1 Предмет і завдання психологічної науки 15

яямядоюмв® -

Доведено, що той чи інший вид психічної діяльності пов'язаний з певними центрами кори головного мозку. Це так званий "принцип структурності"{за. І. П. Павловим) роботи мозку. Проте під "цент­ром" слід розуміти не просто певну ділянку кори головного мозку, а складні взаємодії багатьох мозкових відділів, які можуть більш чи менш легко замінювати один одного. Це так звана динамічна ло­калізація функцій. Так, у лобових частках здійснюється програмуван­ня і регулювання рухів, дій, їх порівняння, оцінка результатів. Зад­ня кора приймає і переробляє інформацію. Передня — виробляє інструкції. Мережа нервових клітин, що заповнює "шлуночки" моз­ку, називається ретикулярною формацією. Вона є ніби енергетичною системою мозку, підтримує загальний тонус кори і увагу організму. Мозок — надзвичайно пластична система: одні ділянки можуть бра­ти на себе функції інших (це простежується у випадках відновлен­ня психічних функцій при інсультах).

Відкрита така загальна закономірність: чим орган важливіший для тварини чи людини, тим більше місця займає в корі мозку його представництво.

Проте у людини центри, які мають вузько спеціалізоване представництво, займають незначні ділянки кори мозку, більша частина яких належать до асоціативної зони, що об'єднує роботу мозку в єдине ціле. Мозок діє як єдина функціональна система, кожен елемент якої бере участь в цілісному процесі специфічним чином. Для складних психічних функцій, таких як мислення, творча уява, воля, не існує спеціальних центрів, вони здійснюють­ся як складно організована і саморегулювальна система. Психічна діяльність пов'язана з нейродинамічними процесами в їх складній соціально-історичній обумовленості. Загалом цілісна діяльність мозку залишається "чорним ящиком". Ми знаємо, що в нього входить і що виходить, а те, що відбувається в мозку, багато в чо­му залишається невідомим. Нейрофізіологічна основа вищих пси­хічних функцій свідомості й самосвідомості залишається справою майбутнього.

1.6. Школи, напрями, концепції у психології

Наука психологія створила чимало шкіл, напрямів, концепцій. Ставлення до них було різне, аж до заперечення. Так, від радянської психології ідеологічні працівники повсякчас ви­магали моністичного підходу до вивчення та тлумачення психічних явищ. Методологічною основою дослідження психіки мала стати діалектично-матеріалістична філософія. Діалектичний матеріалізм — термін, яким позначалася філософія К. Маркса (1818—1883). Діалектика Г. В. Ф. Гегеля (1770—1831) була ідеалістичною, а матеріалізм Л. А. Фейєрбаха (1804—1872) — недіалектичним (ме­тафізичним). К. Маркс поєднав матеріалізм і діалектику.

Незважаючи на намагання партійних ідеологів зорієнтувати психологію колишнього Радянського Союзу на єдиний підхід до з'ясування суті психіки, все ж у багатьох випадках вітчизняні вчені в конкретних дослідженнях використовували досягнення психо­логів різних напрямів і шкіл. Така творчість у науці виправдана, якщо мати на увазі надзвичайну складність предмета дослідження, численність факторів, що діють на ті чи ті психічні явища.

Інтроспективна психологія охоплює низку напрямів. Спільним у них є те, що всі вони користуються основним методом вивчення психіки — методом самоспостереження, тобто спостереження люди­ни за власною свідомістю.

Одним із напрямів інтроспективної психології є вчення про "внутрішній досвід", з позиції якого психічні явища пізнаються принципово іншим способом, ніж матеріальні (Дж. Локк (1632— 1704), Р. Декарт (1596—1650) та ін.). Інтроспективну психологію слід розглядати як важливий етап у розвитку науки. Зрештою, майже всі сучасні психологи вважають свідомість сукупністю феноменів, частину яких можна вивчати за допомогою самоспос­тереження, тобто інтроспекції (від лат. introspectare — дивлюся всередину).

Асоціативна психологія бере свій початок від стародавньої філо­софії. У межах цього напряму психічні явища пояснювалися переваж­но за допомогою поняття асоціації. Ще Арістотель висловив думку, що психічні явища поєднуються за суттю, подібністю та конт­растністю. Цей напрям у психології існував досить довго. Пізніші дослідження спонукали відмовитися від його абсолютизації, особли­во щодо мислення, психологічного обґрунтування навчання та ін. Так, було доведено, що побудоване на асоціативній теорії навчання дає репродуктивні знання. Але положення представників асоціатив­ної психології плідно використовуються в сучасній психології, нап­риклад, при поясненні деяких механізмів пам'яті у психоаналізі.

