2 До історії психологічної думки з 1

Імяветшйвш* -

по-різному трактується у філософії і психології: як наука, що кри­тикує чуттєве пізнання; як частина психології, що описує психічні феномени, або як духовна сутність свідомості, що не залежить від реального існування та чуттєвого досвіду.

Ф Екзистенціалізм (від лат. ехіяіепиа — існування) — суб'єктивне вчення ірраціонального напряму, предметом дослідження якого є існування людини, переважно у ситуаціях боротьби, страждання; вчення, в якому вихідні значення сущого виводяться з існування людини. Екзистенціалізм своїм корінням сягає XIX ст., але сформу­вався як вчення після Другої світової війни. На його формування мало вплив виживання особи в умовах тоталітарних режимів та в період Першої і Другої світових війн. На Грунті цього філософсько­го напряму виникла екзистенціальна психологія. Її представники виходять з того, що в кожної людини виникають базові проблеми, стреси і тривоги. Зріла особистість може успішно розв'язати ці проблеми. Неспроможність долати перешкоди призводить до пси­хічних порушень. Представники цього напряму виділяють чотири групи проблем:

проблеми часу, життя і смерті;

проблеми спілкування, любові й самотності;

проблеми свободи, відповідальності і вибору;

проблеми сенсу існування.

Загальні філософські напрями мали вплив на виникнення у XIX — XX ст. численних психологічних течій. Розглянемо деякі з них.

Біхевіоризм — психологічний напрям, що виник у США на базі філософії позитивізму і прагматизму. Представники цього напряму запропонували вважати предметом психології поведінку як су­купність фізіологічних реакцій на зовнішні чинники, а не свідомість людини.

О На початку XX ст. виникла Вюрцбурзька школа, філософські ос­нови цієї школи еволюціонували від позитивізму до феноменології. Тут уперше експериментально досліджувалось мислення. З'явилось гносеологічне вчення Ж. Піаже, яке охоплювало велике коло проб­лем, пов'язаних із дослідженням психологічних механізмів, що обу­мовлюють структуру знання і його розвиток.

Англо-американський вчений У. Мак-Дугалл (1871 — 1938) засну­вав теорію гормічної психології. Згідно з цією теорією психіка і поведінка детермінуються особливою нематеріальною силою — гор- ме, що проявляється у формі інстинктів.

Швейцарський психолог К. Г. Юнг заснував аналітичну психо­логію, базовану на вченні про несвідоме, за допомогою якого пояс­нював причини виникнення особливостей психіки людини. В Англії діяла антропологічна школа, в якій розвивались ідеї еволюції людської свідомості. У 20—30-х роках XX ст. виник неофройдизм. Цей напрям спирався на психоаналіз 3. Фройда, але підкреслював роль впливу соціальних умов на цільову установку, формування по­чуття спільності, виникнення невротичних розладів тощо.

У 50—60 роках XX ст. у США виникла теорія психосоціального розвитку, її фундатор Е. Еріксон розглядав психосоціальний розви­ток як епігенетичний ланцюг критичних періодів, криз, конфліктів, проблем.

В Україні та Росії у 1920 р. започаткувався діяльнісний підхід до психології як сукупність теоретико-методологічних і конкретно- емпіричних досліджень, у яких психіка і свідомість, їх формування і розвиток були предметом вивчення у різних формах діяльності суб'єкта.

У США виникла теорія самодетермінації. Представники цієї те­орії вважають, що людина здатна відчувати і реалізувати у своїй по­ведінці свободу вибору, незважаючи на об'єктивне обмеження фак­торів середовища чи впливу неусвідомлених внутрішніх процесів.

У 1957 р. була започаткована теорія колективного дисонансу для пояснення зміни думок, переконань як способу запобігання конфліктним ситуаціям. Ця теорія поєднує афект і інтелект, емоційний і когнітивний компоненти установок.

У 50-х роках XX ст. виникла "Я-концепція" — розвиваюча сис­тема уявлень людини про саму себе. "Я-концепція" передбачає: усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних, характерологічних, соціальних та інших властивостей; самооцінку; суб'єктивні сприй­мання, які впливають на особистість.

У 60-х роках переважно в американській психології сформувався гуманістичний напрям — гуманістична психологія. Її представники вважали, що необхідно вивчати цілісну людину у її вищих, спе­цифічних тільки для людини проявах, до яких вони включали само- актуалізацію особистості, її вищі цінності — любов, творчість, сво­боду, відповідальність тощо.

Отже, у психології XIX — XX ст. не було єдиної парадигми, тоб­то найголовнішої теоретичної і практичної системи, яка б визначала психологічну науку в цілому. Психологи та інші мислителі користу­валися згаданими філософськими і психологічними теоретичними положеннями.

Німецький фізик, філософ і психолог Густав Теодор Фехнер (1801—1887) є основоположником психофізики як науки про зако­номірність зв'язку фізичних і психічних явищ.

Німецький філософ, психолог і перекладач Іоган Гербарт (1778— 1841) розробив учення про "Статику і динаміку" уявлень як первин­них елементів індивідуальної душі. Він вважав, що психологія має базуватися на досвіді, метафізиці і математиці.

Український мислитель Петро Дмитрович Лодій (1764—1829) роз­робив філософську термінологію, частина якої пізніше була викорис­тана і у психології. П. Лодій надавав особливого значення логіці у процесі засвоєння знань, оскільки логіка, на його думку, є засобом для "просвіти розуму", "просвіти серця", розвитку пізнавальних мож­ливостей людини. Засуджував спроби підпорядкувати науку церкві.

Філософ, педагог, психолог, фольклорист, історик Михайло Олек­сандрович Максимович (1804—1873) вважав, що душа людська наділена трьома основними способами виражати своє внутрішнє, особисте життя: в образах, що мають просторове визначення, у зву­ках, якими володіє муза, у слові — найповнішому способі виражен­ня, який долає обмеженість образу й звуку, зливаючи їх у цілісність. М. Максимовичу належить ідея індивідуальної творчості як непов­торного вираження психіки людини, що підносить "душу" і "слово" до божественних висот.

Письменнику Миколі Васильовичу Гоголю (1809—1852) належать глибокі психолого-педагогічні ідеї. На його думку, світ "мертвих душ" є своєрідним "шифром", до якого необхідно знайти ключ, щоб досягти світу "душ живих". Цей ключ треба шукати у власній душі і хто знайде його, той зможе відкривати ним усі душі. Ці дум­ки М. Гоголя надзвичайно важливі і для сучасних вчителів та вихо­вателів. М. Гоголь вважав, що людина повинна спрямовувати свої зусилля у власний внутрішній світ, у власну живу душу, оскільки тільки у живій душі людина має "порив і натхнення", без чого не­можливі ні навчання, ні праця. Людина, на його думку, повинна дбати про свою душу, про самовдосконалення.

Серед особливостей характеру українців Гоголь виокремлював європейську обережність і азіатську безтурботність, простодушність » хитрість, активну діяльність і величезні лінощі, прагнення до роз­витку, вдосконалення і водночас бажання здаватися байдужими до будь-якого вдосконалення.