1.5. Мозок і психіка

Психіка є властивістю мозку відображати довкілля й регулювати поведінку та діяльність людини.

Мозок працює рефлекторно. Рефлекс (від. лат. геЯехш — відо­браження) — це відповідь живого організму на той чи інший вплив, який здійснюється через нервову систему, центральним органом якої є головний мозок. Відповідаючи на зовнішні впливи, організм при­стосовується до зовнішнього світу.

Поняття про рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив сформульоване ще в XVII ст. Р. Декартом, проте вперше положення про те, що всі акти психічного життя за своєю структурою і динамікою є рефлекторними, висунув І. М. Сєченов

1 Предмет і завдання психологічної науки м

аяяяяияааая— —

(1829—1905). У праці "Рефлекси головного мозку" (1863) він назвав психічні процеси "середньою ланкою" рефлекторного акту.

Рефлекторна теорія І. М. Сєченова була значним кроком у роз­витку психології, оскільки вона обґрунтувала походження всіх психічних явищ, їх детермінацію зовнішнім світом і зв'язок з діями людини.

Ідеї І. М. Сєченова про рефлекторну діяльність мозку розвинув та експериментально обґрунтував І. П. Павлов (1849—1936). Він розкрив низку закономірностей регулювання мозком взаємодії тва­рин і людини з навколишнім світом. Наприклад, така закономір­ність, як сигнальний характер психічного відображення, означає, що будь-яка жива система відбирає лише значущі для неї зовнішні впливи. Навіть у тварин відображення завжди є біологічним аналі­зом — виокремленням суттєвих елементів інформації, своєрідним кодуванням подразників (коти мало реагують на чисті тони, але помічають ледь відчутне пошкрябування). Усе це значно усклад­нюється і вдосконалюється у відображувальній діяльності людини, оскільки вибірковість людського відображення надзвичайно висока. Сфера значущих впливів визначається домінуючими потребами лю­дини. Сутність сигнала-подразника полягає не в його фізико- хімічних властивостях, а в тому, що його зумовило, для чого він потрібен (червоний колір семафора ми сприймаємо не як фізичне явище певної властивості, а як сигнальний подразник, який попе­реджає про загрозу і потребує певних дій у відповідь). Одна й та сама інформація може передаватись різними за своїми властивостя­ми сигналами. Водночас один і той самий подразник може мати різне сигнальне значення.

Результати дій відображаються мозком, потім відбувається кори­гування зворотних дій у відповідності з досягнутим ефектом. Цей процес одержав назву зворотного зв'язку. Зворотний зв'язок є не­обхідним для будь-якої саморегулювальної системи, якою і є живий організм. Цю універсальну особливість психічної діяльності довели П. К. Анохін і Б. А. Бернштейн. Вони відкрили, що в корі головно­го мозку є апарат оцінки — акцептор дії, який приймає зворотну інформацію і порівнює її з первинною метою дії. Результатом цього порівняння може бути нова, точніша дія. Так відбувається саморегуляція. Мозок при цьому виконує функції сприймання й виділення сигналів, переробку їх у коригувальні сигнали й регулю­вання за допомогою цих сигналів дій і станів організму.

Зв'язок психіки з мозком простежується різнопланово. Психіч­не відображення у тваринному світі здійснюється на різних рівнях залежно від структурної організації мозку, його анатомічної будови і функціональної діяльності. Залежність рівня відображення від дозрівання мозку можна спостерігати в онтогенезі. Анатомічна не­дорозвиненість мозку у людини чи порушення його функціональної діяльності також супроводжуються розладом психіки.

Вчення про мозок і його психічні функції має тривалу історію, в якій можна виділити дві тенденції: перша пов'язана з вивченням локалізації психічних функцій відповідно до анатомічних зон кори головного мозку, друга розглядає мозок і його роботу як єдине ціле.

Мозок людини — надзвичайно складна система, яка працює як диференційоване ціле. Функції різних його відділів пов'язані з тон­кою, мікроскопічною будовою, так званою цитоархітектонікою.

Кора головного мозку — верхній шар правої та лівої півкуль — це насамперед нервові клітини. Вони називаються нейронами, або невронами.

За даними дослідників, головний мозок складається зі 100 міль­ярдів нейронів — індивідуальних нервових клітин. Кожна така клітина головного мозку пов'язана із приблизно 15 000 інших ней­ронів і створює своєрідну мережу, яка об'єднує та зберігає велику кількість інформації. На думку американського психолога Д. Куна та інших учених, у головному мозку може бути більше "стежин", які зв'язують нейрони, ніж атомів у цілому Всесвіті.

Нейрони об'єднані у великі мережі, і є основою для функціону­вання всіх психічних явищ: процесів, станів, інтелекту й свідомості людини.

Кожний нейрон унікальний за формою та за розміром і скла­дається із волокон, що приймають вхідні сигнали, основного тіла, яке приймає сигнал (інформацію) і передає нервові імпульси по во­локну, та волокон, які виносять сигнал із тіла нервової клітини.

Зв'язок цих волокон забезпечує передачу сигналів між нейрона­ми. Нейрони мають або позитивний, або негативний електричний за­ряд і можуть перебувати у стані спокою, збудження чи потенціалу дії.

Нервові імпульси мають не тільки електричну, а й хімічну природу. Остання пов'язана з функціонуванням синапсів. Синапс — це мікроскопічний простір між двома нейронами, через які переда­ються сигнали. Функціонування головного мозку досліджували І. М. Сєченов, І. П. Павлов, В. М. Бехтерєв та ін. їхні погляди мали прогресивне значення для розвитку не тільки фізіології, а й психології. Нині функціонування головного мозку вивчають в Інституті фізіології Академії наук України, Петербурзькому інституті мозку Російської Академії наук, в аналогічних інститутах Західної Європи і США.