1.3 Ф. Кене – основоположник школи фізіократів

Франсуа Кене (1694-1774), визнаний лідер і основоположник школи фізіократів – специфічної течії в рамках класичної політичної економії. Слово «фізіократія» має грецьке походження й у перекладі означає «влада природи». У цьому значенні представники фізіократизму виходили з визначальної ролі в економіці землі і сільськогосподарського виробництва.

За словами Ф. Кене, саме постійно відтворені багатства сільського господарства є основою для всіх професій, сприяють розквіту торгівлі, добробуту населення, надають рух промисловості і підтримують процвітання нації. Інакше кажучи, землеробство він вважав основою для всієї економіки держави.

Ф. Кене, як і інші автори першого етапу розвитку класичної політичної економії, не був фаховим економістом. Уродженець одного з пригородів Версаля (під Парижем), восьмий із тринадцяти дітей селянина - дрібного торговця, Ф. Кене винятково, передусім завдяки своїм природним даруванням досяг професії лікаря, що завжди залишалася для нього основною. Щоб стати медиком, у 17 років поїхав у Париж, де одночасно практикував у госпіталі і заробляв на життя в одній з граверних майстерень. Через 6 років одержав диплом хірурга і приступив до лікарського практику поблизу від Парижа в містечку Мант.

У 1734 р. надзвичайно популярному на той час лікарю Ф. Кене запропонував постійну роботу в якості медика у своєму будинку в Парижі герцог Виллеруа. У 1749 р. після аналогічного «прохання» відомої маркізи Помпадур Кене знаходить ще більш почесну «службу», і, нарешті, в 1752р. він удостоюється положення лейб-медика самого короля Людовика ХV. Останній щиро поважав його, присвоїв йому дворянський титул, звертався до нього не інакше як «мій мислитель», уважно прислуховувався до порад. Наслідуючи одну з них, Людовик XV у якості корисних для здоров'я фізичних вправ власноручно зробив на друкарському верстаті Ф. Кене перші відтиски «Економічної таблиці», що стала, як з'ясувалося пізніше, першою спробою наукового аналізу суспільного відтворення.

В міру поліпшення і зміцнення свого матеріального положення (у паризький період життя) Ф. Кене усе більш захоплюється проблемами, що далеко виходять за рамки медицини. Вільний час він починає присвячувати філософській науці, а потім повністю економічній теорії. З 1756 р., бувши вже в літах, він дає згоду брати участь у «Енциклопедії», що видавалася Дідро і д'Аламбером, у котрій і були опубліковані його основні економічні твори (статті): «Населення» (1756), «Фермери», «Зерно», «Податки» (1757), «Економічна таблиця» (1758) і ін.

У своїх творах Ф. Кене рішуче засуджував погляди меркантилістів на економічні проблеми, що наростали в країні протягом десятиліть і в основі яких була низька ефективність сільського господарства, до якої призвів його так називаний “кольбертизм” часів короля Людовика XIV (це відзначав і А. Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж.Б. Кольбера). У цих працях відбита впевненість Ф. Кене у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні і вільного вивозу за кордон сільськогосподарської продукції.

Методологічною платформою економічного дослідження Ф. Кене стала розроблена ним концепція про природний порядок, юридичною основою якої, на його погляд, є фізичні і моральні закони держави, що охороняють приватну власність, приватні інтереси й забезпечують відтворення і справедливий розподіл благ. Як стверджує учений, приватний інтерес одного ніколи не може бути відділений від загального інтересу всіх, а це буває при пануванні свободи: світ рухається тоді сам по собі. Тому, на думку Кене, бажання насолоджуватись передає суспільству рух, що стає постійною тенденцією до можливо кращого стану.

Одночасно Ф. Кене застерігає, що верховна влада не повинна бути аристократичною або відданою великим земельним власникам. Останні, об’єднавшись разом, могли б утворити владу більш могутню, аніж самі закони, спрямовані на поневолення нації, викликати своїми честолюбними і жорстокими чварами руйнування, безладь, кривди, найбільш звірячі насильства і створити найрозгнуздішану анархію. Він вважав доцільним зосередити вищу державну владу в одній освіченій особі, що знає закони “природного порядку”, необхідні для здійснення державного управління.

