2.7 А.Пігу – економічна теорія добробуту

Економічна теорія Артура Пігу (1877-1959) розглядає проблему розподілу національного доходу, за термінологією Пігу – національного дивіденду. До національного дивіденду він відносить «усе те, що люди купують на свої грошові доходи, а також послуги, надані людині помешканням, яким він володіє й де мешкає». При цьому послуги, що робляться самому собі й у домашньому господарстві, і використання предметів, що знаходяться в суспільній власності, не включаються до складу цієї категорії. Національний дивіденд – це потік товарів і послуг, вироблених у суспільстві протягом року. Іншими словами, це та частка матеріального доходу суспільства, що може бути виражена в грошах: товари і послуги, що входять до складу кінцевого споживання.

А. Пігу – учень і продовжувач Маршалла. Протягом 35 років він очолював кафедру політичної економії в Кембриджі. Якщо Маршалл постає перед нами як систематик і теоретик, що намагався охопити всю систему відношень «Экономікса», то Пігу займався переважно аналізом окремих проблем. Поряд із теоретичними питаннями його цікавила економічна політика, зокрема, питання, як погоджувати приватні і суспільні інтереси. У центрі рішення цього питання був аналіз співвідношення між приватним чистим і суспільним чистим продуктом. На думку Пігу, досягнення оптимуму припускає не в останню чергу прирівнювання приватного і суспільного граничного чистого продукту.

Щоб пояснити сказане, пошлемося на деякі приклади. Спорудження залізниці дає вигоду не тільки тому, хто будував і експлуатує цю дорогу, але і сусіднім власникам земельних ділянок. У результаті будівлі залізниці ціна землі, розташованої поблизу залізничної лінії, неминуче зростає. Власники земельних ділянок, хоча і не займалися будівництвом, знаходяться у виграші завдяки росту цін на землю. Зростає і загальний національний дивіденд. Критерій, що повинен бути взятим до уваги, – динаміка ринкових цін. На думку Пігу, головним показником є не сам продукт або матеріальні блага, а, стосовно до умов ринкової економіки, – ринкові ціни.

Але спорудження залізниці може супроводжуватися і негативними, дуже небажаними наслідками: погіршується екологічний стан. Люди страждають від шуму, диму, сміття. Залізниця шкодить посівам, знижує врожайність, якість продукції. Застосування нової техніки нерідко породжує труднощі, створює проблеми, що потребують додаткових витрат.

Який же вихід із цього протиріччя? Залізниця може заплатити фермерам штрафи за нанесений збиток. У випадку дуже значних негативних наслідків фермери і місцеве населення спробують сплатити залізниці якусь суму, щоб закрити гілку, що проходить поруч із їхніми володіннями і житлами. У практичному плані вирішити проблему зниження збитку або його компенсації можливо. Але, на думку Пігу, у реальній дійсності сторони не зуміють знайти розумного компромісу і домовитися.

Звернемося до іншого прикладу. Припустимо, вводиться непрямий податок на алкоголь. Його вводить держава. Введення подібного податку зменшило б споживання спиртних напоїв. Люди стали б пити менше. Кошти від податку, на думку Пігу, можна використовувати в якості плати за зниження схильності до спиртного. Можуть виникнути і не передбачені заздалегідь результати.

Більш рівномірний розподіл прибутку між членами суспільства буде сприяти підвищенню добробуту і розвитку виробництва. Економічна рівність, вважає автор дослідження, сприяє досягненню максимуму добробуту. У результаті перерозподілу прибутку сума задоволення бідних прошарків зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих.

Розглядаючи аргументи «за» і «проти» перерозподілу прибутків, Пігу намагався з'ясувати, як це відіб'ється на розмірі національного доходу (дивіденду). Одна глава його праці присвячена розгляду питання про «національний мінімум реального прибутку». Аналізується, що означає ця категорія, який повинний бути набір товарів і благ, що входять до складу «мінімального прибутку», від чого залежать його розміри. Цей мінімум «включає певні кількісні і якісні вимоги до житлових зручностей, медичного обслуговування, освіти, харчування, дозвілля, санітарної служби, охороні праці і т.п.”.

Пігу проводить різницю між добробутом окремих осіб, соціальних груп і загальним добробутом нації. Останнє ширше двох перших. Загальний добробут включає не тільки рівень прибутків, але і характер, умови праці, заможність, загальний порядок, взаємовідносини між людьми.

Пігу досить детально розробив і запропонував систему оптимального оподатковування. Вихідний принцип встановлення податкових ставок – принцип «найменшої сукупної жертви». Відповідно до цього він обгрунтовує необхідність прогресивної системи оподаткування.

Розглядаючи систему цін (на прикладі залізничних тарифів), Пігу робить висновок, що конкуренція не завжди спроможна дати бажані результати. Ринкові ціни відбивають інтереси приватних виробників і приватної клієнтури, а не інтереси суспільства. Ціни не виражають дійсне суспільне значення послуг або інших благ. На його думку, найхитромудріші тарифи на перевезення завжди суперечливі і, як правило, надзвичайно складні.

Пігу писав не стільки теоретичний трактат, скільки книгу, призначену для практичного використання. Його турбувала практична політика. Він іронічно відгукувався про так звані порожні ящики економічної науки, покликані виконувати роль елементів теоретичного пізнання. Задачу економістів він бачив у тому, щоб робити кращі «ящики» і намагатися їх заповнити.