Дехто з представників асоціативної психології дотримувався тео­рії "елементаризму", згідно з якою свідомість складається з простих елементів (відчуття, згадування тощо), а ці елементи об'єднуються за законами асоціацій.

Психоаналітичний підхід розробив 3. Фройд (1856—1939) нап­рикінці XIX — на початку" XX ст. спершу для лікування психічних захворювань, а згодом застосував для побудови гіпотез і теорій з психології, зокрема для пояснення ролі несвідомого в житті люди­ни. Фройд прагнув створити узагальнення не тільки психологічно­го, а й філософського характеру, побудувати оригінальну теорію психоаналітичної психології та філософії. У анатомії особистості фройд виділяв три взаємодіючі компоненти: "Воно", "Я", "Над-Я". Несвідоме "Воно", за 3. Фройдом, є успадкованим людською орга­нізацією глибинним шаром, "киплячим котлом інстинктів", невга­мовних потягів людини. Свідоме "Я" є посередником між "Воно" і зовнішнім світом. "Я" виконує функцію впливу цього світу на несвідоме "Воно". "Над-Я" — це "інтерналізована версія суспіль­них норм і стандартів поведінки".

За 3. Фройдом, "Я" намагається підкорити собі "Воно", а якщо це не вдається, то "Я" підпорядковується "Воно", створюючи ви­димість своєї зверхності над ним. "Над-Я" теж може панувати над "Я", виступаючи в ролі совісті або несвідомого почуття провини. Отже, за 3. Фройдом, "Я" немовби стиснуте в лещатах багатьох су­перечностей. "Я", зазначає Фройд, перебуває під загрозою з боку зовнішнього світу, з боку "збурення" "Воно" і суверенності "Над- Я". Психоаналіз 3. Фройда з часом зазнав змін — з'явився нео- фрейдизм. Один із його представників — німецько-американський психолог Е. Фромм (1900—1980) — заперечив біологізм 3. Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушен­ня сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами. Він увів поняття "соціального характеру", трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

Об'єктивна психологія — психологічна школа, спрямована на застосування об'єктивних методів аналізу, заснованих на кон­венціальних правилах фіксації психічних явищ. До таких проявів відносять поведінку, реакції, рефлекси тощо. З цієї школи беруть початок інші напрями у психології.

Біхевіоризм (від англ. behaviour — поведінка) — напрям в амери­канській психології, представники якого заперечують свідомість як предмет психології. Засновник цього напряму Дж. Б. Уотсон (1878— 1958) виступив проти розуміння психології як науки про безпосередні суб єктивні явища. Натомість він запропонував вважати предметом психології поведінку. Поняття про образи, мислення, почуття тощо Дж. Уотсон замінив поняттями про м'язові та секреторні реакції.

Уотсон запропонував схему "стимул — реакція" (S — R), яка озна­чає, що в кожній ситуації стимулу S відповідає певна поведінка чи ре­акція R. Він вважав, що за допомогою цієї схеми можна пояснити будь-яку діяльність людини. Стимулом є кожний фізичний, хімічний чи механічний агент, здатний подразнювати рецептори шкіри, ока, вуха, носа чи язика. Проте такі погляди виявилися обмеженими, і на зміну біхевіоризму прийшов необіхевіоризм.

Необіхевіоризм виник у 30-х роках XX ст., сприйняв головне по­ложення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об'єктивне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовища (схема S — R). Проте представники необіхевіоризму ввели до загальної схеми "проміжну змінну" — сполучну ланку між "стимулом" і "реакцією" (S — О — R), вони вважають, що поняття "проміжна змінна" (О) визначає пізнавальні й мотиваційні компо­ненти поведінки. Прихильники цього напряму обґрунтували "закон ефекту" ("закон вигоди"), розглядаючи поведінку особистості як сукупність "впливів" (реакцій) за певні "винагороди" (стимули), які одержує людина. Вони вважають, що середня ланка (О) не піддаєть­ся аналізу за допомогою об'єктивних методів.

