2 До історії психологічної думки 39

„няяюшт—- ~ —

хологом-експериментатором, і психологом-теоретиком. Підготував працю "Критичні основи психології". Йому належать важливі поло­ження про розвиток перцепції, уваги і моторики у дітей. Праці М. Ланге, а також дослідження О. Потебні, О. Василовського утво­рили в Україні цілу школу психології творчості.

Французький психолог і психіатр Пьєр Жане (1859—1947) — ав­тор загальнопсихологічної концепції, в якій центральне місце посі­дає категорія "дія". П. Жане вважав, що психічні процеси людини є результатом інтеріоризації на початку зовнішніх, практичних дій, які мають соціально-значущий характер.

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945) — перший прези­дент АН України. Обгрунтував положення про взаємозв'язок філо­софії та природничих наук. Створив теоретично-наукову основу для відкриття закономірностей в єдиній космічній еволюції Світу, для з'ясування взаємозв'язків різних складових у цілісній системі "Людина — Космос". Найбільш важливими для розв'язання психо- лого-педагогічних проблем є думки В. І. Вернадського про цінніс­но-етичні виміри людської психіки, тобто про відповідальність людини за Космос, за культуру і ноосферу як особливий, новий ступінь у самоорганізації Всесвіту. За Вернадським, сама людина, її буття, розум, психіка, знання мають розглядатися у стані космо- планетарних вимірів.

Український і російський психолог Георгій Іванович Челпанов (1862—1936) керував створеним 1897 р. у Київському університеті психологічним семінаром. На цьому семінарі психічні процеси досліджувались у лабораторних умовах. Вищі розумові процеси вив­чалися на основі експериментального самоспостереження. Г. Чел­панов розвивав ідеї Г. Сковороди та інших мислителів про само­спостереження. За Г. Челпановим, самоспостереження є єдиним джерелом пізнання психічних явищ, а експеримент відіграє допо­міжну роль. Г. Челпанов висловив оригінальні думки про зв'язок вчинку з вольовим актом та моральними рисами характеру людини, важливі ідеї з проблем "психології народів" та її складників — роз­витку мови, художньої діяльності людей тощо. Г. Челпанов вважав, Що завдання виховання "полягає у розвитку вищих духовних Здібностей. Воля, моральні почуття, естетичне і релігійне почуття, вищі мислительні здібності становлять кінцеву мету виховання".

Англійський психолог Чарльз Спірмен (1863—1945) розробив Цикл статистичних методів з метою вимірювання структури інтелек­ту. Американський психолог Едвард Тітченер (1867—1927) вважав, Що предметом психології свідомості є вивчення шляхом поділу на елементи того, що дано суб'єкту в його інтроспекції, аби потім з'ясувати закони, за якими складається структура. Е. Тітченер нама­гався уточнити поняття інтроспекції, яке слід розуміти не як зви­чайне самоспостереження, а як особливу здатність описувати фак­ти свідомості, відволікаючись від зовнішніх предметів. Австрійський психолог Альфред Дилер (1870—1937) запропонував теорію, мета якої надати допомогу людям у розумінні себе і оточуючих людей. А. Адлер розглядав людину як самоузгоджену цілісність, як творчу сутність. Люди, вважав він, намагаються компенсувати почуття власної неповноцінності і упродовж усього життя змагаються за першість. А. Адлер вважав, що стиль життя особистості найбільш чітко проявляється у трьох основних сферах: праця, дружба і любов.

Американський психолог Уолтер Кеннон (1871—1945) вивчав вплив афектів на роботу внутрішніх органів, відкрив фізіологічні механізми емоціональної поведінки.

Німецько-австрійський психолог Карл Бюлер (1879—1963) розро­бив методики експериментального вивчення мислення, зокрема щодо вільного звіту піддослідного про свої психічні процеси при розв'язуванні складних завдань. Згодом зосередив свою увагу на вивченні проблем розвитку дитячої психіки.

