише загальні положення щодо розгляду клопотань судом учасників судового провадження. У ч. 1 ст. 89 КПК вказується, що питання допустимості доказів вирішуються під час їх оцінки в нарадчій кімнаті при ухва- ленні судового рішення. Із тексту ст. 89 КПК випливає, що законодавець ознаки не- допустимості доказів поділяє на очевидні та неочевидні. Залежно від цього визна- чається момент прийняття рішення щодо недопустимості доказів, який окреслений межами судового розгляду. Це не означає, що визнання доказів недопустимими повинно відкладатися до постановлення вироку. Так, ч. З ст. 358 КПК передбачає можливість виключення під час дослідження документів із числа доказів, якщо є сумніви у їх достовірності. Це пояснюється тим, що законодавець вимагає усуну- ти із процесу доказування ті докази, які мають очевидні ознаки недопустимості. Визнання судом доказів недопустимими при виявленні таких ознак пояснюється тим, що допустимість доказів є не тільки гарантією їх достовірності, а й забезпечує дотримання прав учасників процесу в ході проведення слідчих (розшукових) дій, дослідження доказів, зокрема, права підозрюваного та обвинуваченого на захист.
Ініціатива в поданні клопотання про визнання доказів недопустимими належить сторонам та потерпілому під час судового розгляду. Право на спрос- тування такого клопотання надається протилежній стороні. У клопотанні про визнання доказів недопустимими повинні бути чітко викладені підстави (нена- лежності доказів, отримання з порушенням встановленого Кодексом порядку, незаконність джерела, отримання доказу неналежним суб’єктом тощо). Як за- значається в ст. 350 КПК, відмова в задоволенні клопотання не перешкоджає його повторному поданню з інших підстав. Якщо відсутні заперечення іншої сторони по суті заявленого клопотання, воно підлягає задоволенню. Обов’язок доказування обставин, що є підставою для виключення доказів, покладається на сторону, що заявила таке клопотання. У випадку заперечення протилежної сто- рони суд здійснює перевірку шляхом дослідження матеріалів провадження, до- питу свідків, понятих, шляхом залучення спеціалістів, експертів тощо. Рішення суду про визнання доказів недопустимими тягне невизнання їх юридичної сили і неможливість використання в доказуванні і тим більше в обґрунтуванні вироку.
Стаття 90. Значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів
Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини
і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнарод- ними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Україною, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.
Права та свободи людини, їх гарантії в Україні визнаються найви- щою соціальною цінністю, визначаючи зміст і спрямованість діяльності дер- жави (ст. З Конституції України). Пріоритет цього конституційного припису в КПК особливо підкреслюється запровадженням кримінальної процесуаль- ної преюдиції. Преюдиція похідна від презумпції істинності вироку і означає обов’язковість рішення одного суду для іншого. Преюдиції використовують на практиці в тих випадках, коли дії особи, або фактичні обставини, які мають значення для кримінального провадження, були встановлені і вирішені іншим судом. Такий інститут застосовується щодо доведених фактів і доказів, які їх обґрунтовують, фактів, що мають кримінально-правові наслідки і входять до предмета доказування. По суті, про це йдеться також у п. 23 постанови Плену- му Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», де роз’яснюється, що «відпо- відно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими для виконання на всій її території усіма без винятку органами державної влади..., установами, посадовими особами».
Преюдиціальне значення для кримінального судочинства України ма- ють рішення Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини. Так, у ст. 46 «Обов’язкова сила судових рішень та їх виконання» роз- ділу II «Європейський Суд з прав людини» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держави, які ратифікують цю конвенцію, зобов’язані «виконувати остаточне рішення суду у будь-якій справі, в якій вони є сторона- ми». У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. це положення було поширено на інші рішення Європейського суду з прав людини, і зобов’язано суди України застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику Євро- пейського суду з прав людини як джерело права. Це означає, що рішення Євро- пейського суду з прав людини для судів України мають нормативний і право- застосовний характер.
