1.7 В. Парето – теорія економічного оптимуму

Виникає питання: чи справедливо стверджувати, що загальна економічна рівновага являє собою оптимальний розподіл ресурсів і продуктів? За Вальрасом, у результаті еквівалентного обміну кожний учасник отримує максимум корисності. Однак його опоненти говорять, що подібний висновок потребує доказів. Не виключено, що хоча досягнення економічної рівноваги приводить до максимізації загального ефекту, проте «виграш» кожної окремої особи виявиться далеко не рівнозначним. Постає питання: як оцінювати сукупну корисність, якщо її складові дуже суб'єктивні, кількісно непорівнянні?

Отже, чи веде досягнення рівноваги в системі до оптимуму? Певний внесок у вирішення даної проблеми вніс італійський економіст Вільфредо Парето (1848-1923). В. Парето здійснив вирішальний поворот, що визначив майбутній розвиток теорії добробуту. Пояснимо: теорія добробуту – це теорія економічного оптимуму; її завдання полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і вироблених благ; вона займається пошуком оптимальних рішень в інтересах забезпечення ефективності економічної діяльності.

Парето виявився тим економістом, що обгрунтував неправомірність визначення сукупної корисності як суми індивідуальних корисностей. Корисність може бути обчислена, але не за допомогою кількісних вимірювачів, а шляхом зіставлення значимості споживчих благ, шляхом оцінки ступеня їхньої пріоритетності для покупця. Визнання ординалістського, а не кардиналістського підходу означало, що споживчі вартості («корисності») вираховуються за критерієм переваги, за ступенем пріоритетності. Корисність для окремої особи, фірми не рівнозначна корисності з позицій усього суспільства. До цього, здавалося б, простого, що не викликає особливих заперечень, висновку прийшли не відразу. Потрібно було зрозуміти і провести різницю між двома параметрами – мікрокорисністю і макрокорисністю.

Парето, бувши математиком, прийшов до висновку, що мільйони рівнянь не допоможуть обчислити все різноманіття економічних взаємозв'язків і відносин. Численні змінні винятково рухливі і мінливі. Що ж стосується окремої «економічної людини», то не варто думати, ніби її смаки і бажання постійно варіюються; вони відносно стійкі. Потреби обмежені розмірами ресурсів і чинників, використовуваних для їх виробництва.

Як веде себе споживач? При виборі варіантів він не вимірює розмір корисностей, а зіставляє їх, тобто порівнює корисності. Як інструмент «виміру» вибору споживача Парето використовував криві байдужності. Покажемо на графіку:

Рисунок - Крива байдужності

Найпростіший варіант аналізу являє собою порівняння набору з двох товарів (у даному прикладі яблук і бананів). Кількості цих двох товарів відкладаються на вертикальній і горизонтальній осях, а крива демонструє варіанти співставлення їх переваг. Пряма, що з'єднує крайні точки (тільки яблуко – тільки банани), є бюджетна лінія (співвідношення двох товарів виражені в цінах). Крива байдужності показує всі комбінації двох товарів, поєднання яких має однакову корисність для споживача. Йому байдуже, на якому з варіантів (точки на кривій байдужності) зупинитися.

Крива байдужності дозволяє прийти до висновку, що, виходячи з бюджетних можливостей, споживач віддасть перевагу варіанту, що відповідає точці дотику кривої байдужності з бюджетною лінією. Варіанти, що лежать за межами кривої, споживача не влаштовують.

Який із варіантів буде обраний? Очевидно, той, для придбання якого є достатня сума грошей. Пряма, тобто бюджетна межа, торкається кривої байдужності в точці М. При даному бюджеті і сформованому на ринку рівні цін буде обраний саме цей варіант як найбільше оптимальний.

Криві байдужності можуть використовуватися для прогнозів споживчого попиту.

На основі споживчих переваг здійснюються зіставлення результатів і витрат. Такого роду зіставлення проводяться на різних рівнях. Досягнення ефекту в масштабі суспільства, наприклад, підвищення результату при старих витратах, не означає, що від цього будуть у виграші всі члени суспільства. Скажімо, при збільшенні виробництва і зниженні цін на персональні комп'ютери виграє тільки частина населення – потенційні покупці комп'ютерів. «Корисність ефекту» від зазначеного заходу для основної маси покупців залишиться близькою до нуля. Не торкне інтересів більшості населення і «негативний ефект», припустимо, підвищення цін на діаманти. Але ситуація може бути іншою: ефект від збільшення видобутку нафти відчують насамперед робітники нафтопромислів, а населення нафтоносного регіону програє в результаті погіршення екологічного стану.

Який же критерій суспільної корисності? Висновок Парето такий: оптимальним варто вважати той випадок, коли за даних умов (наявності ресурсів, системі розподілу, запитах споживачів, цінах) ніхто не може поліпшити своє положення, не погіршуючи при цьому стан кого-небудь іншого.

Оскільки ресурси обмежені, поліпшення, досягнуті в інтересах однієї групи людей, і виникаючі при цьому втрати іншої групи відповідно до принципу загальної вигоди і сукупної ефективності повинні бути компенсовані шляхом відшкодування нанесеного збитку.

У чому зміст сказаного? У необхідності пошуку варіанта, що відповідає положенню, при якому досягається максимальна продуктивність чинників виробництва і найбільше повне задоволення потреб споживачів.

Рівноважний стан, при якому збільшення виробництва одного блага не викликає зниження виробництва якогось іншого блага, прийнято іменувати оптимумом Парето. У реальній дійсності є не один, а багато варіантів, що відповідають критерію оптимуму за Парето.

Практична значимість ефективності за Парето полягає в тому, що нею обгрунтовані критерії й обмеження, які сприяють подальшій розробці проблеми ефективності, теорії споживчого вибору й оптимізації на різних рівнях. Варто нагадати, що криві байдужності вперше застосував Ф.Эджуорт, а пізніше вони були більш докладно розроблені Дж. Р. Хіксом.

Оскільки нерідко пріоритет, що віддається одним галузям, регіонам, соціальним групам, обмежує можливості інших (типовий приклад – принцип залишкового бюджетного фінансування), важливо знаходити засоби компенсації обмежень і втрат тих, хто програє в результаті прийнятих рішень. У зв'язку з цим нагадує про себе необхідність враховувати концепцію «можливого поліпшення в розумінні Парето».