2.9 М.Фрідмен – ідеолог монетаризму

Визнання і широка популярність прийшли до М. Фрідмена досить швидко: народження доктрини можна віднести до початку 60-х років, а через 10 років – керівник Чиказького економічного центру став зіркою на теоретичному небокраї світу. Не слід, проте, думати, що перед нами улюбленець долі. Не тільки прихильники монетаризму, але і його супротивники відзначають надзвичайний талант вченого, спроможність до несподіваних рішень у дослідницькому пошуку, його енергію, організованість, переконання.

М. Фрідмен народився в 1912 р. у бідній сім'ї емігрантів із Східної Європи, що мешкали в Брукліні – далеко не блискучому районі Нью-Йорка. Мати працювала в галантерейному магазині, батько, за словами Мілтона, безуспішно намагався знайти себе в торгових операціях. Але атмосфера в сім'ї завжди залишалася теплою і дружелюбною.

У 1928-1932 р. М. Фрідмен був студентом–стипендіатом Рутгертського університету, навчання завершилось одержанням ступеня бакалавра відразу з двох дисциплінах – математики й економіки. По суті справи, молодий Фрідмен прийшов в економіку з математики. Після Рутгерта він одержує ступінь магістра в Чиказькому університеті (1933 р.). Якийсь час співробітничає в Колумбійському університеті, потім повертається до Чикаго. З 1937 р. М. Фрідмен працює разом із С. Кузнецом над великомасштабним проектом споживчих бюджетів за замовленням Національного бюро економічних досліджень.

Під час Другої світової війни М Фрідмен працює в Казначействі США, займається податками а також військово–економічними дослідженнями. У повоєнні роки Фрідмен був консультантом при реалізації плану Маршалла. Етапним у творчій біографії М Фрідмена – майбутнього лідера монетаризму – було його друге повернення до Чиказького університету (1948 р.). Розпочався дуже плідний період. М.Фрідмен займається проблемами грошового обігу, цін, теорією споживання, економічною методологією, публікує цілий ряд фундаментальних монографічних досліджень. Це, насамперед: "Нариси позитивної теорії", 1953; "Програма монетарної стабілізації", 1959; "Повоєнні тенденції в грошовій теорії і політиці", 1963; "Грошова і фіскальна політика", 1969; "Оптимальна кількість грошей і інші нариси", 1969; "Контрреволюція в теорії грошей", 1970; "Протест економіста: стовпи політичної економії", 1972; "Гроші й економічний розвиток", 1973; "Безробіття або інфляція?", 1975; "Майбутнє капіталізму", 1977; "Невидима рука в економіці і політиці", 1981; "Ринкові механізми і централізоване планування", 1981; "Монетарні зміни в США і Сполученому Королівстві", 1981 (у співавторстві з Ганною Шварц); "Широкі обіцянки і сумні результати", 1983; "Тиранія статус-кво", 1984 (у співавторстві з Роуз Фрідмен).

У цих роботах сформульовані основні теоретичні положення монетаризму.

В 1967 р. М. Фрідмен був обраний президентом Американської економічної асоціації. Нобелівська премія присуджена йому в 1976 р. вже у період переможної ходи монетаризму.

Мілтон Фрідмен одружений, його дружина Роуз – теж економіст. Вони познайомилися в Чиказькому університеті; часом виступають у співавторстві. Фрідмени мають двох дітей – сина і дочку.

На формування поглядів "головного монетариста" великий вплив справило співробітництво з такими значними економічними постатями, як уже згаданий нами С. Кузнец, лауреат Нобелівської премії 1971 р. , Ф.Найт, Дж. Вінер, Г. Саймон, що став Нобелівським лауреатом у 1978 р. Разом з Фрідменом вони складали групу однодумців, прихильників економічного "неокласицизму".