Оскільки вільна конкуренція сама по собі не вирішить проблему поєднання інтересів і вигод (а треба мати на першому плані інтереси суспільства), необхідно втручання держави у вирішення проблем, що виникають. Вона повинна використовувати економічний інструментарій: податки, субсидії. Суперечку між залізницею і фермерами, про яку говорилося вище, здатна розв'язати тільки держава. Вона може, наприклад, компенсувати втрати фермерам за допомогою введення податку на залізницю і виплати субсидій власникам земельних ділянок.

Пігу розглядав ринкові ціни як своєрідний критерій. Загальний добробут вище і важливіше, ніж економічний добробут. Пігу обгрунтовує ідею перерозподілу засобів, переходу багатства «від багатих до бідних». Для цього він пропонує використовувати пільгові ціни на товари, ввести податок на спадщину, заохочувати добровільну передачу засобів, перерозподіляти засоби, використовуючи різноманітні форми навчання.

Пігу розглядає шлях найбільш суворого врахування розмірів і динаміки національного дивіденду. Наводить ряд цікавих прикладів. Людина, що одружилася на своїй економці зменшує національний дивіденд, тому що перестає сплачувати їй платню, що раніше враховувалася як один з елементів, які беруть участь у створенні національного продукту.

У практичних міркуваннях і рекомендаціях Пігу чимало теоретичного романтизму. Його заслуга полягає в тому, що він поклав початок теорії розподілу національного доходу, поставив і розглянув проблему поєднання економічних інтересів окремої людини, фірми і суспільства в цілому.

Дискусії навколо цих проблем не вщухають. Одні автори підтримують Пігу, інші виступають із критикою, заперечуючи ідею перерозподілу доходів. Деякі з опонентів висунули як аргумент положення, що одержало назву «ефект дірявого відра Оукена». Його зміст у тому, що у діряве відро скільки не лий, його не наповниш. Перерозподіл засобів, на думку критиків, веде до збільшення втрат у суспільстві, а тому і не здатний привести до бажаних результатів. У суспільстві ростуть адміністративні витрати, посилюється бюрократизація, знижується мотивація до ефективного виробництва. Все це є результатом підвищення податків і розширення соціальних програм.

Теоретичні розробки і рекомендації Пігу, із якими він виступав у передвоєнний період, мало відповідали економічним реаліям західних країн. Положення дещо змінилося у 50–60-ті рр. Підвищення темпів економічного росту, рівня зайнятості, прогресивні структурні зсуви підготували умови для поліпшення життєвих стандартів.

Політика регулювання і стимулювання доходів населення диктувала необхідність більш суворого урахування рівня і динаміки добробуту. Показники, що узагальнюють рух суспільного продукту, не були спроможні виконати подібну задачу. Валовий національний продукт (ВНП) виражав кінцеві результати економічної діяльності, орієнтованої на ринок, але не характеризував умови життя. ВНП міг дати лише найзагальніше, далеко не повне, багато в чому перекручене уявлення про досягнутий рівень суспільного добробуту. Це пояснювалося рядом причин.

У ВНП не входять як складові підсумкові дані про деякі види діяльності. Не враховується, наприклад, праця домогосподарок (вона не оплачується), членів сім'ї по ремонту власного житла, домашніх речей, побутових приладів, особистого транспорту. ВНП не включає показники діяльності тіньової економіки, а вони, за приблизними оцінками, складають від 5 до 15 % усієї виробленої продукції (в Україні близько половини). Витрати по ліквідації наслідків екологічних катастроф включаються в агрегований показник ринкової діяльності, у той час як розміри екологічних втрат практично не враховуються. Злочинність, що росте, змушує витрачати усе більше коштів на охорону і захисні системи, що трактується як показник росту добробуту. Тим часом очевидно, що криміналізація умов життя лише знижує життєві стандарти.

Між економічним ростом і вирівнюванням доходів, показниками обсягу виробництва і поліпшенням життєвих умов населення не існує прямого зв'язку. Розміри суспільного виробництва можуть рости, а добробут населення при цьому падає (приміром, в умовах війни або інтенсивної індустріалізації). Може мати місце інша ситуація: обсяг випуску ВНП залишається незмінним, а добробут народу росте (у випадку перерозподілу доходів, усунення їхньої різкої диференціації). Валовий національний продукт не відбиває якісні моменти, співвідношення "постарілої і сучасної продукції”.

Для більш адекватної оцінки рівня добробуту необхідні показники, які синтезують більш повно, відбивають більш широке коло життєвих параметрів і стандартів: забезпеченість житлом, система медичного обслуговування, взаємовідносини між соціальними групами, політична стабільність і т.д.

Фахівці, що займаються даною проблемою, спробували розробити узагальнювальні показники економічного добробуту. Так, американські економісти Джеймс Тобін і Вільям Нордхауз запропонували новий параметр, що одержав назву показника чистого економічного добробуту, який відрізняється від валового національного продукту. З нього відраховуються витрати, пов'язані з порушенням екології. У вартісній формі включений «виграш» від скорочення робочого і збільшення вільного часу. Додатково обраховані результати деяких видів неоплачуваної діяльності. За оцінкою Роберта Фішера, скоригований показник відрізняється від реального ВНП дуже істотно, він перевищує його на 50%.

Спроби обгрунтувати скоригований показник чистого економічного добробуту виявилися досить непростими. Дуже нелегко розрахувати розмір негативних чинників, оцінити в грошах значення зростання дозвілля, врахувати складові життєвих умов неринкового характеру.