2 Загальна психологія

Філософ, психолог, професор Київського університету Орест Маркович Новицький (1806—1884) виводив філософію із таких психічних явищ, як свідомість, дух людини. Ці психічні явища за­палюють філософію новим баченням. Загальні знання, на його думку, беруться не з досвіду, а з розуму, який споглядає їх у своїх ідеях. Досвід і розум діють спільно, але виконують різні функції. Досвід — дійсність, розум — єдність та необхідність.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — духовний батько ук­раїнського народу, мислитель, поет, художник. Психолого-педа- гогічна спадщина Т. Шевченка містить цінні думки щодо потреб всебічного розвитку дитини, проблем дошкільного виховання, по­зашкільної освіти, самовиховання. Письменник вважав, що освіта є суттєвим чинником поступу і культури народу. Важливе значення у навчанні, на його думку, має історія як національно-виховний засіб. Вона покликана виховувати в учнів любов до України. Т. Шевчен­ко порушував у своїй творчості й проблеми естетичного виховання, розвитку сили волі, почуттів, релігійних засад виховання. Він вва­жав, що людина сприймає все суще крізь призму переживань, уст­ремлінь і бажань. До сущого він відносив не тільки природу, а й конкретний стан живої людини. Т. Шевченко мріяв про новий тип людини, моральним ідеалом якої був би вільний дух, прагнення до пізнання, намагання позбутися пасивності.

До середини XIX ст. душа була предметом не тільки філософсь­ких і теологічних, а й психологічних досліджень. З розвитком експе­риментальної психології, зазначає В. П. Зінченко, душа залишилась лише номінальним предметом, тим, що не виконує своєї функції, яка випливає з назви "душа". При цьому, на думку В. П. Зінченка, тогочасні психологи не заперечували існування душі, але "передава­ли душу і дух у відомство філософії, релігії та мистецтва", а самі зосередили свої дослідження на відчуттях, сприйманнях, пам'яті, мисленні, уяві, емоціях, волі тощо. Отже, у XIX ст. психологія пере­творилася з науки про душу у науку про психіку. Такі зміни мали не тільки позитивні, а й негативні сторони, оскільки зникала цілісність у вивченні психіки. До програм багатьох концепцій XX ст. увійшло цілісне вивчення людини.

Англійський психолог Олександр Бен (1818—1903) вважав, що асоціативній психології слід надати фізіологічної орієнтації з тим, щоб тісно пов'язати психічні процеси з діяльністю мозку і органів відчуття. Німецький фізик, фізіолог і психолог Герман Гельмгольц (1821 — 1894) працював над проблемами відчуттів, сприймань, фізіології органів чуття. Г. Гельмгольц вважав, що велику роль у сприйманні відіграють м'язові відчуття і рухи. Англійський психолог і антрополог Френсіс Гальтон (1822—1911) на основі експеримен­тальних і математичних методик розробив вчення про існування індивідуально-психологічних відмінностей між людьми. Ф. Гальтон вважав, що удосконалення людської природи можливе на основі за­конів спадковості особливо обдарованих, розумово і фізично силь­них людей. Винайшов низку приладів для діагностики психічних якостей особистості.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1871) — український і російський педагог та психолог, основоположник педагогічної психології. Особливої уваги заслуговують ідеї антропологічного принципу К. Д. Ушинського у його спробах вивчати цілісну людину, розкривати взаємозв'язок усіх сторін організму і особистості люди­ни, "тіла і душі" та "духу" в єдності з ближчим та далеким оточен­ням людини. Ідеї цілісного вивчення людини справили вплив на погляди російського вченого В. М. Бехтерєва, зокрема щодо комп­лексного вивчення ембріології, анатомії, фізіології і мікрохірургії у експериментальній психології та психофізіологічних досліджень. А згадані ідеї К. Д. Ушинського та В. М. Бехтерєва разом вплинули на праці російського психолога вірменського походження Бориса Гера­симовича Ананьєва (1907—1972), пов'язані з комплексним вивчен­ням людини. Так, його книгу "Людина як предмет пізнання" (1969) спрямовано на створення своєрідного вчення про людину, на син­тез даних комплексного вивчення людини, одержаних не тільки від психологів, а й від представників інших наук. Не відкидаючи стрімко зростаючої диференціації у вивченні окремих психічних функцій, характерної для науковців у XX ст., Б. Г. Ананьєв зробив важливу спробу на шляху інтегрування здобутих знань про люди­ну, бодай у невеликих ланках, що об'єднували кілька окремих Функцій (перцепції, уваги) на основі використання кореляційного аналізу та інших методів. Він передбачив період могутньої інтег­рації не тільки в психологічних аспектах дослідження людини, а й Щодо інших наук, пов'язаних з вивченням людини. Створення но­вих напрямів у міждисциплінарних зв'язках наук про людину, підкреслював Б. Г. Ананьєв, необхідно розцінювати як фронталь­ний наступ на непізнані ще явища і закони людського розвитку, як важливий момент у майбутніх великих відкриттях у цій галузі. Комплексне вивчення людини, за Б. Г. Ананьєвим, передбачає дос­лідження її буття і свідомості, онтогенетики людини як індивіда, вивчення людини як особистості.

