2.3 Й. Шумпетер – ідеолог сучасного підприємництва

Австрія, у минулому Австро-Угорська імперія, стала батьківщиною цілої плеяди видатних економістів. Серед них маржиналісти, основоположники суб'єктивно-психологічної школи – Карл Менгер, Євген Бем-Баверк, Фрідріх фон Візер; неоліберали – Фрідріх фон Хайек, а також Йозеф Шумпетер.

Двоє останніх – підданий Британської корони Ф. Хайек і "громадянин світу" Й. Шумпетер, що провели найплідніші роки в США, не переставали бути австрійцями. Їх відрізняла енциклопедична ерудиція – Шумпетер, наприклад, володів щонайменше п'ятьма іноземними мовами, у тому числі старогрецьким і латинню, що дозволяло йому в першоджерелах читати економічні трактати різних часів і народів. Обидва "американських професори" відчували успадковану від Зигмунда Фрейда й австрійського маржиналізму схильність до психологізації економічних явищ і мелодії "Казок Віденського лісу".

Йозеф Алоіз Шумпетер народився в невеличкому містечку Триш у Моравській частині Австро-Угорщини. Батько – власник текстильної фабрики помер рано, і мати вдруге вийшла заміж за командувача Віденським гарнізоном генерала фон Келера. Сім'я переїхала у Відень, рідне місто матері, дочки віденського лікаря. Маленький Йозеф пйшов у привілейований ліцей Терезіум, де навчались діти віденської знаті.

Після закінчення ліцею Шумпетер вступає на юридичний факультет Віденського університету. Там він захоплюється економікою і математикою. Разом із Р. Гільфердінгом і О. Бауером, що були лідерами австрійського соціалізму, він відвідував семінари Бем-Баверка і Візера. Переконаний у творчому дарунку Йозефа Шумпетера, Бем-Баверк підтримував свого молодого колегу і надалі.

Після закінчення університету доктор права Шумпетер провів декілька років у Міжнародному суді в Каїрі. Повернувшись до Австрії, викладає економічні науки в ряді провінційних університетів м. Чернівці і Грацу. Шумпетер порівняно рано почав друкуватися. Перша його праця "Сутність і основне в утриманні теоретичної національної економіки" з'явилася у 1908 р. Шумпетер стає доктором економіки, проте ця обставина не повернула йому прихильності професури Віденського університету. Деякі з них були переконані, що в цьому винна була зайва самостійність суджень молодого вченого.

Захоплення соціалізмом не пройшло безслідно, а мало практичні наслідки. Шумпетера стали запрошувати на офіційні посади товариші-соціалісти, що очолювали тодішні владні установи. І молодий Шумпетер вирішив спробувати себе у політиці. У 1918 р. він прийняв пропозицію стати радником у "Комісії із соціалізації", створеній у Німеччині. Її завданням була підготовка проекту націоналізації німецької промисловості. Повернувшись із Берліна у 1919 р., Шумпетер стає міністром фінансів соціалістичного уряду Австрії, а Отто Бауэр – міністром закордонних справ. Проте діяльність Шумпетера на цій відповідальній посаді продовжувалася усього сім місяців. Не спрацювавшись із соціалістами і загубивши надію на обмеження бюджетного дефіциту, він подає у відставку.

Новий, несподіваний виток долі пов'язаний із створенням приватного банку "Бідерман". На посаді його президента Шумпетер пробув до 1924 р. Банк потерпів крах, Шумпетер втратив всі свої особисті накопичення і ще певний час був змушений виплачувати борги. Як і його сучасник і теоретичний опонент Джон Кейнс (вони народилися, до речі, в одному – 1883 - року), Шумпетер намагається знайти себе у політичному і фінансовому житті. Але, на відміну від першого, Шумпетера підстерігали тут суцільні невдачі. У чому причини? Мабуть, успішній практичній діяльності Шумпетера не сприяла ситуація у повоєнній Австрії. Сам же Шумпетер вважав, що джерелом його особистих криз були скоріше його гідність, ніж хиби. Глибина думки, логіка Шумпетера виявилися непотрібними і нереалізованими.

Якщо ж пригадати історію економічних вчень, викладену згодом слухачам самим Шумпетером, не тільки геніальний вільнодумець Кейнс, але й великий Рікардо, і французький класик Сей, і багато інших корифеїв економіки успішно поєднували науку з практичною діяльністю. Й.Шумпетер, очевидно, болісно сприймав свою ділову неспроможність ще і тому, що в його системі економічних цінностей підприємництву приділялася роль "ключового феномена суспільного розвитку".