Теоретичний тріумф монетаризму відбувся на грунті, підготовленому класиками – А. Смітом, Д. Рікардо, Ж.Б. Сеєм. Було б, проте, некоректним проводити прямий зв'язок від цих великих імен XVIII сторіччя до сучасного монетаризму, минаючи його безпосередніх натхненників – економістів Кембриджської школи, американського економіста–математика Ірвінга Фішера (1867-1947) із його знаменитим "рівнянням обміну", шведського дослідника Густава Касселя (1866-1945), автора теорії паритету купівельної спроможності

На жаль, оригінальні праці М. Фрідмена мало знайомі нашим економістам. Роботи М. Фрідмена читати непросто – через специфіку фахової термінології, надлишок математичної формалізації.

Але є обставини іншого порядку. Монетаризм – ідеологія здорового підприємництва – вважається традиційним для консерваторів. З наукової точки зору мова може йти лише про пристрасть до традиційних критеріїв ринкової економіки. Критики лівого напрямку обвинувачують М.Фрідмена у неуважності до соціальних проблем – безробіття і банкрутства. Справедливості заради варто сказати, що монетаристи – ідеологи індивідуалізму – засуджують соціальні вчинки, "колективне планування" та інші форми "сповзання до соціалізму".

Теорія виправдовує своє існування тим, що служить практиці. Монетаризм не містить рецептів економічного росту і повної зайнятості. Його ціль – забезпечення стабільності шляхом оздоровлення грошового обігу, звільнення ринкових сил від надмірного регулювання, створення атмосфери, в якій людина знаходить економічну свободу, а підприємець спрямовує свої зусилля до капіталовкладень, новацій, ризику.

Продовжуючи міркувати над споживчими бюджетами, якими Фрідмен зайнявся на початку свого творчого шляху, використовуючи багату базу даних, він показав специфіку залежності між одержуваним прибутком фізичної особи або сім'ї і споживанням. У роботі "Теорія функції споживання" (1957 р.) Фрідмен відзначає некоректність кейнсіанскої теорії "ефективного попиту", відсутність прямого зв'язку між ростом доходу і споживаної його частини.

Людина будує свої споживчі розрахунки (за винятком надзвичайних або тимчасових витрат) не на поточному грошовому доході, а на очікуваному, постійному. Виникає стабільний життєвий стандарт, що зберігається навіть у періоди зниження поточних доходів. Концепція Фрідмена співзвучна з розробленою Франком Модільяні (Нобелівський лауреат 1985 р.) альтернативною теорією споживання. Модільяні пов’язав стандарти споживання з життєвим циклом. Функція заощадження полягає у збереженні стійкого життєвого стандарту.

Даючи загальну характеристику монетарної теорії М. Фрідмена, наведемо основні постулати доктрини. Отже:

– ринкова система має спроможність автоматично, на базі саморегулювання, приводити себе в рівновагу; потенціал міцності її невичерпний;

– труднощі і кризи, що виникають в економіці, нав'язуються ззовні, носять екзогенний характер і викликані державним втручанням, що блокує дію стихійних сил і в той же час "розгойдують судно";

– монетаристи пропонують звузити рамки державного регулювання, тому що "жодний уряд не може бути розумнішим за ринок";

– за неминучі помилки уряду ми відповідаємо своїми грошима, а він – нашими"; "чим менше частка державних витрат у ВНП, тим краще життя людей";

– центр ваги досліджень і практичних рекомендацій переноситься в сферу грошово-кредитних відносин;

–монетаристи уважно аналізують мотиви поведінки господарюючих агентів, їх очікування, оцінки, ступінь інформованості.

Монетаристське "прозріння" охопило науковий світ у 70-і роки. Але головний удар по кейнсіанській концепції "стимулювання попиту" був нанесений, звісно ж, стагфляцією, що виникнула в середині 70-х років. Справитися з нею за допомогою заходів державного (бюджетного) регулювання виявилося неможливим.

