Проблеми перехідної економіки України і макроекономічна наука

Серед проблем перехідного періоду найважливішою є проблема створення змішаної ринкової економіки. Зрозуміло, що мова йде про зміну економічних систем. Ми здійснюємо перехід від командної економіки до ринкової. Але до якого ринку треба рухатися – до вільного, що існував у часи Адама Сміта, або до регульованого, що припускає взаємодію державних і ринкових регуляторів?

Великий вплив на хід реформ у Росії й Україні мав Дж. Сакс, професор Гарвардського університету, що працював консультантом МВФ і Світового банку, а в 1991-1994 р. очолював групу радників президента Росії Б.М. Єльцина. Нав’язавши ідеологію міжнародних фінансових організацій Росії, він те ж саме робить стосовно України. У 1994 р. він видає книгу «Ринкова економіка і Росія», а в 1996 р. – книгу з претензійною назвою «Економіка перехідного періоду. Уроки для України».

Рецепти в Дж. Сакса і для Росії, і для України однакові. В другій монографії буквально дослівно, замінивши тільки Росію Україною, він повторює сказане раніше: «Україні не потрібно методом спроб і помилок наново винаходити ринкову систему. Бо вона вже існує. Україні ж потрібно лише внести необхідні зміни до власних економічних інституцій, пристосувати їх до умов ринку». При цьому, на його думку, яку модель не обере Україна, все одно починати треба зі стабілізації, приватизації, лібералізації і т.д.

Виступаючи за прискорену інтеграцію України у світовий ринок, Дж. Сакс вважає, що кращим способом уникнути зовнішньої залежності – це притримуватися стратегії економічного розвитку, основаної на свободі міжнародної торгівлі, приватної власності і ринкових відносин господарювання. Для доведення своєї концепції він посилається на А.Сміта і Д. Рікардо, що ще 200 років тому теоретично обгрунтували переваги міжнародної торгівлі, які полягають у спеціалізації виробництва, підвищенні його ефективності й ін. Пропагуючи ідеологію ринкової лібералізації, він пропонує нам відмовитися від регулювальної ролі держави, протекціонізму і, по суті, від захисту власного ринку і виробництва. Неважко зрозуміти, що монографія Дж. Сакса, по суті, орієнтує Україну на шлях розвитку слаборозвинених країн.

Досвід засвідчує, що нав'язаний Україні рух до ринку без попереднього рішення принципового питання про модель економічної системи саме здійснюється методом спроб і помилок. Не можемо ми і копіювати ту чи іншу закордонну модель ринку. Такий підхід може мати серйозні наслідки. Національні форми ринкової економіки не можуть бути зведені до яких-небудь однозначних схем. Кожна країна створювала свою модель ринкової економіки. Неприпустимо також при виборі моделі виходити з якоїсь однієї економічної теорії. Потрібно використовувати все позитивне, що виробила на сьогоднішній день економічна наука, але при цьому враховувати особливості України, менталітет її народу, світовий і свій вітчизняний досвід.

Про роль економічної теорії при вирішенні практичних проблем пише професор університету в Глазго (Великобританія) А. Ноув. У статті «Якою повинна бути економічна теорія перехідного періоду?» він доводить, що теорія ні в якому разі не може служити прямим керівництвом до дії. «Будь-яка теорія абстрактна, і ніхто не може приймати рішення або давати поради, не вивчивши детально економічну ситуацію в країні або в якомусь конкретному випадку. Теорія повинна допомогти виділити ключові проблеми і вже у всякому разі не «осліплювати» і не «вести убік».

Отже, Україна повинна не копіювати чужі моделі, а вибрати свою, що відповідає саме їй, модель ринкової економіки. Що ж стосується «ключових проблем», виділенню яких повинна допомогти теорія, то тут вибір повинний бути зроблений між двома найбільш загальними моделями ринкової економіки: ліберальної або регульованої. Перша припускає створення самокерованого, нерегульованого ринку епохи первісного нагромадження капіталу, при якому держава усувається від керування економікою і від проблем соціального захисту населення. Друга спрямована на створення соціально орієнтованого і регульованого ринку.