Памфіл Данилович Юркевич (1827—1874) — український мисли­тель. За словами дослідника його спадщини В. Роменця, П. Юрке­вич відстоював необхідність протиставлення різних рівнів душі, знайшовши їй теологічне обгрунтування у Святому Письмі. Він дотримувався теологічного погляду на сенс цілісності людської істо­ти. Органом, що забезпечує цілісність, бо має подвійну — тілесну і духовну — природу, на думку П. Юркевича, є серце. Воно виступає як джерело емоційного життя людини і репрезентує глибинні рушійні сили поведінки. Воно безпосередньо пов'язане з моти­вацією дії і визначає її. Дія і серце в їхньому зв'язку визначаються саме як вчинок.

Німецький психолог, фізіолог, філософ і мовознавець Віль- гельм Вундт (1832—1920) запропонував ідею розробки фізіологічної психології як особливої науки, яка має використати метод лабора­торного експерименту для поділу свідомості на елементи і з'ясу­вання закономірностей зв'язку між ними. В. Вундт створив одну з перших у світі психологічну лабораторію. Предметом психології він вважав безпосередній досвід — доступне самоспостереження явищ свідомості.

У XX ст. сталися важливі зміни у розвитку психологічної нау­ки — її остаточне відокремлення від філософії. Відомо, що термін "психологія" виник у XVI ст. для позначення вчення про душу. Саме вчення про душу вважалось предметом одного з розділів філо­софії. Упродовж XVI і початку XVII ст. поступово нагромаджува­лись відомості про психічні явища, про своєрідність явищ, що сто­сувались переживань, здібностей до самоспостереження і самозвіту тощо. Із середини XVI ст. завдяки розгортанню експериментальної роботи психологія почала відокремлюватись від філософії. Проте цей процес був тривалим і реальне відокремлення відбулося у другій половині XIX ст.

Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — український філолог, засновник психологічного напряму у вітчизняному мово­знавстві. За О. Потебнею, мовлення — це діяльність, процес, який утворює думку. Ставлення людини до зовнішніх предметів зумов­лене тим способом, яким ці предмети дані їй у мові. Розуміння О. Потебня розглядав як активний творчий процес, що формує духовність індивіда. Він створив психологію сприймання і тлума­чення художніх творів, звернув увагу на психологічну проблему співвідношення пізнання світу і самопізнання, показав історичний характер самопізнання, виражений через ставлення до минулого і сучасного.

До історії ПСИХОЛОГІЧНОЇ думки

Австрійський філософ Франц Брентано (1838—1917) запропону­вав план розробки нової психології свідомості, базований на посту­латі про принципову відмінність між сферою внутрішніх душевних явиш і зовнішнім фізичним світом. Ця відмінність, на його думку, визначається тим, що свідомість будується не з відчуттів і образів, а з уявлень, суджень і емоційних оцінок.

Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895) — український громадський діяч, філософ. Прагнучи окреслити об'єктивні зако­номірності суспільного розвитку, особливу увагу приділяв суб'єктивним чинникам, які сприяють "досягненню можливого щастя життя для кожної особи", увів у науковий обіг психологічне поняття "щастя". М. Драгоманов неодноразово повертається до питання про роль об'єктивних і суб'єктивних чинників у розвитку людства і особистості, прагнучи віднайти справжню міру можли­вого, максимальну межу впливу людських прагнень і дій на при­роду суспільства, на творення історії та мінімальний вплив об'єктивних, деперсоналізованих тенденцій і дій. Враховуючи те, що за життя вченого саму ідею розвитку ("поступу") ставили під сумнів, його погляди були безперечно прогресивними і сьогодні є цінними для осмислення історії становлення психологічних аспек­тів проблеми.

