Тема 13. Державне регулювання національної економіки.

1. Необхідність державного регулювання економіки.

2. Економічні функції держави.

3. Система державного регулювання економіки

1. Ринок при всіх своїх позитивних властивостях, через егоїстич­ну жорстку спрямованість на прибуток, неспроможний вирішувати суттєві проблеми, що виникають у процесі розвитку суспільства. Перш за все де стосується макроекономічних і соціальних проблем, а також користування населенням суспільними товарами.

Державне регулювання економіки — сукупність способів, засобів, форм і методів впливу держави на процеси соціально-економічного розвитку сус­пільства.

Завдання держави поля­гає у виборі адекватних форм участі в економічному житті країни, методів і важелів впливу на соціально-економічні процеси, покли­каних забезпечити ефективне функціонування економіки, спра­ведливий розподіл доходів.

Зміст державного регулювання економіки обумовлюється еко­номічними цілями держави, засобами та інструментами, якими вона володіє у здійсненні активної економічної політики. Загалом державне регулювання передбачає інформування учасників рин­ку про стан економіки і перспективи її розвитку; обґрунтування економічної політики державних органів влади, яку вони здійс­нюватимуть на певному етапі розвитку; проведення заходів щодо розвитку державного сектору економіки як одного з важливих інструментів впливу держави на економічні процеси. У країнах з трансформаційною економікою воно покликане забезпечити ство­рення ефективної конкурентоспроможної на світовому ринку еко­номічної системи.

Зводити державне регулювання економіки до сукупності ме­тодів і важелів управлінського впливу на соціальні та економічні процеси було б необґрунтовано, оскільки управлінська дія дер­жави — лише один з аспектів державного регулювання. Його стрижнем є визначення мети функціонування економічної систе­ми, конкретних функцій кожного її елемента у реалізації цієї ме­ти, їх взаємодії з іншими елементами системи державного регу­лювання.

Необхідність державного регулювання ринкової економіки обґрунтували англієць Дж.-М. Кейнс, голландець Ян Тінберген (1903—1994) і норвежець Рагнар Фріш (1895—1973). Згідно з концепцією Я. Тінбергена економічна політика держави повинна бути спрямована на підвищення добробуту населення, в оцінюван­ні якого необхідно послуговуватися системою макроекономічних показників.

2. Функції державного регулювання економіки уперше систе­матизував американський економіст Р. Масгрейв у праці «Фінан­си в теорії і практиці», звівши їх до:

— надання або регулювання необхідної кількості суспільних благ;

— розподілу доходів і майна;

— регулювання рівня зайнятості та рівня цін.

Функції сучасної держави значно розширилися, що пов'язане з глобалізацією (необхідність зменшення негативних наслідків впливу зовнішніх чинників у відкритих економіках) і соціалізаці­єю економіки (табл. 1).

Таблиця 1.

Функції державного регулювання економіки

Назва функцій	Зміст функцій
1	2
Нормативна	Законодавче (а також у підзаконних актах) формування правил економічних відносин
Клієнтська	Держава є замовником і покупцем продукції національного господарства для армії, поліції (міліції), освіти, охорони здоров'я, культури та ін.
Власницька	Усі держави мають змішані економіки з різним співвідношенням приватної і суспільної власності
Фінансово- розподільна	Акумулювання грошових ресурсів для організації і функціонування державного устрою
Гуманітарно-соціальна	Створення умов для відтворення і розвитку людського капіталу, у тому числі соціального забезпечення, освіти, охорони здоров'я, здобуття і підвищення кваліфікації та ін.
Прогнозно-планова	Проектування перспектив національного господарства (індикативне планування). У багатьох державах з ринковим господарством діють центральні планові органи: у Японії — Агентство економічного планування, Республіці Корея — Центральний інститут планування, Франції - Субміністерство плану, Туреччині — Міністерство економіки і планування та ін.
Ресурсно-розподільна	Реалізація правил розподілу лімітованих національних природних ресурсів
Координаційно-синхронізуюча	Забезпечення пропорційності національного господарства щодо економічних секторів (промисловості, сільського господарства, сфери
	послуг), галузей і підгалузей, продуктових груп, ринків, соціально-економічної структури суспільства тощо (у ринкових умовах і в перехідному періоді ця функція має здійснюватися переважно фіскально-кредитними методами)
Ліцензійно-дозвільна	Конкретизація в інтересах суспільства загальних правил організації певної діяльності
Контрольно-санкціонуюча	Забезпечення відповідності здійснюваної діяльності правилам її організації
Інвестиційно-технологічна	Формування національної науково-дослідної, інвестиційної та інноваційно-технологічної політики
Сертифікаційно-стандартизаційна	Установлення техніко-експлуатаційних норм і забезпечення обов'язкової уніфікації виробів
Правозахисна	Забезпечення юридичних гарантій і захисту економічних інтересів учасників господарських відносин
Охоронно-захисна	Визначення правил і організація охорони майна економічних суб'єктів
Еколого-захисна	Установлення правил і вимог щодо захисту довкілля
Медико-санітарна	Визначення вимог техніки безпеки і охорони праці, фітосанітарний захист та ін.
Пропагандистсько-мотиваційна	Інформування і мотивація населення з метою підтримання ініціатив влади

3. Державне регу­лювання економіки спирається на систему певних методів, тобто способів впливу на економіку з метою коригування параметрів її розвитку. Кожен з них передбачає використання відповідних інс­трументів (важелів).