Французький психолог Анрі П'єрон (1881 — 1964) вважав, що пси­хологія є наукою про поведінку організмів в умовах єдності зовнішнього середовища і внутрішніх умов.

Російський фізіолог Олексій Олексійович Ухтомський (1875— 1942) розробив вчення про домінанту як головний принцип нерво­вих центрів і організації поведінки. Механізм домінанти О. О. Ух- томського пояснює увагу та предметне мислення. Американський психолог Льюїс Термен (1877—1955) розвинув ідею А. Біне, пов'яза­ну із використанням психологічних тестів. У період Першої світової війни з метою масового обстеження новобранців застосував тесту­вання поряд із іншими психологічними методами.

Микола Олександрович Бердяєв (1874—1948) — український і російський мислитель, вважав, що існує початковий творчий акт, коли людина ніби стоїть перед обличчям Божим, і є вторинний твор­чий акт, коли вона ніби стоїть перед обличчям усього світу. Є пер­винна творча інтуїція, творчий задум художника, коли йому звучить симфонія, уявляється живописний образ чи образ космічний, внутрішнє, не сформоване ще відкриття або винахід, внутрішній творчий акт любові до людини, теж ні в чому ще не втілений. У цьо­му творчому акті людина стоїть перед Богом і не зайнята ще само- реалізацією у світі та для людей. Згідно з положеннями М. Бердяєва, творче ставлення до життя є не право, а обов'язок людини, її мо­ральний імператив, всезагальна цінність. М. Бердяєв зазначав, що Ніибинна суть осмислення людиною світу та власного "Я" полягає в тому, шо смисл речей "відкривається не входженням їх у людину при пасивній її установці щодо речей, а творчою активністю люди­ни". Щодо волі людини М. Бердяєв виходив з того, що світ пану­вання необхідності, детермінації іззовні, пригнічення індивідуально­го, особистого загальним, заперечення свободи, — це світ, у якому знищується оригінальність особистості. Звідси свобода людини як суб'єкта полягає в тому, щоб стати особистістю, припинити жити відповідно до зовнішніх принципів і вийти за межі себе, щоб виби­рати себе, бути самим собою і нести відповідальність за свій вибір перед самим собою. На підставі цих міркувань розглядається проб­лема вчинку людини, його зв'язок з таємницею свободи, яка не ви­водиться з буття.

Олександр Федорович Лазурський (1874—1917) — український і російський психолог, лікар. Дотримувався природничо-наукової орієнтації, розробив "характерологію" — психологічну концепцію індивідуальних відмінностей. Він виділяв у психіці дві сфери: ендо- психіку, яка включає темперамент, характер та інші психофізіо­логічні особливості; екзопсихіку як систему ставлень особистості до навколишнього світу. На цих засадах будувалася система класифі­кації особистості. О. Лазурський започаткував концепцію ставлення особистості, яку далі розробляли В. Мясищев та інші психологи. О. Лазурський — один із найвидатніших представників емпіричної психології. Він розробив метод психологічного дослідження — "природний" експеримент. Запропонований уперше в 1910 р. (на першому Всеросійському з'їзді з експериментальної педагогіки), цей метод набув широкої популярності, використовується в сучас­них психологічних і педагогічних дослідженнях. О. Лазурський розглядав "природний" експеримент як проміжну форму між спос­тереженням та експериментом. Він проводиться не в лабораторії, а

звичайних життєвих умов, за яких відбувається навчальна чи шша діяльність досліджуваного. Вибір природної ситуації експери­менту не є спонтанним, випадковим. Дослідження здійснюється ЯЗДНО з підібраними умовами, що відповідають меті дослідження, а 4*>цеси, що пізнаються, відбуваються у природному їх порядку та послідовності без втручання експериментатора. Подальше вдоско­налення "природного" експерименту йшло в напрямі наближення 1,0 До чіткості лабораторного експерименту та природної невиму­шеності.