Обидві моделі не є тільки теоретичними побудовами, вони були в тій або іншій мірі реалізовані в різних країнах. Шляхом створення ліберальної моделі з застосуванням монетаристських методів (школа Ф. Хайєка, М.Фрідмена та ін.) йшли Болівія і Польща. Другим шляхом, пов'язаним з іменами Д.М. Кейнса, Л. Ерхарда й інших економістів немонетаристського напрямку, виходили з кризи США на початку 30-х років, а після другої світової війни – Японія і Німеччина.

Суттєвою причиною кризи в Україні є спроба одномоментного вирішення всіх проблем. Історичний досвід показує, що всі подібні спроби закінчувалися провалом. Прагнення до швидкого і безпосереднього переходу до ринку через лібералізацію цін («шокову терапію») дуже нагадує спробу Радянської держави перейти в роки військового комунізму до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, ця спроба не тільки не вдалася, але і була визнана помилковою.

Перехід до ринкової економіки припускає не одномоментний стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень існуючої економічної системи при регулювальній діяльності держави, і обов'язково повинен припускати етапність цих перетворень. Саме про це свідчить світовий досвід, і саме це не було враховано при проведенні реформ. Проведення ринкових реформ припускає не «шокову» ліквідацію економічної системи, що існувала, а трансформацію інститутів, їхнє пристосування до нових умов. При цьому важливо зберегти все позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів і соціальних інститутів, що укладаються в ході тривалої еволюції.

На жаль, це не було враховано при проведенні реформ, незважаючи на попередження радянських учених, а також закордонних економістів інституціонального напрямку.

Аналізуючи причини, що породили глибоку соціально-економічну кризу в Росії, академік Л. Абалкін на зустрічі вчених-економістів України і Росії в Києві у вересні 1993 р. підкреслював, що головною причиною глибокого спаду виробництва і масового зубожіння населення є вибір неадекватної російським умовам стратегії і тактики економічної реформи. На його думку, з фахової точки зору нічого несподіваного не відбулися: результати «шокової терапії» були передбачені й описані восени 1989 р. у концепції, що обговорювалася на Всесоюзній науково-практичній конференції в Москві.

На цій зустрічі вчені-економісти України підкреслювали, що катастрофічний стан української економіки обумовлено тими ж причинами – прорахунками у виборі стратегії і тактики реформ, що проявилися в непідготовленій лібералізації цін, відсутності активної структурної політики, розладі фінансово-грошової системи, відсутності діючого управління державними підприємствами. Підкреслювалося, що лібералізація цін була фатальною помилкою, що реформи варто здійснювати не революційним, а еволюційним шляхом.

Роки, що пройшли після зустрічі вчених-економістів України і Росії, підтвердили хибність обраної стратегії економічних реформ. Вони показали, що використання монетаристських методів не може забезпечити вихід української економіки з кризи і забезпечити реальне відродження. Поспішний демонтаж адміністративно-командної системи управління і планування не супроводжувався формуванням ринкової економічної системи, що, природно, привело економіку не до регульованого ринку, а до стихії і хаосу.

Неприпустимість руйнації функціонуючої господарської системи, не створюючи при цьому нічого нового, більш конкурентоспроможного, підкреслював академік І. Лукінов. Він зазначав, що таке бездумне трансформування, що несе в собі елементи безгрунтовного романтизму або авантюризму, антинародне і суперечить прогресивному напрямку економічного росту і розвитку. Саме внаслідок відсутності всесторонньо обгрунтованої комплексної програми ринкових реформ і механізму її послідовної практичної реалізації Україна потрапила в особливо складне економічне становище. Загострення кризи в Україні, на його думку, «відбувається саме внаслідок активного виконання під виглядом ринкових реформ вимог дилетантів-реформаторів в інтересах вузько обмеженого кола мафіозних і спекулятивних структур методами і засобами, які не мають нічого спільного з науковим підходом (при цьому, зрозуміло, не забуваються і свої особисті інтереси).