Виходячи з положень коментованої статті і викладених міркувань, докази, що обґрунтовють порушення прав людини і основоположних свобод, гарантова- них Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, в раніше винесених рішеннях судів України, Міжнародного кримінального суду. Європейського суду з прав людини, включаються в процедуру доказування пізніших проваджень і мають для суду преюдиціальне значення, тобто не підлягають повторному дослідженню.
Також преюдиціальне значення мають рішення будь-яких судів України стосовно тих самих суб’єктів і тих самих обставин.
Стаття91. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінально- му провадженні
У кримінальному проваджені підлягають доказуванню:
подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);
винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопору- шення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;
обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримі- нального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтя- жують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відпо- відальність або с підставою закриття кримінального провадження;
обставини, що с підставою для звільнення від кримінальної відпо- відальності або покарання.
Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.
У ст. 91 КПК викладено перелік обставин, що відносяться до предме- та доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обста- вин об’єктивної дійсності, що мають матеріально-правове, цивільно-правове, кримінальне процесуальне значення і є необхідними і достатніми фактични- ми обставинами для вирішення кримінального провадження по суті. Ця норма відповідає на питання - встановлення яких фактів і обставин є метою дока- зування. Аналіз змісту коментованої статті вказує на те, що в ній йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину, що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від кримінальної відповідальності або є підставами для закриття кримінально- го провадження. Відтак, поняття складу злочину ширше від поняття предмета доказування. Вони співвідносяться як частина і ціле. Обставини, викладені у ст. 91 КПК, мають узагальнюючий, орієнтуючий характер для всіх видів кримі- нального провадження, тому в теорії доказів отримали назву загального пред- мета доказування на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас, інди- відуалізація предмета доказування по конкретному провадженню здійснюється з урахуванням вимог диспозиції статті Кримінального кодексу, за якою кваліфі- кується діяння, що підлягає доказуванню. Обставини загального предмета до- казування також конкретизуються у кримінальному провадженні щодо приват- ного обвинувачення чи неповнолітніх. Правильне визначення цих обставин, їх всебічне, повне і об’єктивне дослідження дозволяють встановити пізнавальну програму в конкретному провадженні, що значно підвищує ефективність дока- зування і є однією з передумов досягнення завдань кримінального судочинства.
З поняттям предмета доказування тісно пов’язане поняття меж доказу- вання, під яким слід розуміти доказування такого обсягу, який забезпечує до- стовірне встановлення обставин. При цьому слід ураховувати кількісні і якісні характеристики доказів, аби вони підтверджували факти і обставини, вказані в ст. 91 КПК. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може призвести до недостатньої обґрунтованості тези, що доказується, а також потягнути за со- бою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття злочинів, зайвого використання сил і засобів.
При доказуванні насамперед повинні бути встановлені обставини, які від- носяться до події злочину. Закон не роз’єднує це поняття. Його треба тлумачити як окреме явище, що відбулося в певному місці й часі та має передбачені кримі- нальним законом ознаки. Кожен злочин - подія, але не кожна подія - злочин. При доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону наслідки діяння для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв’язку. Подія злочину розуміється як елемент об’єктивної сторони складу злочину, що відбувся у певному часі, місці та певним способом. Перелік таких ознак визначається відповідною нормою кри- мінального закону, що визнає злочином конкретне суспільно небезпечне діяння, та іншими нормами КК, наприклад, про співучасть, повторність тощо. Юридич- но значимі ознаки діяння, окреслені в кримінальному законі, слугують орієнти- ром для визначення предмета доказування по конкретному кримінальному про- вадженню. Спосіб вчинення злочину не визнається обов’язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це, в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов’язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У конкретних випадках при встановлен- ні події злочину кваліфікуючого значення набуває також встановлення певних об’єісгивних ознак вчинення злочину організованою групою, за попередньою змовою групою осіб або повторно тощо. При замаху на вчинення злочину також необхідно встановлювати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, че- рез які він не був доведений до кінця. Відсутність події злочину тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.