Оцінюючи методологію дослідження Ф. Кене і його послідовників, М. Кондратьєв відзначав, що фізіократи не провели методологічної грані між чисто теоретичними і практичними (економіко-політичними) судженнями. Проголошена фізіократами економічна наука, на його думку, вивчає фізичні і моральні закони «найбільш досконалого ладу», що викликає в них натхнення й ентузіазм, до відомого ступеня сектантський характер усієї їхньої течії і месіонізм у поглядах на свою роль.

У теоретичній спадщині Ф. Кене важливе місце займає вчення про чистий продукт, що зараз називають національним доходом. На його думку, джерелами чистого продукту є земля і прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Натомість в промисловості й інших галузях економіки чистого прибутку принципово не створюється. В цьому разі відбувається лише зміна початкової форми цього продукту. Міркуючи так, Ф. Кене все ж не вважав промисловість безплідною. Він виходив із висунутого ним же положення про продуктивну сутність різноманітних соціальних груп суспільства - класів. При цьому Ф. Кене підтверджував, що нація складається з трьох класів громадян: класу продуктивного, класу власників і класу безплідного; до продуктивного класу відносив всіх людей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів; до класу власників - землевласників, включаючи короля і духівництво; до безплідного класу - усіх громадян поза землеробством, тобто в промисловості, торгівлі й інших галузях сфери послуг.

Водночас Ф. Кене аж ніяк не тенденційно диференціює суспільство на класи, оскільки, як він думав, «працьовиті представники нижчих класів» управі розраховувати на роботу з вигодою. Заможність збуджує працьовитість тому, що люди користуються добробутом. Саме завдяки добробуту люди звикають до зручностей життя, до гарної їжі й одягу, бояться злиденності і, як слідство, виховують своїх дітей у такій же звичці до праці і добробуту. При цьому удача приносить задоволення їх батьківським почуттям і самолюбству.

Ф. Кене належить перше в історії економічної думки достатньо глибоке теоретичне обгрунтування положень про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, «що гроші самі по собі являють собою неплодоносне багатство, що нічого не виготовляє». За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будівництва, худоба й усе те, що використовується в землеробстві протягом декількох виробничих циклів, подають «початкові аванси» (за сучасною термінологією - основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату праці робітників і інші, здійснювані на період одного виробничого циклу (звичайно до року), він відносив до «щорічних авансів» (за сучасною термінологією - оборотний капітал). Але заслуга Ф.Кене полягає не тільки в розділенні капіталу на основний і оборотний, виходячи з його продуктивної ознаки. Окрім цього, він також зміг переконливо довести, що у русі знаходиться поряд з оборотним і основний капітал.

Про торгівлю Ф. Кене висловив ряд цікавих і неординарних суджень. Так, признаючи торгівлю «безплідним заняттям», він у той же час застерігав від невірного уявлення, що, завдяки всесвітній конкуренції, вона стає шкідливою і що іноземні купці увозять і витрачають на своїй батьківщині ту винагороду, що їм сплачують за зроблені в даній країні послуги, і, таким чином, цією винагородою збагачуються інші нації. Не погоджуючись з цим, Ф. Кене підтверджував, що необхідна тільки «абсолютна свобода торгівлі» як необхідна умова розширення торгівлі, знищення монополії і скорочення торгових витрат.

І нарешті, про знамениту «Економічну таблицю» Ф. Кене, у якій виконаний перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворювального процесу. Ідеї цієї роботи свідчать про необхідність дотримання й обгрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Ним виявлений взаємозв'язок, який Ф. Кене характеризував так: «Відтворення постійно відновляється витратами, а витрати відновляються відтворенням».

Розглядаючи «Економічну таблицю» Ф. Кене як першу спробу макроекономічного дослідження, у цій роботі проте неважко помітити деякі формальні моменти, а саме: просту ілюстрацію взаємозалежності галузей; позначення так званого непродуктивного сектора, що володіє основним капіталом; визнання економічної діяльності на землі джерелом чистого прибутку, не з'ясовуючи механізму перетворення землі в джерело цінності, і т.д.

В ілюстрації процесу кругообігу Ф. Кене ми бачимо, що у валовому продукті, виробленому в сільському господарстві на суму 5 млрд. ліврів, 3 млрд. припадає на витрати при обробленні землі. Далі в натуральному вираженні процес виникає в такий спосіб: фермери використовують ²/₃ виробленої продукції на оборотний капітал, продається «безплідним» ремісникам в обмін на вироби, необхідні для заміни зношеного основного капіталу, а залишок йде землевласникам як рента; землевласники у свою чергу обмінюють ¹/₃ свого двохмільярдного прибутку на промислові товари, і «безплідні» ремісники (їхні прибутки вже подвоїлися) купують на 2 млрд. сировину і продукти сільського господарства.