Один із представників необіхевіоризму американський психолог Б. Ф. Скіннер (1904—1990) феномени свідомості, самопізнання, мо­ральні цінності й мотиви, суб'єктивність людини намагається пояс­нити мотивацією поведінки. Мета людської діяльності, стверджує він, лежить поза індивідом, у сфері об'єктивованих надособистісних структур.

Гештальтпсихологія (від нім. Gestalt — цілісна форма, образ) — один із напрямів у психології 20—30-х років XX століття, створе­ний М. Вертгеймером (1880—1943), В. Келером (1887—1967), К. Коффкою (1886 — 1941) та іншими німецькими психологами. Вони виходили з примату цілого над частинами, форми над ма­теріалом. Початковим і основним елементом психіки гештальтисти вважають не відчуття, а цілісні образи — гештальти. Ці образи ви­никають унаслідок прагнення психічного поля свідомості індивіда утворювати прості, урівноважені, симетричні й замкнуті фігури, яким властиві константність і стійкість. Гештальтисти перенесли термін "гештальт" на мисленнєві й культурні утворення як цілісності, елементи яких пов'язані в єдину структуру.

Психологічну школу, пов'язану з діяльнісним підходом, було ство­рено в колишньому Радянському Союзі. Ця школа будувалася на принципах розвитку, предметності та історизму. Представники цієї школи творчо опрацьовували ідеї іноземних вчених, зокрема швейцарського психолога, філософа і логіка Ж. Піаже (1896—1980) про операційну концепцію інтелекту. Чимало розробок цієї школи мають певну наукову цінність.

Персоналізм (від лат. persona — особа) — напрям у психології та філософії, що виник наприкінці XIX ст. в Росії, Україні та СІЛА. Представниками персоналізму були український і російський філо­соф М. О. Бердяєв (1874—1948), американський філософ Б. П. Боун (1847—1910), французький мислитель Е. Муньє (1905—1950) та ін. Вони проголошували особистість первинною творчою реальністю, а весь світ проявом творчої активності "верховної особистості" — Бо­га. На думку представників цього напряму, дослідження розвитку особистості — основа для вивчення всіх психічних явищ.

Гуманістична психологія виникла на початку 50-х років XX ст. Представники цього напряму — американські психологи А. X. Мас- лоу (1908-1970) і К. Роджерс (1902—1982) та ін. зосереджували ува­гу на автономності, самоактуалізації, самовдосконаленні, свободі ви­бору, відповідальності, прагненні людини до вищих цінностей тощо.

У центрі уваги гуманістичної психології — проблеми особистості, її розвиток. На противагу психоаналізу представники гуманістичної психології підкреслюють роль свідомості і самосвідомості в при­чинній зумовленості людини. Наприклад, К. Роджерс розглядає ем- патію як основний метод "центрованої на клієнтів" психотерапії, в якій психолог вступає в глибокий емфатичний контакт із пацієнтом і допомагає йому усвідомити себе повноцінною особистістю, здат­ною взяти на себе відповідальність за розв'язання власних проблем. Психологів цього напряму цікавили провідні мотиви в житті люди­ни, потреби особистості в позитивній оцінці тощо.

Когнітивна психологія (від лат. cognitus — знання, пізнання) — один із напрямів сучасної психології. Дослідження представників когнітивної психології пов'язані з аналізом різних аспектів розумо­вої діяльності індивіда. До принципів когнітивної психології нале­жить трактування людини як діяльної, активно сприймаючої інфор­мацію особистості, яка керується певними планами, правилами стратегіями. Для представників когнітивної психології характерна спрямованість досліджень на перехід від розуміння складного фено­мена до простого. Значний вплив на розвиток поняттєвого апарату когнітивної психології справила теорія інформації та дослідження в галузі штучного інтелекту.

Екзистенціальна психологія (від лат. existentia — існування) — напрям, що грунтується на принципах гуманістичної психології та розумінні буття людини, пов'язаного із проблемами стресу і тривоги.

Представники цього напряму вважають, що основними у психології мають бути проблеми часу, життя і смерті людини; її свободи, від­повідальності та вибору; спілкування, любові й одинокості людини; сенсу життя та пошук цього сенсу.

Екзистенціальний психоаналіз спрямований на розгляд людсько­го буття, на осмислення людської реальності через майбутнє, а не минуле.