У п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК вимагається встановлювати винуватість обвину- ваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Винуватість - категорія кримінального процесуального права, яка означає доведеність доказами вчи- нення злочину конкретною особою. Відповідно до ст. 23 ЮС злочином може визнаватися діяння лише за наявності вини, а особа може визнаватися винною у вчиненні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення до вчиню- ваного діяння та його наслідків (у формі умислу та необережності). Відсутність вини тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.
В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і до- сягнення ним віку кримінальної відповідальності за цей злочин. Факт осудності об-
винуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виник- ненні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до п. З ч. 2 ст. 242 КПК.
Поряд з доказуванням вини особи підлягає також доказуванню мотив і мета злочину, які хоча і мають факультативне значення для кваліфікації зло- чину, але обов’язково враховуються при визначенні суспільної небезпеки вчи- неного, особи злочинця та при призначенні судом покарання.
Мотивами вчинення злочину є збуджуючі приводи (потреби, інтереси, прагнення тощо), що викликали у підозрюваного, обвинуваченого, рішучість вчинити вказане діяння за умови усвідомлювання його протиправного ха- рактеру. Мотив і мета органічно взаємопов’язані, оскільки відображаються у суб’єктивній сфері людини. Інколи без визначення мети неможливо правильно усвідомити й зрозуміти мотив злочину, також як без мотиву неможливо усвідо- мити мету злочину. Відсутність в обвинувальному акті, а потім - в обвинуваль- ному вироку посилання на мотив і мету вчинення злочину ускладнює юридичну кваліфікацію цього діяння й розмежування подібних складів правопорушень.
Предмет доказування також включає обставини, які характеризують об- винуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий під- хід ґрунтується на загальних засадах призначення покарання (див. ст. 65 КК), серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом’якшують і обтяжують покарання. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК у кожному кримінальному провадженні під- лягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання. До обставин, які характеризують особу обвинува- ченого, пом’якшують та обтяжують покарання і підлягають доказуванню, на- лежать такі: а) всі наявні у справі пом’якшуючі та обтяжуючі покарання об- ставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує чи обтяжує покарання, передбачена в статті КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує чи обтяжує (див. ч. З ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК); б) у разі призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (див. ст. 69 КК), необхід- но встановлювати сукупність обставин, які б позитивно характеризували винну особу до вчинення злочину, а також після цього, що свідчить про можливість виправлення особи і перевиховання без реального застосування до неї призна- ченого судом покарання у вигляді позбавлення волі (ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов’язку, поведінка на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров’я, сімейний стан, дані про минулі судимості); в) об- ставини, які складають соціально-психологічну характеристику обвинувачено- го; г) обставини, що впливають на забезпечення в процесі доказування реаліза- ції обвинуваченим своїх законних прав (наявність в обвинуваченого фізичних або психічних вад; володіння рідною мовою, якою ведеться судочинство, тощо).
На окремі обставини, які впливають на призначення особі покарання і під- лягають встановленню за п. 4 ч. 1 ст. 91 КПК, може бути вказано у самій нормі
Особливої частини КК. Зокрема, у ч. 2 ст. 201 КК встановлення особи, яка рані- ше була судима за цей злочин, визнається кваліфікуючою обставиною. У цьому випадку необхідно витребувати завірену у встановленому порядку копію (чи копії) вироку суду, який набув чинності і в гікому встановлено вчинення особою цього злочину.
Відповідно до п. З ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальних справах підлягають доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від цього зло- чинного діяння. Поняття шкоди в кримінальному процесуальному законодав- стві не розкривається. Водночас, аналіз окремих норм процесуального закону (див. ст.ст. 55, 56, 61 КПК) та юридичних джерел з цього питання дозволяє розглядати фізичну, моральну і майнову шкоду.
