3. «Палеогеографічні умови Кайнозою»

Палеогеновий період - це час широких морських трансгресій, коли на значних територіях континентів, покритих мілководними морями, відкладались переважно карбонатні осадки. Збідненість порід уламковим матеріалом дозволяє допускати слабу контрастність рельєфу континентів у палеоценову та еоценову епоху.

В.М.Сініцин (1980) вважає, що на той час на Землі не існувало гірських систем, висота яких перевищувала б 3000 м. Зокрема, зовсім невисокими були ще Гімалаї, які не стримували поширення впливу індійського мусону на внутрішні частини Азії. Очевидно, із цих причин клімат Землі у ПАЛЕОГЕНОВОМУ періоді був рівномірно теплим, слабо диференційованим термічно і без значних контрастів у розподілі атмосферних осадків. Тропічний і субтропічний клімат охоплював не тільки приекваторіальні райони, але й басейн сучасного Середземного моря, Передню Азію, південь Європи, частину Кавказу. В цих районах відомі прояви бокситів, марганцю та вугілля, наприклад, буровугільні родовища України і Кавказу, боксити Угорщини, марганцеві руди України і Кавказу і ін. Листопадні дерева росли на островах Канадського архіпелагу, на Шпіцбергені, Гренландії.

Північна межа вічнозелених лісів підіймалась до 56 º пн.ш., а температура води Північного Льодовитого океану досягала 14 ºС. Арктичної кліматичної зони у північній півкулі, очевидно, взагалі не існувало, як не було і справжніх пустель. Зона помірно теплого клімату займала більшу частину Азії, Північну Америку, Арктику.

Середньорічна температура в еоцені для Європи складала 27 ºС. Взагалі ж всі кліматичні пояси проходили значно північніше (у північній півкулі) ніж теперішні.

В олігоценову епоху, у зв'язку з початком альпійських горотворчих процесів, а пізніше й процесів епіплатформеного орогенезу, починаються широкі регресії, які розвиваються на протязі всього НЕОГЕНУ. До кінця цього періоду сталися наступні події:

- материки практично звільнились від морів і поступово діставали сучасні обриси;

- різко зростає контрастність рельєфу, виникають субширотні та субмеридіональні гірські масиви, які облямовують вирівняні ділянки платформ;

- збільшується питома вага уламкових порід в загальній масі відкладених осадків;

- міняються кліматичні умови.

Загальне похолодання почалося вже з другої половини олігоцену. У зв'язку із утворенням протоки між Австралією та Антарктидою, в олігоцені сформувалася Антарктична циркумполярна течія, яка відіграла суттєву роль у розвитку наземного зледеніння на цьому материку. У північній півкулі похолодання проходило нерівномірно - так межа тропічного поясу за період палеоген-неоген змістилась у Європі на південь на 20º, а на Далекому Сході - на 7-8º.

З похолоданням посилювалась контрастність клімату - зростали температурні відмінності між літом і зимою, скорочувалась загальна кількість атмосферних опадів, урізноманітнювався їх розподіл. В аридних областях савани й степи змінювалися напівпустинями. В пізньому пліоцені в Арктичному басейні з’являється лід, який починає відігравати важливу кліматоформуючу роль. Середньорічні температури для північної півкулі, за даними Р.Флінта (1978), складали в еоцені 20-22 ºС, в олігоцені - 20 ºС, в міоцені - 17-19 ºС, в пліоцені - 14 ºС.

В АНТРОПОГЕНІ загальне похолодання призвело до великих наземних зледенінь у північній півкулі. При цьому різкі коливання температури і вологості спричиняли чергування льодовикових і міжльодовикових епох у високих широтах і плювіальних (зволожених) та ксеротермічних (засушливих) кліматів в низьких широтах.

Найбільш потужні льодовики формувалися в районах із океанічним кліматом (Північно-Західна Європа, Північна Америка), в напрямку континенталізації клімату спостерігалось зменшення льодових покривів. З цих причин у Східному Сибіру, незважаючи на низькі середньорічні температури, зледеніння було розвинуте в основному в гірських районах, а на рівнинах розвивалась багатолітня мерзлота.

Північно-Американський льодовик складався із трьох щитів - Лаврентьєвського, Гренландського і Кордільєрського. Тут виділяють 5 зледенінь, яким присвоєні назви американських штатів: Небраска, Канзас, Ілінойс, Айова, Вісконсін. Під час останнього максимального зледеніння Північно-Американський материк майже повністю покривався кригою.