Цей же процес запропонований Ф. Кене й у грошовому виразі: фермери, володіючи всією грошовою масою (2 млрд. ліврів), витрачають їх на продукти харчування і промислові товари; отриману знову суму (1млрд.) фермери витрачають на відшкодування основного капіталу; ремісники свою суму (1 млрд. від землевласників плюс 1 млрд. від фермерів) витрачають на продукти сільського господарства. Таким чином, фермери знову будуть мати свою початкову суму, тому що, отримавши 3млрд., вони витратили 1 млрд. І оскільки непродуктивний сектор, за Кене, не створює чистого продукту, грошова сума, що залишилася (2 млрд.) до початку нового виробничого циклу, знову сплачується землевласникам.

У зв'язку з викладеним, можна прийняти зауваження М. Блауга про те, що в «Таблиці» Ф. Кене гроші – не більш ніж засіб обігу, що торгівля в сутності зводиться до бартерного обміну і що виробництво продукції автоматично генерує прибуток, виплата якого дозволяє перейти до наступного виробничого циклу.

1.4 Ж.Б.Сей - економічне вчення

Жан Батист Сей (1767-1832) – послідовний і відомий продовжувач творчої спадщини А. Сміта в першій третині XIX ст. у Франції, що абсолютизував ідеї свого кумира про економічний лібералізм, стихійний ринковий механізм господарювання.

Він народився 5 січня 1767 р. у Ліоні в сім’ї купця. Отримавши освіту, достатню для того часу, щоб продовжити сімейні підприємницькі традиції, Ж.Б. Сей вирішив зайнятися самоосвітою, особливо вивченням політичної економії.

Життєвий шлях Ж.Б. Сея як ученого-економіста, а не підприємця склався певною мірою під впливом політичних подій, які мали місце у Франції наприкінці XVIII – початку XIX ст. і, зокрема, під враженням від поїздки в 1789 р. в Англію, де на відміну від його країни у господарстві і політичній економії на перший план виходили вже індустріальні, а не аграрні проблеми.

Отже, після повернення з Англії в тому ж 1789 р. Ж. Б. Сей почав працювати в одному із страхових товариств, ставши секретарем адміністратора Клавьєра – майбутнього міністра фінансів (1792), що вивчав (судячи з того, що Сей виявив у нього примірник книги А. Сміта) знамените «Багатство народів». Через три роки у 1792 р. Ж.Б. Сей, приєднавшись до якобінців, пішов волонтером у революційну армію. Потім у 1794 р. покинув її, щоб спробувати себе в якості редактора паризького часопису і бути у центрі соціально-політичного життя своєї країни, пробувши на цій посаді до 1799 р.

Незалежність і неординарність позицій молодого Ж.Б. Сея, критична оцінка економічної діяльності уряду сприяли і його кар'єрі на посаді члена Трибуналу в комітеті фінансів, на яку він був призначений у 1799 р. Тому безсумнівно, що практичний досвід у вищій сфері державної економічної служби а також глибоке знання теоретичних розробок в області економічної думки у поєднанні з переконливим сприйняттям концепції А.Сміта щодо економічного лібералізму допомогли Ж.Б. Сею у написанні власних робіт про основи теорії розвитку суспільного господарства.

Одна з перших теоретичних заслуг Ж.Б. Сея має переважно національне значення. Як відомо, у Франції в середині XVIII ст. виникли й одержали широку популярність фізіократичні економічні теорії, що продовжували домінувати в економічній думці країни, незважаючи на появу в 1802 р. французького перекладу «Багатства народів» А. Сміта. Перебороти сформовані стереотипи фізіократизму співвітчизників зміг саме Ж.Б. Сей завдяки одній зі своїх ранніх, але значимих робіт за назвою «Трактат політичної економії, або Простий виклад засобу, яким утворюються, розподіляються і споживаються багатства» (1803).

Це була книга, яка лише на перший погляд повторювала і інтерпретувала ідеї А. Сміта. Після її видання Ж.Б. Сей, як і його англійські колеги, продовжував працювати над удосконалюванням своєї праці, неодноразово доповнюючи і переробляючи нові видання, що при його житті мали місце п'ять разів і перетворили цей твір у кращий з усіх інших.