Повернемося, проте, до опису подальшого творчого шляху Шумпетера. У 1925 р. відбулося його повернення на шлях науки і викладання, якому він більше не змінював.

До 1932 р. Шумпетер викладає фінансову економіку у Боннському університеті, потім їде в США і стає професором Гарвардського університету. Він читає курси економічної теорії й історії, теорію економічних коливань і порівняльний аналіз соціальних систем.

У 1949 р. Й. Шумпетер був обраний, першим з іноземців, президентом Американської економічної асоціації. Але пробув на цій почесній посаді недовго. Помер Й. Шумпетер у віці 66 років.

Дослідники вважають Шумпетера одним із найбільших економістів XX сторіччя.

Що стосується світогляду Шумпетера, то його можна назвати ліберальним економістом. Шумпетер порівнював соціальні системи, аналізував хиби і переваги одних та інших, вважав капіталізм, крім його якісних переваг, "хвилюючим і романтичним". За його словами, світогляд людини формується до тридцяти років, а потім лише "уточнюється". Цю заяву вважають автобіографічною.

Шумпетер був відкритою, дружелюбною людиною, вмів слухати співрозмовника, не підкреслював своєї приналежності до інтелектуальної еліти. До сильних сторін Шумпетера варто віднести його схильність до чітких формулювань та яскраву образність. У наукову літературу ввійшли такі його крилаті вирази, як "рікардіанський гріх", "творча руйнація", "психологія циклу", "якірний ланцюг кредиту".

Із численних публікацій ученого варто виділити три такі фундаментальні:

"Теорія економічного розвитку", яка вийшла у світ в 1912 р. (російський переклад був опублікований у 1982 р.);

"Капіталізм, соціалізм і демократія"; перше видання з'явилося в 1942р., російський переклад – у 1995 р.;

"Історія економічного аналізу" (1954 р.).

Особисто автор виділяв "Теорію економічного розвитку", яка мала для нього таке ж значення, як "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" для ідей Кейнса.

Шумпетер був обдарованою людиною: чого варте, наприклад, самостійне вивчення математики, що дозволило йому стати експертом в області економіко-математичного аналізу. Правда, згодом, він називав математику важливим аналітичним інструментом, що, проте, ніколи не замінить інтуїцію як в економічному дослідженні, так і у підприємництві.

Шумпетер не відносив себе до якогось напрямку в економічній науці, постійно намагався пливти проти течії. Маючи чудових учителів, він не вважав себе нічиїм учнем. Ці складності "творчого поводження", безсумнівно, заважали кар'єрі.

Беручи до уваги неординарність і незалежність поглядів Шумпетера, ми можемо, проте, відзначити, що шкала наукових пріоритетів зближує його з представниками "неокласичного відродження" і віддаляє від кейнсіанства. На сторінках посібників обговорювалися вже деякі ідеї Шумпетера, серед них – гіпотеза про новаторську конкуренцію, про розвиток чинників виробництва.

Вважаємо за доцільне зупинитися на тлумаченні ним підприємництва.

Й. Шумпетер не учив тому, як приймати рішення або як складати бізнес-план. Його можна назвати ідеологом підприємництва. Він визначає роль цієї соціальної сили в динамічному процесі, її творчі функції, малює психологічний портрет підприємця

Отже, за Шумпетером, підприємець – головний двигун економіки. Часом даний економічний феномен сприймається як таке, що само собою зрозуміло. Ключову роль цієї соціальної сили по-справжньому можна відчути там, де вона відсутня. Енергія і воля підприємця надає руху інвестиційному циклу, дозволяє досягати висот технічного прогресу, відроджувати зруйновану економіку.

Цікавим є його аналіз мотивів підприємницької діяльності.

По-перше, це прагнення до влади, власності. У дійсного підприємця потреба панувати розвинута навіть сильніше, аніж банальне прагнення до матеріального добробуту.

По-друге, підприємцем рухає воля до перемоги й успіху, прибуток для нього є лише барометром успіху.

По-третє, підприємець відчуває радість творчості, творення.

Створюючи нові комбінації, тобто виробництво нових, раніше не відомих благ, нові технології, нові джерела сировини, більш досконалі системи організації і керування, підприємець – новатор, винахідник – прагне до тріумфу.

У книзі "Капіталізм, соціалізм і демократія" Шумпетер висловлює свою думку про марксизм, його позитивні сторони. Але ця характеристика – зразок того, як можна чемно і навіть елегантно убити словом.

На думку вченого, К. Маркс звертається до почуттів, а не до розуму. Теорія експлуатації являє собою нову інтерпретацію "давнього обурення" низів проти вищих прошарків суспільства. Останні живуть результатами праці незаможних, це присвоєння є синонімом експлуатації.