Функціональна психологія орієнтує на дослідження присто­сувальних функцій психіки. Вона виникла у США наприкінці XIX ст. Згодом диференціювалася, виділивши декілька течій, очо­люваних Т. А. Рібо (1839—1916) у Франції, М. М. Ланге (1858- 1921) в Україні, та ін. Всі вони визначали психологію як науку про функції свідомості.

Аналітична психологія заснована швейцарським психологом і психіатром К. Г. Юнгом (1875—1961). Він трактував процес психіч­ного розвитку індивіда як асиміляцію свідомістю змісту особистого і колективного несвідомого. За К. Юнгом, центром психіки є архе- тип Самості (архетип — від грец. — початковий образ, ідея). Поняття Самість у Юнга вживається як архетип колективного несвідомого. Розвиток особистості, у процесі її індивідуалізації йде від свідомості до особистого несвідомого, а від нього — до колективного несвідо­мого, центром якого є Самість. К. Юнг зазначає, що у міфах, каз­ках, сновидіннях символами Самості часто виступають мудрий дідусь, хрест, коло, квадрат та інші символи Цілісності. Він вико­ристовує це поняття для обґрунтування самореалізації, глибини ко­лективного несвідомого. Кінцевою метою індивідуального розвитку є досягнення особистої неповторності. Згідно з К. Юнгом, людська психіка поєднує в собі різноманітні архетипи. Всі вони розгляда­ються як глибинний, початковий образ, який людина сприймає тільки інтуїтивно і який у результаті несвідомої діяльності вияв­ляється "на поверхні свідомості" у формі різноманітних уявлень, символів — важливого підґрунтя уяви, фантазії.

Термін своє використовується в аналітичній психології для оцінки суб'єктивного внутрішнього бачення, яке складається у суб'єкта про самого себе, про свої почуття, помисли тощо. Вжи­вається і поняття своє глибинне. Воно означає сукупність знань людини про свій внутрішній світ, незалежний від зовнішньої реаль­ності.

К. Юнг увів поняття комплекс — сукупність взаємопов'язаних, емоційно заряджених ідей. У психоаналізі комплекс трактується як несвідоме психічне утворення, що виникає внаслідок витіснення зі свідомості ідей, пов'язаних із важливими для індивіда переживання­ми. Поширені поняття "комплекс меншовартості", "комплекс пере­ваги" тощо. Комплекс (від англ. complex і лат. complexus — зв'язок, поєднання) — термін, який використовується у психології для поз­начення хворобливого усвідомлення власної недосконалості.

Структурний психоаналіз — напрям сучасного психоаналізу. Ґрунтується на значенні мови для характеристики несвідомого, підсвідомого та для терапії психоневрологічних захворювань.

Феноменологічний психоаналіз охоплює психоаналітичні погляди й концепції, спрямовані на розширення феноменологічних складо­вих психоаналізу та переосмислювання їх на базі феноменологічної концепції свідомості, тобто концепції, згідно з якою духовна сут­ність свідомості не залежить від реального існування людини та її життєвого досвіду.

Глибинна психологія — напрям, у якому вирішальне значення на­дається неусвідомленим компонентам, розташованим у "глибинах" психіки людини, захованим за поверхнею свідомості.

Проективна психологія побудована на положеннях про цілісність особистості як єдиного "організму", невіддільність особистості від соціального середовища; про розгляд особистості як саморегулю­ючої системи з метою організації суб'єктивного досвіду відповідно до завдань адаптації тощо.

Топологічна психологія — напрям гештальтпсихології, розробле­ний німецьким та американським психологом К. Левіном (1890— 1947), згідно з яким опис поведінки людини у зовнішньому світі можна зробити за допомогою математичних понять топології, одно­го з розділів математики, що вивчає ті властивості фігур, які не змінюються при будь-яких деформаціях.

Концепція психології народів — один із напрямів у соціальній пси­хології. Виникла у Німеччині всередині XIX ст. Згідно з цією кон­цепцією головною рушійною силою історії є народ, "дух цілого", що виражає себе в мистецтві, релігії, вихованні, мові, міфах, леген­дах, звичаях тощо. Представники цієї концепції виходять із того, що індивідуальна психіка, свідомість особистості є продуктом цілого, ланкою в соціально-психологічному зв'язку. Психологію народів вони вважали окремою наукою. До представників цієї концепції належав, зокрема, у Німеччині В. Вундт (1832—1920), в Україні — О. О. Потебня (1835-1891).