Зміни, що відбулися у Франції з падінням режиму Наполеона, реабілітували ім'я Ж. Б. Сея як вченого-економіста і суспільного діяча. Він із наснагою продовжив роботу над своїми творами з політичної економії, став виступати з численними лекціями, демонструючи чудове мистецтво систематизувати і популяризувати основні положення економічної теорії. Вже у 1816 р. в Атене Ж. Б. Сей відкрив курс лекцій політичної економії, а у 1817 р. випустив у світ свій «Катехізис політичної економії». З 1819 р. у Консерваторії мистецтв і ремесел він приступив до читання лекцій зі спеціально введеного для нього урядом Реставрації «Курсу індустріальної економії».

В останні роки життя з 1830 р. Ж. Б. Сей очолив спеціально створену для нього кафедру політичної економії в Коллеж де Франс, ставши фундатором власної школи економічної думки, що згодом представляли Фредерік Бастіа, Мішель Шевалье, Шарль Дюнуайе й інші. За декілька років до своєї смерті Ж.Б. Сей видав підсумкову у своєму житті роботу «Повний курс практичної політичної економії» (у 1828-1929 р.). У ній він спробував відбити насамперед практичну значимість економічної теорії, що базується на принципах економічного лібералізму та невтручання в економіку ззовні.

Оцінюючи творчу спадщину Ж. Б. Сея, слід зазначити, що, за словами К. Маркса, він нібито не більш ніж вульгаризував смітівське вчення і політичну економію. Але якщо утопічний соціалізм, а потім і марксизм «витягли» із вчення А. Сміта насамперед положення про експлуатацію робітничого класу капіталістами і землевласниками (за допомогою відрахування у свою користь із повного продукту праці частину його вартості), то «школа Сея» у Франції, яка також будувала своє «мислення» на працях А. Сміта, одним із головних висновків зробила положення про взаємозв'язок і взаємозумовленість праці, капіталу і землі як основних чинників суспільного виробництва і створення вартості суспільного продукту.

З повагою і симпатією до Ж.Б. Сея ставився і його сучасник Д.Рікардо, що продовжував інтенсивно переписуватися з ним аж до своєї смерті. У своїх «Початках політичної економії» Д. Рікардо підкреслював, що політичну економію як науку збагатили в числі англійських дослідників Дж. Стюарт, Дж. Мілль і А. Сміт, а французьких – А. Тюрго, С. Сісмонді і Ж.Б. Сей. При цьому Д. Рікардо відкрито висловлював критичні зауваження на адресу своїх колег: Т. Мальтуса, Ж. Б. Сея та інших, у тому числі і свого кумира А. Сміта.

Необхідно відзначити, що Ж.Б. Сей, як інші класики, конструював політичну економію за зразком точних наук, таких, наприклад, як фізика. У методологічному плані це означає визнання законів, категорій і теорій, що мають універсальне і першорядне значення. Але не можна не сказати також про те, що, за Сеєм, призначення політичної економії усього лише теоретичне й описове.

Ж. Б. Сей отримав безсумнівний авторитет смітіанця, беззастережно прийнявши принципи свободи ринків, ціноутворення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі (фритредерство), необмеженої вільної конкуренції підприємців і неприпустимості будь-яких проявів протекціонізму. Ці принципи були піднесені ним у ранг абсолюту. У випадку їх прийняття Ж.Б.Сей пророкував людству об'єктивну неможливість ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту, тобто економічних криз. Положення Ж.Б. Сея про реалізацію суспільного продукту пізніше одержало назву «закону ринків», або просто «закону Сея». Цей закон розділяли не тільки стовпи класичної політичної економії Д. Рікардо, Т.Мальтус і ін., але й економісти багатьох інших шкіл економічної думки аж до початку XX ст. Як образно висловився в даному зв'язку Дж.К.Гелбрейт, прийняття або неприйняття людиною «закону Сея» було до 30-х рр. XX ст. основною ознакою, за якою економісти відрізнялися від дурнів.

Праці Ж.Б. Сея досить легко сприймалися прогресивною громадськістю Франції, Англії, США і ряду інших країн тому що, як зауважив один із попередників маржиналізму О. Курно, стиль робіт з політичної економії Ж. Б. Сея був настільки ж літературно бездоганний, як і в А. Сміта. Крім того, за словами того ж О. Курно, і А. Сміт, і Ж.Б. Сей не використовували для досягнення найбільшої точності своїх аргументів (на відміну від Рікардо) арифметичні і алгебраїчні викладки «стомливого обсягу».