Треба сказати, що монетаризм набуває різних форм. Існує, наприклад, британська версія, що знайшла своє вираження у політиці М.Тетчер. Монетаризм виявився успішним в економічній практиці багатьох регіонів світу. Експерти монетаризму розробляють проекти виведення країн із кризи (наприклад, Джеффрі Сакс – автор "шокової терапії" для Польщі).

У скарбниці монетаризму – подолання депресії і структурні перетворення в ряді країн, що розвиваються, грошове оздоровлення Ізраїлю, ринкова модернізація країн Південно-Східної Азії, Східної Європи. В Угорщині, Чехії, Польщі були створені стартові умови для економічного змагання.

Монетаристська доктрина прийнята на озброєння такою міжнародною організацією, як МВФ. Останній здійснює тепер економічний аналіз на основі так званих "природних" обмінних курсів, запропонованих М. Фрідменом.

Сьогодні перед нами стоїть проблема виходу з кризи, а перед нашими економістами – задача розробки теорії, що, базуючись на загальному фундаменті ідей цивілізації, здатна була б поєднувати західний досвід із відродженням традицій, що сформувалися в економічній практиці нашої країни.

Якою мірою вчення монетаристів могло б сприяти цьому? Вітчизняна господарська практика підтверджує обгрунтованість кількісної теорії грошей. На власному досвіді ми виявляємо часом дуже жорсткий зв'язок між бюджетним дефіцитом, грошовою масою, інфляцією і валютним курсом. У національній грошовій політиці можна було б використовувати деякі принципи "грошового правила" М. Фрідмена, викладені ним у "Програмі монетарної стабілізації". Мова йде якщо не про повне усунення, то хоча б про обмеження участі НБУ в так званих "акціях швидкого реагування" – заходах для ліквідації різного роду фінансових криз і шоків. Поточні фінансові потреби повинні задовольнятися за рахунок відповідних статей держбюджету без додаткового звертання до друкарського верстата. Корисно встановити межі росту грошової маси, пов’язуючи темпи її приросту з реальним збільшенням ВНП, чітко контролювати динаміку грошової маси. Всі ці задуми упираються в делікатну проблему взаємовідносин між НБУ, урядом і парламентом. Адже спільна відповідальність у справі контролю за грошовим обігом рівняється безвідповідальності. Практично "грошове правило" цінне у тій ситуації, де НБУ є автономним, але, природно, і відповідальним інститутом. Звертаємо увагу читача на збірник перекладів ряду робіт М. Фрідмена під загальною назвою "Кількісна теорія грошей" М , 1996.

Варто було б також звільнитися від практики державного кредитування, за якої комерційні банки продовжують бути продовженням НБУ, виконувати посередницькі функції, що суперечить їх природі. Необхідно ввести депозитне забезпечення кредитів і достатньо високі норми обов'язкових резервів.

Зрозуміло, "монетарний блок" буде працювати лише при демонополізації і реальній приватизації економіки, при наявності політичної волі і витримки.

Західна практика свідчить, що теза: "інфляція – це ціна повної зайнятості" є не більш ніж наївною версією кейнсіанства. Одна справа – коли існує спокійна, "повзуча" інфляція, обчислювана декількома відсотками в рік, інша – коли інфляція гіпертрофована. Балансування на межі між, скажімо, 6% інфляції в рік і 4% безробіття, очевидно, можливе. Але якщо інфляція вийшла з-під контролю або контролюється дуже важко, то подальша наповненість ринку грошима неодмінно призводить до стагфляції і навіть до соціально-економічних конфліктів. Чудес не буває, як би нам не хотілося відійти від реалій життя.

Завдання полягає в адаптації – економічній, соціальній, політичній, моральній – до існування в країні "природного" безробіття. Ця теза Фрідмена загальновизнана насамперед у силу її емпіричного підтвердження. "Природне" безробіття обумовлене рядом обставин, у числі яких – небажання змінювати професію або місце проживання, незгода на зменшену оплату праці і т.д.