Операціональна концепція інтелекту та генетичної епістемології заснована швейцарським вченим Ж. Піаже (1896—1980). Провідним чинником інтелектуального розвитку дитини він вважав процеси соціалізації. Джерелом інтелектуального розвитку, за Ж. Піаже, є дії з речами.

На думку Ж. Піаже, психіка функціонує і розвивається в межах адаптації індивіда до схем поведінки, а також пристосування (ако­модації) цих схем до конкретних ситуацій. Вищою формою урівно­важеності суб'єкта й об'єкта є утворення так званих операційних структур. Під операцією розуміють дію, здатну координуватися з операціями у структурі ансамблю. Ж. Піаже вживав поняття схема, яким позначав організовану сукупність рухів (смоктання, хапання, штовхання), притаманних дитині від народження чи набутих, або операцій (аналіз, класифікація, вимірювання тощо), що розвива­ються у процесі взаємодії з навколишнім світом.

Концепція ставлень особистості. Розроблена українським пси­хологом О. Ф. Лазурським (1874—1917) і російським психологом В. М. Мясищевим (1892—1972). Згідно з цією концепцією психо­логічним ядром особистості є її свідомо-вибіркове ставлення до дійсності.

Програмно-рольова концепція наукового колективу стосується ко­лективної наукової діяльності.

Концепція поетапного формування розумових дій розроблена російським та українським психологом Б. Я. Гальперіним (1902— 1988); пов'язана з ученням про утворення в людини дій, образів і понять.

Психоаналітична герменевтика — одна з наукових течій, в якій розглядається мислительне тлумачення текстів при психоаналітич­них дослідженнях.

Біопсихізм — теорія, згідно з якою психіка приписується всьому живому, аж до рослин.

Психологія вчинку — започаткована українським психологом В. А. Роменцем (1926—1998). На сучасному етапі виступає як кон­цепція, в якій автор намагався поєднати гуманістичні ідеї з іншими, що виникли у минулому.

Логотерапія — напрям, пов'язаний із пошуками сенсу життя.

Психосоматика — напрям у медицині, оснований на визнанні виняткової переваги ролі психічних факторів у появі і перебігу хво­роб та одужанні пацієнта.

Неопсихоаналіз — напрям у психології, психоаналізі й психоте­рапії.

Неофройдизм — напрям у сучасній психології, психоаналізі, філософії та соціології.

У вітчизняній психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як відображення об'єктивної реальності; відзна­чається самодетермінація психічної діяльності, суспільна зумов­леність свідомості людини, єдність свідомості та діяльності (С. Л. Ру- бінштейн, О. М. Леонтьєв).

Крім пояснення природи психічного, для вітчизняної психо­логії характерним є з'ясування його рушійних сил, справжнього регулятора психічної активності, пошук відповіді на питання, яке виводить на проблему "внутрішнього і зовнішнього". Не втратили своєї актуальності формули С. Л. Рубінштейна "зовнішнє через внутрішнє" і О. М. Леонтьєва "внутрішнє через зовнішнє", принцип детермінізму Г. С. Костюка і О. М. Ткаченка та думки Г. С. Костюка про об'єктивність психологічних законів, що визнача­ють становлення, виникнення і розвиток суб'єктивного. Вони спря­мовані на розкриття механізмів функціонування і розвитку психіки людини.

'онтрольні запитання та завдання

При визначенні науки психології дають такі відповіді:

а) психологія — наука про душу;

б) психологія — наука про поведінку людини;

в) психологія — наука про найскладніше, що відоме людству;

г) психологія вивчає психічні процеси, стани і властивості;

д) психологія — наука про закономірності формування психіки. Які відповіді є, на Вашу думку, вдалими? Обґрунтуйте свій вибір.

Назвіть п'ять-шість галузей знання, які набули самостійного стату­су, і поясніть, що вони вивчають.

Основними поняттями загальної психології є пізнавальні, вольові й емоційні процеси. Поясніть їх суть.

Як побудований мозок людини? У чому суть дії мозку людини як єдиної функціональної системи?

ЛІТЕРАТУРА

Абрамова Г. С. Введение в практическую психологию. — 2-е изд., испр. и доп. — М., 1994.

Верг Дж. Голос разума. Социокультурный подход к опосредованному дей­ствию. — М., 1996.

Куликов Л. В. Психология личности. Основные понятия и проблемы. — СПб., 2000.