В Європі центрами антропогенових зледенінь були Скандинавський півострів, Ірландія, Шотландія, Альпи. На території Руської рівнини виділяють 6 великих зледенінь: березинське, окське, дніпровське, московське, ранньовалдайське та пізньовалдайське.

Найбільшим був дніпровський льодовик (середній плейстоцен), який просувався на південь двома язиками - по Дніпру і по Дону. Дніпровський язик досягав широти сучасного м. Дніпропетровська, а Донецький - широти м. Волгограда. Протяжність льодовикового покриву в дніпровську епоху від центра зародження у південному напрямку досягала 2200 км, в східному - 1500 км.

Самостійні центри зледенінь існували також на Новій Землі, Полярному Уралі, Північній Землі, Таймирі.

В епохи зледенінь на льодовикових щитах розвивався клімат високогірних льодових пустинь з середньорічними температурами - 50-60 ºС. Тут проходило формування антициклонів. У зонах, що безпосередньо прилягали до льодовиків (перигляціальних), клімат був сухим і холодним, з мерзлотними явищами в грунтах. Характерними утвореннями цих зон були леси та лесовидні суглинки - палево-жовті породи еолового походження. У лесах спостерігаються прошарки викопних грунтів, утворення яких пов'язують з епохами потеплінь і відступу льодовиків (міжльодовиков'ями). Як зауважує В.М.Сініцин (1980), клімат міжльодовикових епох був близьким до сучасного, а часом і теплішим та сухішим, на що вказують теплолюбиві дерева, які поширювались у цей час дальше на північ, ніж зараз.

У перигляціальних зонах проходило інтенсивне формування річкових долин. В льодовикові епохи великі маси талої води поступали в річкові долини, розширюючи їх, поглиблюючи русла. В міжльодовиков'я стік води з-під льодовиків різко падав і долини заповнювались алювієм. Потім наступило нове похолодання, наступ льодовика і пов'язане з цим врізання русел і т.д. Таким чином формувалися терасові рівні таких великих річок, як Дніпро, Дністер, Дон, Волга, Об, Єнісей та ін., кількість терас у них відповідає кількості льодовикових епох.

На півдні північного позатропічного простору (який включав, за К.К.Марковим (1968) і льодовикові та перигляціальні зони) розміщувалась плювіальна зона, для якої було характерним зволоження в льодовикові епохи та арідизація клімату в міжльодовиков'я. У плювіальні епохи підіймався рівень в озерах, повноводними ставали річки, зростала кількість атмосферних опадів. Такі умови в часи зледенінь спостерігалися у Присередземномор'ї, в Середній та Центральній Азії, Північному Китаї.

Тропічний та субтропічний клімат південної Азії та Європи різких змін у льодовикові епохи не зазнавав через захищеність високогірними спорудами Альпійсько-Гімалайської області.Якщо в приполярних областях зниження температури в льодовикові епохи досягало 12-15 ºС, то в екваторіальній області - всього 4-6 ºС.

Відступ останнього пізньовалдайського льодовика відбувся десь близько 10 тис. років тому. Вслід за ним почалося загальне потепління, переміщення кліматичних зон в сторону полюсів. Під час кліматичного оптимуму, який спостерігався біля 6000 років тому, середньорічна температура у Європі була на 2-3 ºС вища від сучасної, значна частина Арктики звільнилась від льоду, розтопився Скандинавський льодовик, зона лісів розширилась за рахунок скорочення тундри.

В інтервалі від 2500 до 500 р. до н.е. відбувалось певне похолодання, відоме як суббореальне, коли у високих широтах збільшилась кількість льоду, а в аридних зонах знизився рівень озер. З 500 р. до н.е. і до цього часу спостерігається відносне потепління, яке ускладнюється коливаннями вологості (В.М.Сініцин, 1980).

Причини АНТРОПОГЕНОВИХ МАТЕРИКОВИХ ЗЛЕДЕНІНЬ дискусійні. Одна з поширених точок зору пояснює загальне похолодання в неогені та антропогені тектонічними процесами альпійського орогенезу та епіплатформеним гороутворенням, наслідком яких було значне збільшення середньої висоти материків у антропогені, порівняно з початком кайнозою (зараз середня висота континентів складає 875 м, на початку кайнозою - 350-400 м). Крім цього, враховується ізоляція Арктичного басейну внаслідок виникнення сухопутних мостів між Євразією та Північною Америкою на місці Берінгового моря ("суходіл Берінгія") та в північній частині Атлантики, що супроводжувалось припиненням притоку теплих вод з Тихого та Атлантичного океанів і зменшенням виносу льоду з Арктики. Періодичність зледенінь, у свою чергу, може пояснюватись астрономічною гіпотезою К.Міланковича.