Розрахунки платіжними вимогами

Платіжна вимога — це письмове доручення одержува­ча грошей своєму банку стягнути (інкасувати) вказану суму кош­тів з платника (боржника) і зарахувати на його рахунок. Нині ця форма розрахунків застосовується рідко, лише у випадках безспірного стягнення та списання коштів без згоди (акцепту) з рахун­ків їх власників. Такі випадки можуть передбачатися законами України, а також визначатися рішеннями суду, арбітражного суду, виконавчими написами нотаріусів. У всіх таких випадках стягувач коштів подає своєму банку платіжну вимогу, у якій має бу­ти посилання на підставу платежу — назва і стаття закону, по­станова суду тощо. Стягувач несе відповідальність за обґрунто­ваність і правильність посилань у платіжній вимозі на підстави для безспірного та безакцентного стягнення коштів з платника. Без чіткого та обґрунтованого зазначення таких підстав банк не приймає платіжної вимоги до виконання.

Платіжні вимоги оплачуються банком негайно, якщо основ­ний рахунок платника і рахунок стягувача ведуться в одній уста­нові банку і на цьому рахунку платника є достатня сума коштів. Якщо рахунки ведуться в різних установах банків, то платіж здійснюється по каналах міжбанківських розрахунків. За відсутності чи недостатності коштів на рахунку платника банк приймає вимогу до виконання, сподіваючись, що до кінця операційного дня надійдуть гроші на рахунок платника. Якщо ж у цей термін не надійде достатньої суми грошей, то банк оплачує вимогу част­ково чи зовсім не оплачує, коли грошей на рахунку немає. Про це робиться напис на звороті платіжної вимоги і вона повертається отримувачу.

Платіжні вимоги можуть застосовуватися для договірного списання грошей з рахунку платника. Договірне списання може передбачатися в договорах між покупцем (платником) і продав­цем (отримувачем), коли платник надає право одержувачу стягу­вати кошти з платника за його дорученням. Про таку угоду платник повідомляє своєму банку, а він повинен обумовити своє право на списання коштів з рахунку платника на вимогу одержу­вача в договорі на розрахунково-касове обслуговування.

Розрахунки за сальдо взаємної заборгованості

Підприємства, які мають постійні господарські зв'язки, пов'язані з зустрічними поставками товарів (виконання робіт, на­дання послуг), можуть розраховуватися між собою періодично за сальдо зустрічних вимог. Такий порядок розрахунків передбача­ється в їхньому договорі, у якому визначається періодичність розрахунків, день звіряння взаємної заборгованості, порядок оплати сальдо, сторона, що здійснює розрахунки. Після закінчен­ня розрахункового періоду сторони звіряють взаємну заборгова­ність, визначають її сальдо та його спрямування (хто платник, хто одержувач). Сторона, що здійснює розрахунки, виписує і по­дає своєму банку платіжне доручення, якщо їй слід сплатити сальдо, або платіжну вимогу-доручення, якщо кошти в розмірі са­льдо належить їй одержати. Погашення сальдо може оформляти­ся векселем.

5. Суть кореспондентського рахунку, рахунки «ностро» і «лоро». Організація та роль міжбанківських розрахунків

Важливим елементом платіжної системи є міжбанківські розрахунки. Вони є обов'язковою передумовою міжгосподарсь­ких розрахунків, що здійснюються між економічними суб'єкта­ми — клієнтами різних банків або різних філій одного банку. У цих випадках виникає потреба переказувати гроші з банку плат­ника в банк одержувача.

Крім того, між банками як самостійними економічними суб'єк­тами виникає багато відносин, які зумовлюють їх власні взаємні платежі — міжбанківські кредитні відносини, купівля-продаж ва­люти, цінних паперів, надання послуг тощо. Тому без добре органі­зованої, надійної, ефективної системи міжбанківських розрахунків не можуть успішно здійснюватися міжгосподарські розрахунки, функціонувати платіжна система та банківська система взагалі.

Для забезпечення міжбанківських розрахунків створюються спеціальні платіжні системи. їх організація в різних країнах не­однакова, що зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської справи, масштабами запровадження новітніх комп'ютерних тех­нологій у банківську практику тощо. Україна відносно недавно приступила до розбудови своєї банківської системи. Однак, вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши найсучасніші комп'ютерні технології, вона створила досить оперативну, ефек­тивну й надійну систему міжбанківських розрахунків — Систему електронних платежів (СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця система розбудована на державному рівні, оскільки ініціато­ром і організатором її був НБУ. Через неї здійснюється переваж­на частина міжбанківських розрахунків в Україні, вона спромож­на задовольнити потреби в розрахунках усіх банків.

Крім Системи електронних платежів, міжбанківські розрахун­ки можуть здійснюватися і через інші системи, а саме:

- внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС);

- комбінацію систем ВПС і СЕП;

- міжнародні системи електронних розрахунків, наприклад SWIFT;

- двосторонні прямі кореспондентські відносини.

Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкри­тий в іншому банку. Останній банк за дорученням і за рахунок пер­шого здійснює за коррахунками різні платежі: банку, у якому раху­нок відкритий; іншим банкам; небанківським структурам. Коррахунки для банків мають таке саме значення, як поточні рахунки для гос­подарських суб'єктів, а відкриття і ведення їх є обов'язковою перед­умовою здійснення міжбанківських розрахунків. Ведення коррахунків — важлива складова кореспондентських відносин між банками.