Маслоу А. Психология бытия. — СПб., 1997.

Татенко В. А. Психология в субъективном измерении. — К., 1996.

Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.

2 До історії психологічної думки ^^ 2.1. Дохристиянські часи — XVIII ст.

Д

осліджуючи уявлення українців про душу в дохристи­янські часи, І. Огієнко зазначав, що ці уявлення пос­тупово змінювалися. Спочатку наші предки вважали, що по смерті душа не розлучається з тілом, тільки людина переходить до іншого світу. З цих причин клали до могили все необхідне для життя. Зго­дом почало переважати нове розуміння душі, згідно з яким по смерті душа відокремлюється від тіла і живе окремим життям вічно, тобто є безсмертною. Поширене в ті часи порівняння душі з перли­ною дістало своє відображення і в "Слові о полку Ігоревім".

У ті часи українці виводили своє розуміння душі з порівняння сну і смерті. Сон вони пояснювали як тимчасовий відхід душі від тіла, завдяки чому душа на короткий час зустрічається з потойбічним світом. Під час цих зустрічей душа дізнається, що станеться з люди­ною. На основі таких уявлень постали віра у пророчі сни й воро­жіння снами. Коли душа відлітає від тіла назавжди, настає смерть. Але смерть — це тільки тривалий сон. Тому померлий — це тільки сплячий, і хоч цей сон дуже довгий, але колись може припинитися.

Український народ уявляв собі душу як пару, хмаринку, дихан­ня, дим, вітерець або як пташку, чи метелика, бджолу, мушку. Вва­жали, що спочатку по смерті душа відлітає від тіла й перебуває не­далеко від дому аж до закінчення похоронного обряду. Тому перші три дні по смерті на вікні чи на столі ставили посудину з водою, щоб душа могла собі легко обмиватися, а то й пити.

Про вмістище душі в тілі були різні уявлення. Найчастіше вва­жалося, що душа перебуває на шиї, в ямці під адамовим яблуком. Таке розуміння відображене в "Слові о полку Ігоревім". Втім, умістищем душі також називали й печінку, груди, живіт, а то й людську кров. Саме тому вважали кров святою і закликали її шану­вати ("людська кров не водиця, проливати не годиться").

Вивчаючи народні казки та інші джерела, І. Огієнко дійшов вис­новку, що в давнину українці також вірили у переселення душ (метампсихоз). За його гіпотезою, ці уявлення сягають глибокої дав­нини, часів Дунайсько-Чорноморської доби. Предки вважали, що душа може переселитись у тварину або рослину, тому говорили: не вбивай одиноку мушку зимою в хаті — то, може, душа померлого близького твого родича.

Для українців, вважав І. Огієнко, з давніх часів душа була свя­тою, а тіло грішним. Ще в дохристиянський період побутувало уяв­лення про те, що сорок днів після смерті людини душа, вийшовши з тіла, блукає, а потім іде на той світ. Люди вважали, що подорож душі на той світ дуже довга й небезпечна. Згідно з одними віруван­нями, душа, покинувши тіло, стає зіркою і дивиться згори на зем­лю, тому зорі — це душі померлих. За іншими віруваннями, кожна людина одержує свою зірку, яка її охороняє впродовж життя.

Про рівень знань праукраїнців можна судити з ідей Анахарсіса Скіфського (638—559 до н.е.), чиї наукові надбання, за свідченням дослідників, належать до культурної спадщини українства. Мається на увазі його положення про предмет судження і роль у цьому знань та мислення людини. Про ці думки Анахарсіса Скіфського згадує давньогрецький мислитель Платон (427—347 до н. е.). Ідеї самого Платона, як і іншого давньогрецького філософа — Арістотеля (384— 322 до н. е.), були поширені серед українських мислителів. Зокрема про те, що душа після смерті залишає тіло і переселяється у "світ ідей" (Платон), про те, що душі притаманна цілеспрямованість, що Душу слід розглядати як рушійну силу, як активне начало, яке пе­ретворює можливості у дійсність (Арістотель). Згідно з вченням Арістотеля, душа шукає і орієнтується на майбутнє, якого ще немає, і сама душа набуває контурів майбутніх подій.