Класовий підхід Маркса звужує кругозір і інтелектуальний рівень досліджень. Відомий історик економічних вчень Б. Селігмен, порівнюючи Маркса і Шумпетера, стверджує, що головне розходження між ними полягає у тому, що перший вишикував свою систему на основі економічного детермінізму і чотирьох дій арифметики, а другому знадобилися багатофакторний аналіз і алгебра.

Шумпетер вважає, що марксисти не справилися і з оцінкою імперіалізму. Імперіалістична політика суперечить інтересам підприємництва, тому що, "одягнена у націоналістичні убрання", протистоїть раціональним формам співробітництва.

У заключній главі російського видання книги є стаття, написана Шумпетером у 1940 р. Вона називається "Російський імперіалізм і комунізм". Тут автору не відмовиш у політичному передбаченні. "Історія економічного аналізу" – шедевр, що залишився незакінченим. Публікацію підготувала дружина автора, Елізабет Шумпетер, економіст, що викладала у Гарварді. Вона має власні наукові праці, виступає у співавторстві з В.Леонтьєвим.

Книга "Історія економічного аналізу" містить 1260 сторінок, включає теорію й історію економічної думки, починаючи від давніх греків і до першої половини XX сторіччя. Аналіз дає уявлення про історію цивілізації в цілому – економічного життя, культури, науки; на цьому фоні автор простежує крок за кроком еволюцію економічної теорії. І дотепер дослідники вважають "Історію економічного аналізу" Шумпетера неперевершеною енциклопедією економічної думки.

2.4 В. Ойкен – творець соціально-ринкового господарства

Вальтер Ойкен належить до числа тих видатних вчених, що при житті не зазнали заслуженої слави. Нацистські часи не припускали дискусії про раціональний устрій суспільства. Світова економічна наука познайомилася з працями німецького професора лише в 50-60-ті роки.

Сьогодні книги Ойкена виходять багатотисячними тиражами і перетворилися у підручники для студентів у багатьох країнах, у посібники з теми "як робити політику". "Друге пришестя" В. Ойкена у світову науку завоювало широку аудиторію. Економісти – теоретики і практики – осягнули справедливість жорстких слів про першорідний гріх емпіричної науки. "Найчастіше словом ми підміняли факти, аналізом понять – аналіз суті справи", – писав В. Ойкен.

Вальтер Ойкен народився в 1891 р. у Йені, у сім'ї філософа і лауреата Нобелівської премії з літератури Рудольфа Ойкена. Вальтер вивчав економіку, історію і філософію в університетах Німеччини, у 1913 р. одержав магістерський ступінь, а в 1921 р. став доктором наук.

Під час Першої світової війни він був призваний на військову службу і провів 1914-1918 рр. на фронті. У тяжкі роки повоєнної розрухи і гіперінфляції молодого вченого турбували проблеми грошового обігу. У світ вийшли "Критичні нотатки з проблеми грошей у Німеччині" (1923 р.) і "Міжнародна валютна проблема" (1925 р.). На початку 30-х років у світ виходять його "Дослідження з теорії капіталу". Надалі головною метою Ойкена стає створення нової методології економічного аналізу. У 1939 р. вийшла у світ монографія "Основи національної економії". Друга значна праця - "Основні принципи економічної політики" була видана у 1954 р., вже після смерті автора. Перу вченого належать стаття, у якій він різко критикував уряд Аденауера – Ерхарда за помилки і непослідовність, хоча останній визнавав Ойкена своїм натхненником і наставником. Першу професорську кафедру Вальтер Ойкен одержав в університеті Тюбінгену (1925-1927 р.), а потім був запрошений у Фрайбург, звідки практично вже не виїжджав. Смерть застала вченого у Лондоні, де він читав цикл лекцій, названий коротко "Це сторіччя невдач".

Вальтер Ойкен був одружений на Ірен Борзик, що народилася і провела дитинство у Смоленську. Вони мали трьох дітей. У посмертному виданні праць, зокрема російських перекладів, брала участь дочка – Эдіт Ойкен-Освальт і онук – Вальтер Освальт.

В. Ойкен був одним з фундаторів і ідеологом відомої Фрайбурзьскої школи (початок 30-х років). Її називають "ордоліберальною"', покликаною, як говорили її представники, служити цілям створення економічного і соціального порядків, гідних вільної людини. Близькі духовні зв'язки були у Ойкена з Фрідріхом Хайєком і Йозефом Шумпетером – видатними економістами ліберального толку, із філософом Карлом Поппером, деякими вченими-фізиками і натуралістами. За умов нацистського режиму в будинку Ойкенів збиралися друзі, приходили студенти, велися дискусії, що не призначалися для вуха прихильників націонал-соціалізму. Проте після замаху на Гітлера у липні 1944 р. коло друзів зменшилось, деякі з них були заарештовані, почалися допити і розслідування.