Володимир Сергійович Соловйов (1853—1900) — російський мис­литель, корінням пов'язаний з українцями (близький родич Г. Ско­вороди, учень П. Юркевича). Поділяв думку про те, що тільки людина, яка має духовне начало, здатна піднятись над собою і всією емпіричною природою, аналізував і питання екстазу, який, на його думку, є результатом перемоги над простором і часом; є своєрідним станом любові. (Екстаз від грец. oxtasis — відхід, несамо­витість; стан найвищого ступеня захоплення).

Григорій Григорович Ващенко (1878—1967) — український педа­гог і психолог, автор праць із проблем розвитку емоційно-вольової сфери людини, питань ідеалу та умов його виховання, духовних цінностей людини.

В'ячеслав Казимирович Липинський (1882—1931) — український письменник, філософ, психолог. Дослідник проблем ДОЛІ людини, її творчої праці, совісті, зв'язку вищих почуттів із традиціями україн­ського народу.

Американський психолог Джон Бродес Уотсон (1878—1958) вис­тупив проти поглядів на психологію як науку про безпосередньо пережиті суб'єктивні явища, запропонував програму побудови нової психології, предметом якої вважав поведінку, а не свідомість.

Степан Андрійович Ананьїн (1875—1942) — український психолог і педагог. Розглядав інтерес як ціль і засіб виховання. Близько підійшов до розуміння структури інтересу. Він автор праць "Дитячі ідеали" (1911), "Педагогічний словник-довідник" у двох частинах (1910), "Нариси з педагогіки середньої школи (1914), "Трудове виховання, його минуле і сучасне" (1924), "Екскурсійний метод викладання" (1922), "Естетичне виховання" (1922).

Дмитро Миколайович Узнадзе (1887—1950) — грузинський психо­лог, засновник теорії установки. Експериментально вивчав законо­мірності зміни установок. Предметом його досліджень була мова, утворення понять, розуміння термінів, якими позначаються поняття.

Петро Михайлович Пелех,(1887—1941) — український психолог, автор праць із проблем профорієнтації і профвідбору та низки праць з історії психології.

Павло Петрович Блонський (1884—1941) — російський психолог і педагог, вихованець Київського університету, працював переважно в Росії. У "Нарисі наукової психології" (1921) розглядав психологію як науку про поведінку живих істот. П. Блонському належить бага­то праць із педології, вікової психології. Він сформулював генетич­ну теорію пам'яті, згідно з якою види пам'яті відповідають етапам розвитку людства, близько підійшов до розуміння міжфункціональ- них зв'язків пам'яті й мислення. Важливий внесок зробив П. Блон- ський У вікову та педагогічну психологію. Ще на початку своєї наукової діяльності він висловив думку, що найбільш дійовим і плідним є те виховання, яке спрямоване на власні сили виховува­ної особистості, діє на неї не через зовнішні впливи, а, так би мо­вити, "зсередини". У праці "Реформа науки" (1920) П. Блонський відстоював думку про те, що психологія має бути біологічною нау­кою, її предмет, на його думку, — "поведінка живих істот", її мето- ди — спостереження і експеримент, які можуть дати найточніші результати, тобто допоможуть формалізувати види поведінки. Про­те, на думку П. Блонського, психологія має бути водночас і соціаль­ною наукою.

Антон Семенович Макаренко (1888—1939) — український педагог. Зробив вагомий внесок не тільки в педагогіку, а й у педагогічну, ди­тячу та соціальну психологію. Обґрунтував концепцію формування особистості в колективі, взаємини членів якого розглядав як "відповідальну залежність". А. Макаренко досліджував мотиваційну сферу особистості, механізми формування її цілісних якостей. При цьому основну роль у цих механізмах він відводив колективу.

Сергій Леонідович Рубінштейн (1889—1960) — український і російський психолог і філософ, працював в Одесі, потім переїхав до Ленінграда і Москви. Здійснив філософсько-психологічний аналіз природи психіки, вирізнивши у ній онтологічний (що розкриває суть буття) і гносеологічний (пізнавальний) аспекти. На думку С. Рубінштейна, з онтологічного погляду психічні явища є мате­ріальними — реально існуючими, а з гносеологічного — ідеальни­ми, похідними від матеріальних явищ. С. Рубінштейн розробив діяльнісний підхід у філософії, психології і педагогіці. Людина і її психіка, зазначав він, формуються і проявляються у практичній діяльності і мають досліджуватись через їхню діяльність (гра, нав­чання, праця тощо).