Процес реформування здійснюється безсистемно і хаотично, що, власне, і обернулося його руйнівним характером».

Проведена в Україні економічна політика привела країну до глибокої економічної кризи. Піднявшись на шлях лібералізованого ринку з вільними цінами і невтручанням у стихійну гру ринкових сил, держава фактично усунулася від регулювання економічними процесами, позбавивши себе важелів керування навіть державними підприємствами. Це суперечить як світовому, так і, особливо, вітчизняному досвіду. Вся історія зародження товарно-грошових відносин, починаючи з Київської Русі, формування ринкових відносин у післяреформений період, а потім і в роки НЕПу свідчить про активну роль держави в становленні ринкових відносин. Досвід показує, що без серйозного державного керування процесом створення ринкової економіки не можна домогтися позитивних результатів. Тому мова повинна йти не тільки про модель економіки, до якої ми хочемо перейти, а й про модель переходу до неї. Але якщо ринкова економіка може нормально функціонувати при державному регулюванні ринковими процесами, то тим більше перехід від командної економіки до ринкової не може бути здійснений без активної ролі держави. Не можна перейти до ринку шляхом ринкового саморегулювання, сам по собі ринок не сформується.

У результаті самоусунення держави і її інститутів від керування процесом формування ринкових відносин ми не тільки не домоглися успіхів на шляху до ринкової економіки, але і довели країну до економічної катастрофи, а більшість населення – до зубожіння. Протягом 1992-1998 рр. Україна пережила величезний економічний спад і втрати. Її економіка постійно знаходилася в стані гіперінфляції, період дії якої є найтривалішим у XX сторіччі. У країні здійснюється прискорена криміналізація економіки, перехід колосальних коштів, що перестали працювати в інтересах національної економіки, у тіньовий оборот, величезних масштабів досяг процес “прихватизації” державної власності і збагачення меншості поряд зі зростаючим зубожінням, яке пригнічує більшість українського народу.

Таким чином, однією з найважливіших причин глибокої кризи нашої економіки є відмова держави від керування процесом переходу до ринкових відносин, спроба безпосередньо перейти до ринку через лібералізацію цін і одномоментно вирішити всі проблеми, створити саморегулювальну ринкову систему. Цьому сприяла ринкова ейфорія, що охопила багатьох політичних і державних діячів України, які наївно думали, що в сучасному світі існує вільний ринок із ринковою саморегуляцією у чистому вигляді. Як завжди, і сьогодні ми спостерігаємо перехід від однієї спроби до іншої. Якщо раніше ми надавали винятково великого значення державному керуванню і плануванню економіки, то сьогодні обожнюємо ринок і ринкові відносини. Від планового фетишизму ми перейшли до ринкового. Але ринок далеко не все може. Успіхи капіталізму після великої депресії 1929-1933 р. і особливо після другої світової війни були породжені не самими ринковими відносинами, а їхнім державним регулюванням.

У 1996 р. в Україні була проголошена корекція курсу реформ на створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки. Малося на увазі, що держава із сильними регулювальними функціями повинна стати однією з істотних ознак економічної моделі післякризового розвитку України. Але такою повинна бути не тільки модель створюваної нами економіки, а і модель переходу до неї. Без сильної і цілеспрямованої державної політики перебороти економічну кризу неможливо. Держава повинна управляти процесом формування регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки. Процес цей тривалий, він повинний мати ряд послідовних етапів, що наближають нас до бажаної моделі.