У повоєнні роки В. Ойкен створив щорічник "ОРДО" і Фрайбурзька школа брала безпосередню участь у підготовці німецького "економічного чуда". Традиції Фрайбурзького товариства зберігаються і до сьогодні в університетах Марбурга і Йєни.

Успішний розвиток Західної Німеччини після другої світової війни одержав назву «німецького економічного дива». Цьому сприяло багато обставин. Але не в останню чергу ФРН домоглася величезних успіхів завдяки тому, що її реформатори мали чіткий план перетворень. Цей план мав за теоретичну основу особливий варіант неокласичної теорії, так званий «ордолібералізм» (тобто свобода в рамках порядку).

Ойкен наслідував кращі якості німецької історичної школи в економіці (грунтовність досліджень, міждисциплінарний підхід), але на відміну від своїх колег-істориків уважно вивчав праці маржиналістів, передусім австрійців, з якими історична школа знаходилася у жорсткому протистоянні. Теорія корисності і граничної продуктивності допомогла Ойкену здійснити, зокрема, його відомий порівняльний аналіз різних економічних систем.

Ключовою ланкою загальної концепції Ойкена є положення про економічний порядок. Мислителі XIX сторіччя жили в принципово іншому світі. Тоді ж склалися поняття, що і сьогодні поділяються значною частиною людей. Це – соціалізм і капіталізм. Пропонуючи піти від цих умоглядних абстракцій, запрошуючи замислитись над економічним досвідом і, особливо, над економічною політикою, автор зосереджується на аналізі реально існуючих економічних порядків. Ці порядки є різноманітними, але при цьому провідними їх конструкціями залишаються такі принципи, як та або інша повнота конкуренції, ступінь розвитку монополій, розходження стосовно інтенсивності і форм централізованого державного втручання в економіку.

Економічний порядок в країні історично визначений насамперед тим, наскільки раціональними і реалізованими були попередні реформи, як при цьому протікали конкретні процеси і яким є встановлений економічний порядок. Ідея порядку (огdо) перетворена у Вальтера Ойкена в рушійну силу прогресу. Періоди нерівноваги, пошуку оптимального порядку наповнені стражданнями людей і суспільства в цілому.

Найбільш раціональним, з погляду автора, є конкурентний порядок. Тут на перший план висувається аналіз еволюції економічної влади. Конкурентний ринок – це альтернатива централізованому державному регулюванню. Що стосується влади економічної, то вона посилюється в міру того, як конкуренція згасає під утиском монополій. На зміну останнім може прийти централізоване керування економікою, причому як із зберіганням приватної власності, так і економічна влада при централізованому керуванні і колективній відповідальності.

Влада і порядок взаємозалежні: влада виправдана доти, поки вона служить цілям створення і зберігання конкурентного ринку.

Як впливає економічний порядок на господарські процеси? Відповідь на це питання розкриває суть самого економічного порядку.

Окремі підприємства, так само як і домашні господарства, приймають рішення, будують плани, діють на основі певної сукупності чинників. До останніх відносяться різноманітні потреби в устаткуванні, сировині і кваліфікації робітників, повсякденні запити домашніх господарств. У числі найнеобхідніших факторів знаходяться ціни. Таким чином формуються вихідні зведення для індивідуальних господарств. Координація приватних планів у рамках єдиного ринкового процесу здійснюється через механізм цін.

Індивідуальні дані мінливі, але вони логічно вкладаються у сукупність. У ній є в наявності принаймні шість груп, що постійно властиві загальногосподарським сукупностям. Це – потреби людей, природні умови, робоча сила, товарні запаси, технічні знання а також правовий і соціальний порядок. Особлива увага приділена шостому чиннику – тут маються на увазі не тільки закони й укази, але і менталітет, звичаї, духовний настрій, що визначають "правила гри". Загальногосподарські дані створюють межі економічного космосу. Мистецтво економічної політики саме і полягає в умінні розробити і з'єднати дані по шостій групі загальногосподарських факторів.

Із сторінок книг Ойкена звучить заклик до деідеологізації економічної політики, пошуку нового стилю, при якому прийняття загальних рішень стає функцією вибору домінуючих і порядкових форм. Рішення потребують передусім реалістичного підходу.