Кореспондентські відносини — це договірні відносини між банками з метою виконання кожним із них для іншого певних операцій та послуг, пов'язаних з розрахунками між клієнтами та з власними відносинами. Вони оформляються кореспондентськими договорами, в яких визначаються види послуг, що їх надає один банк іншому, форми, порядок і умови надання: відкриття рахунків, підтвердження і виконання акредитивів та інших розрахункових операцій, розмір комісійної винагороди за послуги щодо ведення коррахунку, спосіб передавання та захисту інформації, термін до­говору, відповідальність і санкції за його порушення.

Укладенню кореспондентського договору між комерційними банками передує уважне вивчення ними один одного, а відкриття коррахунків здійснюється на підставі визначеного комплекту стандартних документів, установлених чинними нормативно-правовими актами Національного банку України.

В українській практиці використовуються коррахунки кількох видів:

- відкриті на взаємній основі, коли два банки (філії банків) відкривають їх один для одного;

- відкриті в односторонньому порядку, коли один банк від­криває тільки собі рахунок у другому банку. Такі рахунки від­кривають, як правило, українські банки в іноземних або малі банки у великих банках-резидентах;

- відкриті банками другого рівня в регіональних управліннях НБУ. У практиці міжбанківських розрахунків через СЕП їх нази­вають реальними коррахунками;

- технічні коррахунки, відкриті банкам — учасникам СЕП у регіональних розрахункових палатах;

- клірингові рахунки, що є різновидом коррахунків і відкри­ваються в клірингових центрах (розрахункових банках) для про­ведення заліку взаємних вимог між банками.

Коррахунки, відкриті в комерційних банках, підрозділяються на рахунки «ностро», «лоро». «Ностро» називається рахунок, від­критий даним банком в іншому комерційному банку. Рахунок «ностро» відображається у банку-власника в активі, а в обслуго­вуючого банку-кореспондента — в пасиві балансу.

«Лоро» називається рахунок, відкритий у даному банку для іншого комерційного банку — його власника. Тому один і той самий коррахунок для банку-власника буде рахунком «ностро», а для обслуговуючого банку — рахунком «лоро». В обслуговуючо­го банку-кореспондента «лоро» відображається в пасиві балансу, а в банку-власника — в активі балансу.

Кореспондентський рахунок, відкритий даним банком для іно­земного банку-кореспондента, в іноземній практиці ще назива­ється рахунком «востро». Для банків України рахунки «востро» — це, власне, те саме, що й рахунки «лоро».

Міжбанківські розрахунки в Україні (тобто ведення коррахун­ків, формування розрахунково-платіжних документів, їх переда­вання, транспортування, приймання, обробка, контроль та захист інформації, списання та зарахування коштів по рахунках тощо), здійснюються із застосуванням електронних засобів. Кожен банк розробляє свою мережу електронних засобів здійснення плате­жів. Найбільш могутню і широку мережу їх створив НБУ, що й дало йому можливість розробити загальнонаціональну Систему електронних платежів.

Система електронних платежів (СЕП) Національного бан­ку України — це державна платіжна система, що забезпечує здій­снення розрахунків між банківськими установами на всій терито­рії України в електронній формі.

Функціонування СЕП ґрунтується на таких принципах:

- усі операції здійснюються виключно у безпаперовій (елект­ронній) формі;

- система є абсолютно закритою, тобто грошові кошти не мо­жуть вийти з фінансового простору СЕП на жодній з її ділянок;

- оборот коштів у системі здійснюється за принципом «брутто», коли кожен платіж відображається на коррахунку учасника СЕП;

- ініціатива проведення платежу належить банку-платнику, який дебетує свій рахунок. Право дебетувати коррахунки інших учасників СЕП надається тільки установам НБУ в обмежених, передбачених чинним законодавством випадках;

- виконання платіжних доручень платника з його коррахунку здійснюється в черговості їх календарного надходження в СЕП і в межах наявних на рахунку коштів;

- платежі здійснюються в режимі реального часу, що дає можли­вість завершити розрахунки між банками протягом операційного дня;

- зарахування коштів одержувачу здійснюється тільки після списання їх з коррахунку банку, що обслуговує платника, і над­ходження на коррахунок обслуговуючого його банку.

Дотримання цих принципів, передусім недопущення овердрафту за коррахунками і забезпечення платежів у режимі робочого часу, позбавляють СЕП кредитного ризику і забезпечують їй ви­соку ліквідність.

У структурній побудові СЕП чітко вимальовуються три рівні: нижній, середній та верхній.

На нижньому рівні перебувають комерційні банки, їхні філії — учасники СЕП разом із власною електронною системою авто­матизації (САБ), програмно-технічним комплексом АРМ-3, засо­бами захисту інформації та електронної пошти.

Середній рівень — це територіальні управління НБУ, регіональ­ні розрахункові палати (РРП) разом з програмно-технічним компле­ксом АРМ-2, засобами захисту інформації та електронної пошти.

На верхньому рівні функціонують операційне управління НБУ, центральна розрахункова палата (ЦРП) разом з програмно-технічним комплексом АРМ-1, засобами захисту інформації та електронної пошти. До цього рівня віднесене також територіаль­не управління НБУ по м. Києву і Київській області, оскільки для банків цього регіону не створювалася окрема розрахункова пала­та, а їх обслуговування доручено ЦРП.