Для стародавніх уявлень про душу був властивий аніматизм (від лат. апітаїш — одушевлений), тобто люди того часу переносили свої психічні властивості на природу, ставилися до природи як до живої істоти. Первісна людина вважала, що всі предмети навколо неї жи­вуть таким самим життям, як і вона, і всі вони мають бажання, по­чуття, тому до оточуючих предметів можна звертатись з проханнями.

На думку Роберта Маретта, аніматизм був попередником ані­мізму (від лат. anima — душа) — світосприймання, що грунтується на вірі в існування душ та духів як першооснови всього сущого, на уявленні про природу як живу істоту. Тобто погляду на картину світу, у якій не тільки живі, а й неживі об'єкти мають душу. Англійський антрополог Е. Б. Тайлор вважав аніматизм найпрос­тішою і первинною формою релігійної свідомості, яка з'явилася у епоху первісного суспільства.

Дослідники звернули увагу на те, що аніматизм має дещо спіль­не з гілозоїзмом (від грец. hyle — речовина і zôé — життя) — античним філософським ученням про всезагальну одухотвореність матерії, із ученням, яке приписує всім формам матерії чутливість і життєдіяльність, здатність відчувати і мислити.

Пізніше набула поширення ідея поєднання душі з тілом люди­ни, але вони не ототожнювалися. Вважалося, що душа користуєть­ся тілом, як житлом.

Після прийняття християнства мислителі продовжували вивчати духовне життя людини. Так, Іларіон Київський (? — бл. 1053), про­аналізувавши тогочасні християнські положення про тіло і дух, висунув своє розуміння єдності матеріального і духовного. Він підтримував ідею про рівність народів (йдучи у вічність всі народи рівні перед Богом).

Однією з перших психологічних праць в Україні була "Притча про душу і тіло" Кирила Транквіліона-Ставровецького (? — 1646), в якій він розробляв питання самопізнання, морального самовдосконален­ня та вчення про чотири світи: невидимий, видимих речей, людина і зловісний світ. Йому, наприклад, належить психологічна характе­ристика Андрія Боголюбського, який пограбував київські святині і був покараний за це своїми ж прибічниками.

Сенс життя мислитель убачав у здійсненні людиною свого зем­ного призначення, зокрема в художньо-творчій діяльності, де вияв­ляються її мудрість, знання, талант, тобто те, що підносить природ­не до рівня божественного. Творчість Транквіліона-Ставровецького справила значний вплив на формування поглядів багатьох українсь­ких мислителів наступного століття.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняної психологічної думки працею "Трактат про душу" зробив Касіян Сакович (бл. 1578—1647). Душу людини він розглядав як мікрокосмос, як складову макрокос- мосу. Найвищою мудрістю Касіян Сакович вважав досконале само­пізнання, мета якого в тому, щоб пізнати закони і властивості своєї природи і уникнути того, що шкодить природі людини. За Саковичем, душа є формою тіла, вона не вмирає. Так, на його думку, людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Бог тіла не має. Але людина може бути подібна до Бога душею, безкінечною, вічною і безсмертною, як Бог. Водночас, розглядаючи проблеми, пов'язані з відчуттям, Сакович намагався керуватися природничо-науковими даними. Він також зробив спробу типологізувати людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання. Розум людини він поділяв на інтелектуально-активний, пасивно-спекулятивний, практичний і терплячий. Виступав за свободу волі, зокрема за вільне волевияв­лення. Сакович працював над удосконаленням філософської і, зок­рема, психологічної термінології.

Наукова революція XVI — XVII ст. справила вплив на філософію і її складову — психологію. Провідною стала ідея про перетворення світу на об'єкти, а людини на суб'єкт пізнання. Замість серед­ньовічної концепції "внутрішньої особи" в науку увійшло поняття "свідомість", якій приписувались насамперед пізнавальні (гносео­логічні) властивості. Свідомість намагались "очистити" від усього, що викривляло процес пізнання — авторитетів, неперевірених ду­мок, недостовірних фактів тощо.

У переході від умоглядної метафізичної психології душі до емпіричної психології свідомості відіграв важливу роль англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626).

Джерелом будь-якого знання, за Беконом, є відчуття, предметом дослідження — природа, матерія.