Підводячи підсумок короткому аналізу концепції Вальтера Ойкена, можна, мабуть, зауважити деякий ідейний зв'язок, спадковість суджень між ордолібералами німецької, або, краще сказати, європейської когорти й американським конституціоналізмом Джемса Бьюккенена. Незважаючи на академізм і старомодність викладення основних положень (адже ці праці створювались більш півстоліття тому), автор пояснює сьогоднішнє економічне життя часом глибше і ширше, ніж сучасні економісти. Його міркування служать путівником при упорядкуванні прогнозів, пошуку шляхів реформування. Книги ці начебто написані для країн Східної Європи і СНД, що знаходять свої "господарські порядки".

Українською мовою опубліковані "Основні принципи економічної політики" (1995) і "Основи національної економіки" (1996). Перекладачі зберегли колорит і стиль автора. Це – німецькі книги. Проте для нас їх користь незаперечна. Країни Східної Європи і Німеччину об'єднує трагедія історії, культурна спільність. Саме нашим народам прийшлося винести на своїх плечах основну вагу "неблагополучного" XX сторіччя.

Очевидно, міркування Вальтера Ойкена про національний господарський порядок і господарську конституцію потрібні нам, людям, економіці, що трансформується, навіть більше, ніж країнам із здоровим ринковим середовищем.

На думку Ойкена, головне - забезпечити такий «господарський порядок», який гарантував би права, свободи і гідність кожної людини, тобто був би антитоталітарним за своєю суттю. Під «господарським порядком» він розумів сукупність офіційних і неофіційних правил господарювання. Стрижневий термін «порядок» – аж ніяк не нейтральне поняття; В. Ойкен мав на увазі порядок у рамках певної соціально-економічної системи.

Серед різноманіття господарських систем В. Ойкен виділяв два так званих «ідеальних» (або «чистих») типи. Один із них він назвав «центрально-керованим», а другий – «ринковим». Сутність центрально-керованого господарства в тому, що воно регулюється якимсь центральним органом. Тут вилучено ринок, власність і вільне ціноутворення. Сутність ринкового господарства в тому, що на місце регулювання економічного процесу планом і наказами влади воно ставить регулювання за допомогою вільних цін. До першого типу Ойкен відносить і рабовласницьку латифундію, і феодальний маєток, і планове соціалістичне господарство, і командну економіку нацизму. До другого типу відноситься будь-яка економіка, у якій розвинуте товарне виробництво з властивими йому ринковими відносинами.

Звичайно, В. Ойкен розумів, що «ідеальні» типи ніколи не існували в чистому виді. Той або інший порядок являє собою в конкретній країні й у конкретний час певне поєднання цих ідеальних типів господарства. Тому, визнаючи значно вищу досконалість ринкового типу господарства, Ойкен зовсім не вважав, що роль держави в ньому дорівнює нулю. Навпаки, на відміну від неокласиків, ордолібералізм надавав велике значення державній політиці, причому не тільки у соціальному плані, але й з позицій формування умов функціонування ринку і його організації. Інакше кажучи, гарний господарський порядок не виникає сам собою. Його повинна встановити і підтримувати держава.

Гарний господарський порядок повинен, за Ойкеном, містити в собі, по-перше, свободу конкуренції, тому що саме вона забезпечує ефективність ринкової системи; по-друге, вільні ціни як інструмент регулювання в умовах конкуренції – своєрідний сигнал рівня обмеженості ресурсів і важіль їхнього перерозподілу між галузями виробництва; по-третє, групу «державних» проблем, оскільки їх повинна вирішувати винятково держава. Серед цих проблем – стабільність грошей, вільний доступ до ринку, гарантія приватної власності, сталість і послідовність економічної політики.

Ідеал В. Ойкена – ринок, але ринок не дикий, не варварський, а вільний і організований, соціально відповідальний, що протистоїть політичному й економічному придушенню особистості. Таке розуміння ринку дозволило послідовникам Ойкена розробити в теорії і здійснити на практиці модель «соціального ринкового господарства». Суть цієї моделі добре сформулював Франц Бьом: «Соціальною ми називаємо господарську систему, яка здатна надавати широким масам населення, включаючи недієздатних до праці, гідне людини існування і всім працездатним членам суспільства відповідні можливості для роботи в умовах, гідних людини».

Доктрина “соціального ринкового господарства” була блискуче втілена на практиці німецьким ученим і державним діячем Людвігом Ерхардом (1897-1977), якого називають «батьком економічного дива». Шлях Ерхарда і його економічних реформ описано ним самим у широко відомій книзі «Добробут для всіх» (1956). В останні роки ця книга видана і в нашій країні.