37

Іван Олексійович Сікорський (1842—1919) — український психо­лог. Він не мислив наукової психології поза фізіогномікою, мріяв створити енциклопедію загальної психології з фізіогномікою. Вва­жав, що фізіогноміка відкриває таємницю індивіда. І. Сікорський розглядав фізіогноміку як природне і штучне явище, що характери­зує вікові, статеві, расові, виробничі та інші феномени. Фізіогноміка, на його думку, є передумовою для типології, на фунті якої можли­вий аналіз вчинків індивіда. У трактуванні фізіогноміки І. Сікорсь- кии виходив із поділу людської психіки на розум, почуття та волю. Він вважав, що фізіогноміка дає змогу об'єднати різноманітні пси­хологічні характеристики індивіда. При цьому І. Сікорський виходив із "принципового фізіогномічного факту", який полягає у визначенні "скороченої фізіогномічної формули". Адже в складні психічні акти, в експресію, тобто у зовнішню картину акту, входять не,всі його ознаки, а лише деякі, інші випускаються і, таким чином, виходить скорочена фізіогномічна формула. Фізіогноміка, за І. Сі- кореьким, є компромісом між внутрішнім і зовнішнім, що сприяє ЗД™сненню тонкої комунікації між особистостями. І. О. Сікорський У**1в78 р. створив лабораторію при лікарсько-педагогічному інсти- Ч® «У Києві, у якій розпочав експериментально вивчати психіку

дитини (лабораторія експериментальної психології у Лейпцигу була відкрита В. Вувдтом у 1879 р.).

Американський психолог і філософ Уїльям Джеймс (1842—1910) розробив моторно-біологічну концепцію психіки як особливої фор­ми активності організму. Особистість У. Джеймс ототожнював з поняттям "Я", розглядаючи його як особливу тотальність, що має матеріальну, соціальну і духовну форму.

Німецький психолог Герман Еббінгауз (1850—1909) — видатний дослідник пам'яті, вивів криві заучування і забування, встановив закономірність збільшення швидкості запам'ятовування усвідомлено­го матеріалу порівняно з неусвідомленим. Послідовник Г. Еббінгауза А. Йост відкрив закон впливу розподілу однієї й тієї ж кількості пов­торень у часі на ефективність запам'ятовування.

Олексій Микитович Гіляров (1855—1938) — український мисли­тель, досліджував питання психології натовпу. Франклін Генрі Гід- дінгс (18 55—1931) — американський вчений. Вважав, що в дос­лідженні соціальних явищ необхідно вивчати об'єктивно-природні і суб'єктивно-психологічні фактори.

Іван Якович Франко (1856—1916) — мислитель, письменник. Вва­жав основою всього сущого "матінку-природу" з її багатоманітністю, вічністю і змінністю. На думку І. Франка, наукове пізнання світу має бути зосереджене на вивченні людини, причин та механізмів суспільного розвитку. В центрі уваги мають бути: герой, особистість, народ, нація. Він вважав, що для українців вважливо спрямувати сили на витворення з величезної етнічної маси українського народу суспільно-культурного організму, здатного до самостійного культур­ного і політичного життя та до присвоєння собі якнайбільшою мірою і якнайшвидше загальнокультурних здобутків, без яких "сьогодні жодна нація і жодна, хоч і яка сильна держава, не може остоятися". І. Франко до рушіїв суспільного розвитку відносив ма­теріальні і духовні потреби, почуття і розум людей.

Французький філософ і психолог Люсьєн Леві-Брюль (1857— 1939) вивчав особливості мислення племен і народностей Австралії, Океанії, Африки, які стояли на нижчих ступенях суспільного роз­витку.

Микола Миколайович Ланге (1858—1921) — український психо­лог, працював в одеських навчальних закладах і у психологічній лабораторії В. Вундта. Створив одну з перших у Російській імперії психологічну лабораторію (в Одесі). М. Ланге дотримувався еволю­ційного підходу щодо аналізу психічних явищ, а психіку людини розглядав як суспільний та історичний продукт. М. Ланге був і пси-