Значний внесок у розвиток психолого-педагогічної думки зро­бив Петро Могила (1596—1647). Він орієнтував учених заснованої ним Києво-Могилянської академії на вивчення, осмислення і зас­воєння здобутків вітчизняних попередників і західноєвропейської науки на користь розбудови духовної єдності українського народу. При цьому він вважав, що провідним принципом Бога, світу і лю­дини має бути любов, милосердя і терпимість. Він розвивав "ідею серця" як осередку душевного і духовного життя та ідею діяльної любові, або доброчинства, як основи соціальної злагоди і єдності.

Французький філософ Декартене (1596—1650) використав метод універсального сумніву", як "точку відліку" для побудови філо­софії. Вважають, що він відіграв важливу роль у перетворенні пси­хології із світоглядної філософської науки в емпіричну науку.

Український філософ Інокентій Гізель (бл. 1600—1683) за 45 років До Дж. Локка обгрунтував роль відчуттів і сприймань у розвитку інте­лекту людини. Саме І. Гізель перший написав, що "нічого немає в ніталекті, чого не було в чутті". На основі його ідей, а пізніше — ідей

Дж. Локка були висунуті гіпотези про те, що головні елементи, з яких складаються відчуття, поєднуються за законами асоціативних ідей.

Англійський філософ, психолог і педагог Джон Локк (1632— 1704) сприяв створенню емпіричної психології свідомості, відстою­вав положення про походження всіх ідей із досвіду. Він стверджу­вав, що душа — "чиста дошка", на якій тільки досвід пише свої письмена. Дж. Локк розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Під зовнішнім досвідом він розумів відчуття, через які пізнається нав­колишній світ, під внутрішнім — "самодіяльність душі", тобто пізнання власного розуму, власної свідомості. Внутрішній досвід Дж. Локк називав рефлексією.

Англійський психолог і лікар Дейвід Гартлі (1705—1757) поши­рив принцип асоціації на пояснення всіх психічних процесів. Психічні процеси він розглядав як тіні мозкових процесів.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) зазначав: люди прийма­ють видимий чуттєвий світ за дійсність, це призводить до помилок і мук. Великий і малий чуттєво даний світ Г. Сковорода пояснював як символи, за якими необхідно знайти їхню справжню природу. В цьому він убачав мету людського існування. Мотиваційний вибір здійснюється через пізнання "ангельського" і "сатанинського", що становить основу самовизначення людини. В результаті само­визначення людина усвідомлює свої здібності, здатність до певної діяльності і в цьому знаходить своє щастя. Ці думки лягли в осно­ву концепції спорідненої праці, згідно з якою для людини важливо займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. При цьому Г. Сковорода відстоював ідею "нерівної рівності", за якою всі люди рівні, але саме в тому, що кожен пови­нен віднайти свій власний життєвий шлях, де критерієм морально­го вибору є "спорідненість" його з певним типом поведінки.

За Г. Сковородою, людина і світ — це дві безодні, "він — в тобі, а ти в ньому". Йому належить гуманістичне трактування інтелекту людини, за допомогою якого вона може вдосконалювати індивіду­альне і суспільне життя. Ці думки Г. Сковороди виходили з його загальної концепції про те, що реальний світ є результатом гармо­нійної взаємодії трьох світів (загальний, у якому "живе усе породже­не", — це великий світ; другий світ "є мікрокосмос, себто світик, світочок, або людина"; третій світ — "символічний, або Біблія"). Між цими трьома світами існує відповідність, гармонія, яка залежить від уміння людини "розшифровувати" символи Біблії — третього світу, що опосередковує взаємини людини і природи. Г. Сковорода вважав, що сенс життю дає праця, тобто реальний процес "прочи­тання", розшифрування символів третього світу. Важливою для пси­хологів є думка Г. Сковороди про рівновагу — про договір індивіду­ума із самим собою, орієнтацію на себе та інших тощо.

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософії та психології перемістився з Англії та Франції до Німеччини. На роз­виток психологічної науки мали вплив ідеї німецької класичної філософії, у якій акцент у дослідженнях відійшов від об'єкта до суб'єкта. Суб'єкт поставав як творча діяльність, як дух (І. Кант), який перебуває в історичному розвитку (Г. Гегель). Для психо­логічної науки важливе значення мали праці Георга-Вільгельма- Фрідріха Гегеля (1770—1831) "Феноменологія духу", "Філософія духу". Дух Г. Гегель розглядав у трьох формах: суб'єктивній, пов'яза­ній з розвитком людини, об'єктивній, пов'язаній з суспільством, і абсолютній, пов'язаній з мистецтвом, релігією і філософією.