Іван Панасович Соколянський (1889—1960) — український психо­лог і дефектолог. Брав активну участь у створенні Науково- дослідного інституту педагогіки УРСР, до якого входив відділ пси­хології (1926), та Науково-дослідного інституту дефектології (1930). І- Соколянський досліджував теоретичні питання навчання і виховання сліпоглухонімих дітей, розробив ланцюгову методику їх навчання. Крім проблем дефектології, працював над основними проблемами вчення про поведінку (1931). Попереджав про те, що к°ли панує рефлексологія, педагогіці загрожує небезпека вульгари­зації. Був одним із перших вихователів сліпоглухонімої О. Скорохо- дової, котра досягла високого рівня розвитку, досконало оволоділа російською та українською мовами, дістала науковий ступінь кан­дидата наук.

Олександр Миколайович Раєвський (1891 — 1971) — український психолог, у 1925—1926 рр. працював^ галузі експериментальної пе­дагогіки й педагогічної психології. Йому належать праці з питань впливу оцінки на показник обдарованості дітей (1930), про психо­логічні основи засвоєння навчального матеріалу школярами (1943), про роздільне навчання хлопчиків і дівчаток у школі (1945), про ро­зум та його виховання (1947), про пам'ять і шляхи її поліпшення (1950), про психологічне та ідеологічне в індивідуальній свідомості

, про місце мислення в загальній структурі життя особистості

, про мовлення тощо.

Австралійський і американський психолог Шарлотта Бюлер (1893—1974) розробила схему періодизації життєвого шляху особис­тості, започаткувала психобіографічний напрям у психології.

Російський психолог Анатолій Олександрович Смірнов (1894— 1980) виявив взаємозв'язок між довільним і мимовільним запам'я­товуванням; показав залежність продуктивності запам'ятовування від структури діяльності; розкрив взаємодію між пам'яттю та іншими психічними процесами; виявив вікові відмінності у запам'ятовуванні.

Олександр Юліанович Кульчицький (1895—1980) — український філософ і психолог, автор праці "Нарис структурної психології". Він відстоював ідею шарової будови буття, виділяючи чотири шари дійсності: матеріальний, психологічний, органічний і духовний. Предметом його дослідження були психічні явища людини, зокре­ма цілі (які вчений розглядав як єдність свідомого і несвідомого); свідомість, психічні діяння та впливи соціальних і психологічних факторів на формування ментальності української нації.

Павло Романович Чамата (1898—1969) — український психолог, свого часу директор Київського педагогічного інституту, заступник директора інституту психології УРСР. Автор праць "Спроби вихо­вання сполучного рефлексу на основі писемного мовного подразни­ка" (1928), "До питання про структуру сполучних рефлексів" (1930), "Розвиток уявлень і понять у дітей молодшого шкільного віку в процесі навчання" (1940) та ін. У повоєнні роки наукові інтереси П. Чамати зосереджувалися на проблемі розвитку самосвідомості підростаючої особистості.

Лев Семенович Виготський (1896—1934) — російський і українсь­кий психолог, розпочав свою наукову діяльність в Україні. В 1929 р- у Харкові написав працю з проблем військової психології. Психо­логічні ідеї Л. Виготського справили великий вплив на вітчизняну психологічну і педагогічну думку. Л. Виготський розробив учення про розвиток психічних функцій у процесі опосередкованого спіл­кування й освоєння індивідуумом цінностей культури. Йому нале­жить ідея "зони найближчого розвитку".