В історії економічних вчень ім'я Ж.Б. Сея асоціюється, як правило, з уявленням вченого, що безмежно вірив у гармонію інтересів класів суспільства за умов ринкових економічних відносин і який проповідував для їхнього утвердження принципи концепції економічного лібералізму, саморегулювання економіки. Критика основних ідей Ж.Б. Сея, у тому числі і тієї, що прийнято називати «законом Сея», за якою економічні кризи є закономірними, незважаючи на численні в цьому зв'язку спроби спростування соціалістами-утопістами і марксистами, більш ніж 100 років (тобто до появи економічного вчення Дж.М. Кейнса) залишалася для теорії і практики світового господарства недостатньо переконливою.

Проте як можна пояснити таке довге життя концепції Ж. Б. Сея про безперешкодну і повну реалізацію суспільного продукту і про безкризове економічне зростання, що знайшли своє відображення у так званому “законі ринку”. Тут, мабуть, можна акцентувати увагу на трьох обставинах, які своїми коренями спираються на спадщину А. Сміта. По-перше, смітівський «природний порядок» припускає гнучкість цін і гнучкість заробітної плати, взаємовигідний при пасивній ролі грошей обмін працею і результатами своєї праці всіх суб'єктів ринку. З урахуванням цього за «законом Сея» інший хід речей повністю неприпустимий. По-друге, також «завдяки» А. Сміту «закон Сея» виключає будь-яке втручання в економіку ззовні. У ньому підтримується вимога про мінімізацію бюрократичного за своєю природою державного апарату, недопущення протекціонізму. І по-третє, «закон Сея» пророкує поступальний розвиток ринкових економічних відносин у суспільстві на базі досягнень науково-технічного прогресу. А катаклізми, що не відбулися, «обіцяні» С. Сісмонді у випадку падіння пріоритетної ролі в економічному житті країни учасників натурального господарства – «третіх осіб» (ремісників, селян, кустарів), також відмітали аргументи проти цього «закону».

Отже, квінтесенція «закону Сея» полягає у тому, що при досягненні і дотриманні суспільством усіх принципів економічного лібералізму виробництво (пропозиція) буде породжувати адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг в умовах смітівського «природного порядку» обов'язково породжує прибутки, на котрі ці товари і послуги вільно реалізуються. Подібною уявою «закон Сея» сприймався всіма прихильниками концепції економічного лібералізму, які припускали, що гнучке і вільне ціноутворення на ринку буде призводити до майже миттєвої реакції на зміни у кон'юнктурі господарства як гарантії саморегулювання економіки.

Водночас важливою виглядає та обставина, що сам Ж. Б. Сей фразу «пропозиція створює відповідний йому попит» ніколи не використовував, а винайдена вона була Дж. М. Кейнсом. Останній, очевидно, використав її для того, щоб спростувати головну думку Ж. Б. Сея про те, що тільки той або інший товар окремо може бути вироблений у надлишку, але ніколи не всі товари відразу. При цьому класиком, за Кейнсом, є будь-які автори, що поділяли «закон ринків Сея».

К. Маркс, що вважав себе продовжувачем вчення не тільки А. Сміта, але і Д. Рікардо, особливо різко критикував останнього і всіх тих, хто поділяв положення Ж.Б. Сэя про неможливість економічних криз. У своїй теорії суспільного відтворення К. Маркс, як відомо, доводив неминучість періодичних (циклічних) криз надвиробництва. Він, крім того, вважав неприйнятними трактування економічних криз як криз недоспоживання, як це випливало з праць Т. Мальтуса, соціалістів-утопістів, а також С.Сісмонді, П. Прудона і деяких інших економістів.

Економічні погляди Ж.Б. Сея одержали певне схвалення і відбиток також і у працях Т. Мальтуса. Зокрема, популярна на значному протязі XXст. теорія “витрат виробництва” Мальтуса практично повністю грунтується на положеннях висунутої раніше Ж. Б. Сеєм теорії трьох головних чинників виробництва: праці, капіталу і землі. Це ще раз говорить про полярність «витягів», зроблених послідовниками творчої спадщини А.Сміта. Так, якщо Д. Рікардо, соціалісти-утопісти, С. Сісмонді, К. Маркс і деякі інші економісти, наслідуючи вчення А. Сміта, єдиним джерелом вартості товару (послуги) вважали працю, то інша і також значна частина економістів різноманітних шкіл і течій економічної думки прийняла як вихідну аргументацію Сея-Мальтуса, відповідно до якої вартість товару складається з витрат власника–підприємця в процесі виробництва на засоби виробництва (чинник «капітал»), на заробітну плату (чинник «праця») і на ренту (чинник «земля»).