Усі методи державного регулювання класифікують за двома ознаками:

1. За характером впливу держави на економіку виокремлюють методи прямої і непрямої (опосередкованої) дії.

Методи прямої дії передбачають регулювання економічних параметрів (обсягів виробництва, споживання, доходів тощо) че­рез їх кількісне визначення і нормування з боку держави. Ці ме­тоди називають також адміністративними, оскільки державні органи, крім цін, ліцензій, квот, санкцій, норм, стандартів, держав­ного замовлення тощо, для впливу на економіку використовують адміністративний ресурс: призначають і звільняють посадових осіб, регламентують їх обов'язки та відповідальність, створюють або ліквідовують органи державного управління, здійснюють ре­гіональну, галузеву структуризацію та ін. Адміністративні мето­ди регулювання економіки ґрунтуються на владі (силі) держави.

Методи непрямої (опосередкованої) дії здійснюють регулювання поведінки господарюючих суб'єктів через установ­лення «правил ринкової гри», які надають їх діяльності потрібної для держави спрямованості. Це означає, що держава впливає на економічні процеси опосередковано — через регулювання пове­дінки суб'єктів ринку. Надаючи, наприклад, пільги окремим ви­дам діяльності, вона опосередковано стимулює зростання обсягів виробництва. Методами непрямого регулювання є податкова (фі­скальна), бюджетна, грошово-кредитна, інвестиційна, інновацій­на, амортизаційна, структурна, інформаційна економічна політи­ка. Крім того, до методів державного регулювання належать ви­значені державою юридичні норми і правила поведінки суб'єктів ринку: законодавчі норми заснування підприємств, здійснення підприємницької діяльності, відносин з органами державного уп­равління, норми щодо відповідальності перед державою і суб'єк­тами ринку (фізичними, юридичними особами), банкрутства і лік­відації підприємств.

2. Відповідно до використовуваних інструментів впливу дер­жави на економіку виокремлюють адміністративно-правові мето­ди, інформативні та економічні.

Адміністративно-правові методи охоплюють інструменти встановлення обов'язкових для виконання формальних норм (пра­вил, законів) поведінки господарюючих суб'єктів: державні замов­лення, нормативи, ліцензії, квоти, санкції, стандарти та ін. Дер­жавне замовлення передбачає розміщення угод серед підприємств на поставки певних видів продукції і надання послуг за відповідну плату. Норматив — установлена державою міра (норма) затрат економічних ресурсів на виготовлення одиниці продукції та інші норми (норматив амортизаційних відрахувань, норма обов'язкових резервів банку, страхового забезпечення тощо). Ліцензія — спеці­альний дозвіл, який видається суб'єкту підприємницької діяльнос­ті на здійснення окремих її видів. Квота — частка суб'єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті товарів і послуг. Санк­ції — заходи держави в результаті порушення суб'єктами ринку встановлених нею правил господарської діяльності. Стандарти — єдині вимоги до виробництва товарів, надання послуг.

До інформативних методів належать інструменти інфор­мування, переконання і пропаганди, які передбачають вплив на ціннісні пріоритети індивіда, що мотивують його діяльність згід­но із суспільне визнаними нормами і використовуються на основі даних досліджень із соціальної психології та поведінки людини.

Економічні методи ґрунтуються на фінансових (податково-бюджетних і грошово-кредитних) інструментах, регулюванні ва­лютного курсу, цін і доходів населення, формуванні економічних умов, які спонукають господарюючих суб'єктів діяти відповідно до цілей розвитку суспільства. Регулювання економічними методами дає змогу господарюючим суб'єктам зберегти за собою право вільно­го вибору поведінки в межах установлених державою нормативів.

До економічних методів державного регулювання економіки належить бюджетне, податкове (фіскальне) та грошово-кредитне (монетарне) регулювання.

Бюджетне регулювання полягає у використанні подат­ково-бюджетних і грошово-кредитних інструментів (оподаткуван­ня та державні видатки) з таким розрахунком, щоб вони робили менш відчутними коливання економічного циклу, забезпечували ефективне функціонування національної економіки.

Податкове (фіскальне) регулювання є важливим напря­мом бюджетного регулювання. До його інструментів належать по­датки, збори, субсидії, дотації, субвенції тощо, які відіграють особливу роль у господарському розвитку та економічній політи­ці. Податкове регулювання прямо впливає на ефективність і спра­ведливість розподілу економічних ресурсів і доходів.

Система податкового регулювання охоплює бюджетну політи­ку (політику бюджетної експансії) та податкову політику.

• Бюджетна політика (політика бюджетної експансії) ві­діграє вирішальну роль у системі державного регулювання еконо­міки. Це зумовлене її місцем у забезпеченні виконання державою функцій і змістом бюджетних видатків, від яких значною мірою залежать економічне зростання, підвищення економічної ефек­тивності та соціальної справедливості економічної системи.