Російський психолог Борис Михайлович Теплов (1896—1965) роз­робив психологічну концепцію здібностей і продемонстрував спосо­би їх емпіричного аналізу у конкретних видах людської діяльності; створив дослідницьку програму вивчення фізіологічних особливос­тей індивідуально-психологічних відмінностей людини. Його дослідження сприяли створенню нової галузі — диференціальної психофізіології.

Український психолог Римма Іванівна Тамуріді (1897—1969) пра­цювала над психологічними питаннями моторного розвитку дітей, виховання дітей переддошкільного і дошкільного віку.

Григорій Силович Костюк (1899—1982) — український психолог. До 1936 року працював над проблемами спадковості, тобто фак­торів розвитку психіки людини. Йому належать праці з питань розвитку людини як активного діяча в оточуючому середовищі; про внутрішні механізми поведінки людини тощо. На їх основі за редакцією Г. С. Костюка вийшло два видання підручника з педо­логії. Після відомої постанови ЦК ВКПб про викривлення в сис­темі народної освіти, Г. С. Костюк продовжував наукову роботу з проблеми генезису числа у дітей. У наступні роки працював над теоретичними проблемами психології. Зокрема, щодо кількісних і якісних змін людської істоти; утворення психічних властивостей особистості; переходу від нижчих до вищих структур психічного життя; розвитку єдності природного і суспільного в онтогенезі лю­дини; ролі спадковості в індивідуальному розвитку; навчання і дозрівання організму; взаємозв'язку навчання й розвитку, зовнішніх і внутрішніх умов психічного розвитку.

Дмитро Федорович Ніколенко (1899—1993) — український психо­лог, автор праць з питань сприймання дітьми комічних ситуацій, засвоєння молодшими школярами граматичних категорій, а також праць із психології професійної консультації, психології радянсько­го вчителя.

Німецький і американський психолог Ерік Фромм (1900—1980) описав п'ять потреб, притаманних виключно людині, які, на його ДУМку, базуються на конфліктуючих між собою прагненнях до сво­боди і безпеки. Це потреби у визначенні зв'язків (1), у "подоланні"

У "корінні" (3), в ідентичності (4) і у системі поглядів та відда­ності (5). Е.Фромм вважав, що основні орієнтації характеру є нас­лідком способів задоволення потреб. Мету розвитку людства, на думку Е. Фромма, визначають і втілюють розум, любов і праця. Американський психолог Карл Рейсом Роджерс (1902—1982) вважав, що всі людські мотиви об'єднуються в один мотив досягнення майстерності, пов'язаний із намаганням людини актуалізуватись, зберегти та інтенсифікувати себе. Цей мотив, на думку К. Роджер- са, спонукає всіх людей рухатись у напрямі більшої складності, автономії і розкриття потенціалу. За К. Роджерсом, єдиною реаль­ністю, з погляду сприймання людини, є особистий світ, який пере­живає людина. Центральне місце в цьому суб'єктивному світі нале­жить Я-концепції. К. Роджерс вважав, що люди поводяться згідно з їхньою Я-концепцією.

Олександр Романович Лурія (1902—1977) — російський і україн­ський психолог, у Харкові проводив дослідження у галузі генетич­ної психології, вивчав роль генетичних і соціальних факторів у роз­витку психіки. Йому належать роботи з проблем історії розвитку пізнавальних процесів, мозкової локалізації вищих психічних функцій, методів нейропсихологічної діагностики, нейропсихології пам'яті, нейролінгвістики тощо.

Петро Іванович Зінченко (1903—1969) — український психолог, працював над проблемами психології пам'яті ("Про забування і відтворення учнями знань", "Дослідження запам'ятовування" та ін.). Показав зв'язок запам'ятовування з мотивами і метою та спо­собами діяльності, розкрив деякі важливі механізми зв'язку довіль­ної і мимовільної пам'яті. П. Зінченко дійшов висновку, що в дошкільному віці починається формування власне мнемічних дій, які значною мірою зумовлюють результативність діяльності, успішність спілкування з дорослими. За даними П. Зінченка, здат­ність заучувати й відтворювати значно підвищується у молодшому шкільному віці. Особливо зростають продуктивність запам'ятову­вання навчшіьного матеріалу, точність впізнавання об'єктів, що спостерігалися. Пам'ять підлітка розвивається у тісному зв'язку з розвитком мовлення і мислення.