У результаті послідовники Сміта-Рікардо стали вбачати походження прибутку і ренти як відрахування з вартості праці робітників, в експлуатації праці капіталом і антагонізмі класів. А послідовники Сея-Мальтуса, які також вважали себе смітіанцями, і вартість товару, і прибутки класів суспільства вбачали у спільній праці і мирному співробітництві представників цих класів. Але тільки наприкінці XIX ст. маржиналісти другої хвилі в особі А. Маршалла й інших учених довели тупикову сутність і теорії трудової вартості, і теорії витрат виробництва, оскільки в їхній основі лежить витратний принцип.

Проте що стосується теорії вартості Ж.Б. Сея, то до сказаного вище варто додати, що в нього на цей рахунок, як і в його вчителя А. Сміта, мали місце декілька визначень. Причому і тут Ж.Б. Сей не стільки повторював свого кумира, скільки імпровізував у пошуках нових «відкриттів». Наприклад, пам’ятаючи положення А. Сміта, що будь-який товар має дві нерозривних властивості – мінову вартість і споживчу вартість, Ж.Б.Сей підкреслював особливе значення взаємозв'язку корисності і цінності предметів (товарів). У цьому зв'язку він зазначив, зокрема, що «цінність є мірило корисності» предмета. Тим самим Ж.Б. Сей припускав можливість виміру вартості не тільки кількістю витраченої праці, але і ступенем корисності продукту праці.

Одночасно і набагато більшого значення в створенні вартості товару Ж.Б.Сей надавав запропонованій ним же теорії трьох чинників виробництва. Праця, земля і капітал, на його погляд, беручи участь у процесі виробництва, роблять послугу по створенню вартості. Триєдина формула, що випливає з теорії трьох чинників Ж.Б. Сея, відповідно до якої чинник «праця» породжує заробітну плату як прибуток робітників, чинник «капітал» породжує прибуток як прибуток капіталістів, а чинник «земля» – ренту як прибуток землевласників, за своєю сутністю стала своєрідною інтерпретацією поглядів А. Сміта. Мова йде про те, що, запозичивши в А.Сміта ідею про вплив класової структури суспільства на походження і розподіл різноманітних видів прибутків, Ж. Б. Сей мов би «уточнив», що названі вище чинники («праця», «капітал», «земля») мають самостійне значення в створенні прибутків робітників, капіталістів і землевласників.

Отже, у Ж. Б. Сея відкидається всяка думка про можливість в умовах нічим не обмеженої вільної конкуренції підприємців експлуатації чинників виробництва і класів суспільства. Ж. Б. Сей і його учні, таким чином, намагалися вивести дуже спрощене положення про гармонію економічних інтересів усіх прошарків суспільства, будуючи свої судження на відомій ідеї А. Сміта про те, що особистий інтерес «економічної людини», що спрямовується «невидимою рукою», обов'язково збігається із суспільним.

Питання щодо пропорцій, якщо можна так висловитися, у яких створена головними чинниками виробництва вартість суспільного продукту розподіляється на прибутки класів суспільства, що володіють цими чинниками, на думку Ж. Б. Сея, самостійного значення не має. Зокрема, прибутки підприємця, за визначенням Ж. Б. Сея, являють собою «винагороду за його промислові спроможності, за його таланти, діяльність, дух порядку і керівництво». Він був переконаний, що положення «нижчих класів» неодмінно поліпшується, і тому заради поповнення «вищих класів» сам «робітничий клас більше всіх інших зацікавлений у технічному успіху виробництва». Що ж стосується «виробників», то і серед них кожний зацікавлений у добробуті іншого.

Нарешті, поняття «вульгарна політична економія», що ввів у науковий оборот головним чином К. Маркс, значною мірою пов'язане з теорією чинників виробництва Ж. Б. Сея. Цю теорію, так само як і теорію витрат Т. Мальтуса, К. Маркс вважав апологетичним, навмисним і вульгарним захистом інтересів експлуататорських прошарків капіталістичного суспільства.