Отже, є два шляхи реформування ринкової економіки: монетаристський, рекомендований Міжнародним валютним фондом країнам СНД і спрямований проти державного регулювання економіки, і кейнсіанський, що припускає активну участь держави в регулюванні економічних процесів і який показав свої переваги на ділі. Україна, обравши слідом за Росією перший із них, лише збільшила економічну кризу. Як показав світовий досвід, в умовах становлення ринкової економіки і виходу з економічної кризи варто керуватися не монетаристською концепцією, а кейнсіанською, у котрої особливе місце приділяється антикризовій політиці, регулюванню інвестицій, забезпеченню економічного зростання і високого рівня зайнятості і, як наслідок, зростання добробуту народу.

Про державне регулювання переходу до ринкових відносин, про шляхи такого переходу і характерні ознаки самого перехідного періоду є вже цілий ряд наробок українських учених-економістів. Серед них І.Лукінов, А. Чухно, Ю. Пахомов, А. Гриценко, А. Гальчинський, А.Покритан і ін. Академік А.А. Чухно в статті, присвяченій проблемам теорії перехідного періоду, вказує на головну причину наших помилок, які з’явилися тому, що в економічній політиці не розрізнялися перехідний період і сама ринкова економіка, що ринкові методи застосовувалися в умовах, коли економіка ще не стала ринковою. На його думку, є дві принципово важливі моделі перехідного періоду. Перша – це «шлях класичного капіталізму, що повільно і болісно еволюціонує до його розвинених форм». Це «рух не вперед, не у бік суспільно-економічного прогресу, а назад». Друга модель – це «шлях суспільно-економічного прогресу, яким розвинені країни переходять у постіндустріальне суспільство, це модель руху до соціалізованої економіки».

Професор А.А. Гриценко в такий спосіб характеризує перехідний процес: «Реальний перехід здійснюється не від адміністративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної одного типу до змішаної іншого типу, а точніше – від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-плановій основі, до змішаної економіки, що функціонує на ринковій основі. Відбувається зміна засад. Звичайно, це теж революційне перетворення, проте зовсім не те, що демонтаж однієї системи і заміна її повністю новою. Тим часом, на практиці таке спрощене розуміння суті переходу позначається в економічній політиці й у прийнятті господарських рішень». Оскільки, продовжує він, мова йде не про знищення однієї системи і побудову заново іншої, а про зміну підвалин, переструктурування і створення нових форм розвитку, то весь процес можна назвати «трансформаційним».

Світовий досвід показує, що сучасні розвинуті країни йшли до економічного прогресу протягом декількох сторіч. Але Україні не потрібно повторювати весь шлях західних країн від дикого капіталізму до сучасних його форм, основаних на поєднанні ринкової конкуренції з державним регулюванням. Нам не потрібно було заново створювати механізми державного регулювання економіки і соціальної захищеності. Вони в нас були. Більш того, західні країни використовували наш досвід державного регулювання економіки.

Сьогодні розуміння необхідності державного регулювання економіки прийшло в керівні ешелони влади. Принаймні, підкреслюється, що політика економічного зростання може стати результативною, якщо вона здійснюється на основі істотного підвищення регулювальної функції держави. Правда, при цьому стверджується, що на старті ринкових перетворень цілком природною була пріоритетність ліберально-монетаристської моделі розвитку, що тільки сьогодні виникла необхідність переосмислення ролі держави в економічному розвитку.

Нам потрібно визнати, що демонтаж адміністративно-командної системи, спроба одномоментного стрибка в ринок на основі ліберально-монетаристської концепції, самоусунення держави від управління економічними процесами перехідної економіки були стратегічною помилкою, яка привела країну на грань катастрофи. Визнавши це, варто проводити самостійну економічну політику без оглядки на міжнародні фінансові організації, спираючись на наукові розробки вітчизняних вчених і рекомендації закордонних економістів інституціонального і кейнсіанського напрямків. Нам потрібно відмовитися від монетаристської концепції, як і від неоліберальної політики в цілому, зробити рішучий крок від неоліберальної до інституціональної моделі переходу до ринкової економіки, глобально змінивши тим самим стратегію і тактику реформ.