Олександр Миколайович Леонтьєв (1903—1979) — російський і український психолог, одночасно працював у Харкові й Москві. У Харкові під його керівництвом і за активної участі О. Запорожця, П. Зінченка, П. Гальперіна та інших психологів проводилися дослідження психічного розвитку дітей, об'єднані загально­теоретичною позицією, згідно з якою психічні процеси нерозривно пов'язані з практичною діяльністю людини. О. Леонтьєву належать теоретичні положення про структуру діяльності.

Давид Генріхович Елькін (1895—1983) — український психолог, завідував кафедрою психології в Одеському державному універси­теті. Автор праць про психологію студентів (1927), сприймання простору і міри (1934), сприймання часу і діяльності (1941), сприй­мання часу й увагу (1947). У капітальній праці з проблеми сприй­мання часу Д. Елькін писав, що людина не має спеціальних аналіза­торів для сприймання часу. Воно здійснюється шляхом взаємодії різних аналізаторів, серед яких значне місце посідають кінестетичні. При пошкодженнях рухової сфери кінестетичне сприймання часу втрачає свою точність і зазнає істотних змін. Спроби загальмувати рухи призводять до значного збільшення помилок при відтворенні ритмічної послідовності сприйнятих подразників. Позитивне зна­чення у сприйманні ритмічної послідовності подразників мають уявлення, які певною мірою замінюють рухомий компонент. Експе­риментальні дані Д. Елькіна показали, що слухове сприймання три­валості, швидкості й послідовності характеризується найбільшою точністю. Чим ближче сприймання часу до змісту діяльності, чим більше життєве значення воно має для людини, тим воно точніше. Д. Елькін установив зв'язок між музичною обдарованістю і сприй­манням невеликих проміжків часу.

Данило Борисович Ельконін (1904—1984) — російський і україн­ський психолог, народився в Полтаві, працював в Україні, потім переїхав до Москви. Творчо переосмислив положення Гегеля про розвиток психіки в індивіда і здійснив періодизацію психічного розвитку дітей, що базується на понятті "провідна діяльність". Спи­раючись на культурно-історичну концепцію, визначив роль гри у розвитку дитини, запропонував методику навчання дітей читання тощо.

Наталія Олександрівна Менчинська (1905—1984) — російський психолог. Вивчала закономірності засвоєння знань, обгрунтувала ефективні прийоми роботи над навчальним матеріалом, розробляла проблеми запобігання та подолання неуспішності у школі.

Олександр Володимирович Запорожець (1905—1981) — україн­ський і російський психолог, розпочав свою наукову діяльність у •Харкові. Розробляв загальнопсихологічну теорію діяльності в гене­тичному аспекті, розкрив роль практичних дій у генезі сприймання, мислення та інших пізнавальних процесів. Йому належать праці з теорії емоцій як особливої ланки регуляції діяльності. Наукові інтереси О. Запорожця стосувалися психічного розвитку дитини, її виховання і навчання. Його ідеї лягли в основу дошкільної психо­логії й педагогіки.

Володимир Янів (1908—1991) — український психолог, автор праць "Соціальний лад і психологія народу", "До психологічної кон­цепції народності" та ін. Американський психолог Абрахам Харольд Маслоу (1908—1970) описав мотивацію людини як ієрархію потреб. Згідно з А. Маслоу, ієрархія потреб у порядку їх домінування така: фізіологічні; безпеки і захисту; приналежності і любові; само­поваги; самоактуалізації. А. Маслоу розглядав дві категорії людських мотивів:

• дефіцитарні, спрямовані на зниження напруження; « мотиви росту, спрямовані на підвищення напруження через пошук нових переживань.