Види шкоди достатньо досліджені в юридичній літературі. Так, фізич- на шкода визначається фахівцями як сукупність змін, що сталися об’єктивно внаслідок вчинення злочину в стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страж- дання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином ускладнено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною фор- мою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальній справі. Враховуючи роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (див. постанову Пленуму Вер- ховного Суду УРСР «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінального процесуального законодавства, якими пе- редбачені4 права потерпілих від злочинів» № 8 від 22 грудня 1978 p.; постанову Пленуму Верховного Суду України «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» № 11 від 7 лип- ня 1995 p.), суб’єктом права на відшкодування шкоди у справах такого виду мо- жуть бути самі потерпілі, а також прокурор відповідно до п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК. Згідно із ч. 6 ст. 55 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім’ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні ви- знаватися потерпілими. До них належать особи, перелічені в п. 1 ч. 1 ст. З КПК.
Майнова шкода в цивільному праві поділяється на «позитивну» шкоду в майні і неотриманні доходи, тобто на відшкодування витрат кредитора та за неотриманні доходи (упущену вигоду), котрі особа могла б отримати, коли б боржник виконав свої обов’язки, або «юридична можливість шкоди». Тому за відповідних ознак підлягає дослідженню майнова шкода, яка визначається про- цесуалістами як зменшення, пошкодження або знищення захищеного правом блага, що призвело до негативних майнових наслідків.
Визначення поняття моральної шкоди дається у багатьох нормативних ак- тах. Зокрема, в п. З постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 р. зазначається: «Під моральною шкодою слід розуміти втрати
неманнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб». Серед основних обставин, що впливають на роз- мір компенсації. Пленум визначає: характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його жит- тєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, його посади тощо).
На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказуван- ня моральної шкоди. Зокрема, на досудовому розслідуванні про доказування моральної шкоди можна вести мову в тих випадках, коли з'являється проце- суальна фігура потерпілого, яким заявлений цивільний позов щодо відшкоду- вання моральної шкоди (див. ч. 1 ст. 55, ч. 1 ст. 61 КПК). При цьому підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків - характеру й тяжкості погіршенні стану здоров'я, трива- лості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації за моральну шкоду покладене лише на судові органи, а тому знаходиться за межами доказування на досудовому слідстві.
Питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого повинно вирішуватись згідно з Порядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених із винних осіб коштів до відповідного бюдже- ту і їх використання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. Як передбачено цим Порядком, сума коштів, що підля- гає відшкодуванню, визначається стаціонарним закладом охорони здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий, з урахуванням кількості ліжко-днів, проведених ним у стаціонарі, та щоденної вартості його лікування. Строк і об- грунтованість перебування потерпілого від злочину на стаціонарному лікуванні визначаються на підставі даних закладу, де він перебував на лікуванні. Доку- ментом, яким повинні бути підтверджені вказані факти, повинна бути витре- бувана слідством і приєднана до справи довідка-розрахунок бухгалтерії цього закладу із записом про вартість одного ліжко-дня та загальну суму фактичних витрат на лікування потерпілого. Порядком передбачається також, що витрати, пов’язані з наданням медичних послуг не стаціонарними закладами охорони здоров’я (наприклад пов’язані з наданням швидкої допомоги, амбулаторним лікуванням тощо), не відшкодовуються.
Отже, у загальному вигляді доказування характеру й розміру шкоди, за- вданої злочином, а також розміру витрат закладу охорони здоров’я на стаці- онарне лікування потерпілого від злочинного діяння, вимагає встановлення таких типових обставин: 1) наявності факту завдання моральної шкоди потер- пілому; 2) виду і розміру майнової шкоди; 3) фізичної шкоди, а також розміру витрат на стаціонарне лікування потерпілого та причинного зв’язку цих видів шкоди зі злочинними діями; 4) оцінки у грошовому виразі витрат закладу охо- рони здоров’я на стаціонарне лікування, протезування, відновлення здоров’я
потерпілого, а в разі його смерті - на поховання й виплати з підтримання ма- теріального добробуту і виховання непрацездатних членів сім’ї потерпілого та його неповнолітніх дітей, а також призначених потерпілому внаслідок утрати чи зменшення працездатності грошових виплат.
Важливим елементом предмета доказування є доведення обставин, що є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності або по- карання. Для прийняття такого рішення необхідно мати достатньо доказів, що вказують на обставини, передбачені законом про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 285 КПК).
С т а т т я 92. Обов’язок доказування