Лідія Іллівна Божович (1908—1981) — український і російський психолог, автор праць із педагогічної та дитячої психології. Л. Бо­жович вивчала пізнавальні інтереси школярів, здійснювала дифе- ренційний підхід до виявлення мотивів навчальної діяльності та їх зв'язку з соціальними мотивами. Іван Омелянович Синиця (1910— 1971) — український психолог, автор праць з професійної етики, психологічного такту та психології писемної мови учнів. Євген Олександрович Мілерян (1913—1983) — український психолог, автор праць про "всезагальну увагу" в розумінні цілісного зв'язку її влас­тивостей; з психологічних питань трудового навчання. Він є автором багатьох діагностичних методик. Микола Юхимович Малков (1918— 1984) — український психолог, автор праць з проблеми впливу типу нервової системи на розумову діяльність та навчання учнів. Василь Васильович Давидов (1930—1998) — російський психолог. Досліджував проблему узагальнення у навчанні, автор теорії роз- вивального навчання. Михайло Володимирович Левченко (1944— 1996) — український психолог. Працював над проблемами психо­логічної адаптації, впливу сім'ї на вибір професії тощо.

У XX ст. психологія стала багатопредметною наукою. Окрім за­гальної, вікової та педагогічної психології, до неї входить політична психологія, прикладна психологія, психологія мистецтва, екологічна психологія тощо. Незважаючи на відносно молодий вік порівняно з іншими науками, психологія нагромадила багато наукової інформації, яку можна використати у різних видах діяльності. У XX ст. на розви­ток психологічної науки мала вплив науково-технічна революція, пов'язана з появою електронних пристроїв з деякими функціями моз­ку людини, функціями нагромадження і передачі інформації, керу­

вання і контролю. Це дало змогу широко використати у психології кібернетичні й теоретико-інформаційні процеси та моделі.

о

У сучасній Україні є потужна база для подальшого розвитку психологічної думки. У створеній в роки незалежності Академії пе­дагогічних наук проблеми психології досліджують такі провідні вчені, академіки, члени-кореспонденти і почесні члени АПН Ук­раїни: Георгій Олексійович Балл, Мирослав Йосипович Бори- шевський, Іван Дмитрович Бех, Леонід Фокович Бурлачук, Петро Іванович Гнатенко, Василь Купріянович Демиденко, Аза Ми­хайлівна Карпухіна, Олександр Васильович Киричук, Ярослав Юрійович Кондратьєв, Михайло Васильович Костецький, Сергій Дмитрович Максименко, Валентин Олексійович Моляко, Елеоно­ра Львівна Носенко, Борис Миколайович Олексієнко, Віктор Ми­колайович Синьов, Олександр Васильович Скрипченко, Євгенія Вікторівна Соботкович, Микола Миколайович Слюсаревський, Юрій Леонідович Трофімов, Олексій Якович Чебикін, Наталія Василівна Чепелєва, Тамара Семенівна Яценко.

Контрольні запитання та завдання

Що ви знаєте про перші систематизовані виклади психологи в ан- і/ тичні часи?

Назвіть два—три факти, пов'язані з розвитком психологічної думки до XVII ст.

У XVII—XIX століттях виділялись учення про асоціації, афекти, апперцепцію, про залежність особистості від її інтересів і впливів соціального середовища. Поясніть суть двох—трьох з цих учень.

Назвіть прізвища вітчизняних мислителів, які працювали в кінці XIX— XX ст. над психологічними проблемами. Розкрийте суть цих проблем.

Назвіть прізвища трьох—чотирьох іноземних мислителів, які пра­цювали над психологічними проблемами в кінці XIX—XX ст. Роз­крийте суть цих проблем.

література

Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні (1992—2002). / Академія

педагогічних наук України - Ч. 1. - X., 2002. Роменець В. А. Історія психології. - К„ 1978.

Єменець В. А. Історія психології епохи Просвітництва. — К., 1993. Скрипченко О. В., Лисянська Т. М., Скрипченко Л. О. Довідник з педагогіки і - психології. - К., 2000.

З Методи психології