• Податкова політика пов'язана з формуванням ефек­тивної податкової системи, покликаної забезпечити суспільний добробут. Адже податки, крім функції формування доходів дер­жави, які використовуються на вирішення економічних, соці­альних, оборонних та інших завдань, виконують регулятивну, стимулюючу, коригуючу, розподільчу функції, а також функції забезпечення соціальної справедливості, економічної ефектив­ності.

Грошово-кредитне (монетарне) регулювання – вплив на такі змінні економічної системи, як грошова маса, рівень і структура відсоткових ставок, а також на інші показники, що впливають на грошову пропози­цію і ціну кредиту.

Здійснюють його прямими (адміністративни­ми) та непрямими (економічними) методами. Ці методи можуть бути загальними (здійснюють вплив на грошовий обіг загалом) та селективними (призначеними для регулювання конкретних видів кредитування окремих галузей і крупних фірм).

Державне економічне програмування і планування, за зміс­том і функціональним навантаженням, є самостійним інструментом державного регулюван­ня ринкової економіки, покликаним забезпечити науково-обґрунтований її вплив на конкретні напрями соціально-економічного розвитку країни. Перша стадія цього процесу полягає у прогнозу­ванні, завдяки якому суб'єкти ринку отримують інформацію про наміри держави та основні пріоритетні напрями економічного розвитку.

Державне планування реалізується у цілеспрямованому впли­ві держави на певні складові процесу суспільного відтворення. Об'єктами державного планування є планування обсягів вироб­ництва, бюджетно-кошторисне та фінансове планування, інші складові суспільного відтворення.

З огляду на особливості змісту планування може бути дирек­тивним та індикативним.

Директивне планування. Воно є процесом формування планів, що мають юридичну силу закону. Особливість директивного пла­нування полягає у його адресності, обов'язковості для виконання, визначенні планових завдань і розподілі ресурсів для їх виконан­ня. Директивне планування широко використовувалось у колиш­ньому Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах.

Індикативне планування. Полягає у визначенні цілей соці­ально-економічного розвитку у формі конкретних параметрів (ін­дикаторів) і розробленні переважно опосередкованих економіч­них заходів державного впливу для їх досягнення. Залежно від строків планування розрізняють короткострокові, середньострокові та довгострокові плани. Передусім необхідно сформулювати довгострокові цілі, потім середньострокові і короткострокові як етапи досягнення довгострокових цілей.

Одним з найважливіших напря­мів державного регулювання економіки є вплив держави на дію механізмів ринкового ціноутворення. Це важливий чинник регулювання економічних і соціальних процесів. Ринко­ва економіка передбачає лібералізацію ціноутворення на основі співвідношення попиту, пропозиції та інших чинників. Але це не означає повне відсторонення держави від процесів ціноутворення, що спричинене стихійністю ринкових сил, тенденцією до монопо­лізації економіки.

Державне регулювання ціноутворення може здійснюватися методами прямого (адміністративного) і непрямого (опосередкова­ного) впливу на ціни.

Методи прямого (адміністративного) регулювання цін. До них належать ціновий контроль (фіксування цін за допомо­гою адміністративно-правових інструментів), установлення гра­ничних рівнів цін, декларування їх зміни, запровадження гра­ничних рівнів торговельно-збутових надбавок, «заморожуван­ня» (блокування) цін, дотування виробництва товарів і надання послуг, укладення договорів про ціни між підприємствами та державою. Пряме регулювання цін на значно нижчому рівні, ніж рівноважний, вимагає раціонального нормування (впрова­дження норм споживання та відповідних способів раціонального розподілу).

Методи непрямого (опосередкованого) регулювання цін. Сюди відносять методи грошово-кредитного і фінансово-бюджет­ного регулювання, за допомогою яких держава регулює поведінку суб'єктів і ціноутворення, не диктуючи порядку і способів визна­чення цін та їх рівня. Непряме регулювання досягається здебіль­шого за допомогою зміни рівня та диференціації ставок податків, пільгового оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита, граничних нормативів рентабельності тощо.

Особливо важлива за ринкової економіки роль держави у соціальному захисті населення і перерозподілі доходів, оскільки однією із суперечностей розвитку ринкової економіки є нагрома­дження капіталу окремими соціальними групами за відносного зубожіння трудових верств населення, що загострює соціальні су­перечності, спричинює соціальні конфлікти, які стримують, а іно­ді й унеможливлюють подальший розвиток ринкової економіки.

Державне регулювання соціально-економічних процесів (сфери) — сис­тема управлінських, організаційних, регулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення.

Основною метою державного регулювання соціально-еконо­мічних процесів є максимізація добробуту населення. Один з його найважливіших показників — реальні доходи населення, на осно­ві яких прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка спо­живання матеріальних благ та послуг, розмір і рівень диференціа­ції доходів окремих соціальних груп. Державне регулювання до­ходів безпосередньо впливає на структуру виробництва, рівень суспільного добробуту, цін, зайнятості, інфляції та інші показни­ки розвитку економіки.

Одні з найважливіших методів державного регулювання дохо­дів здійснюються через регулювання рівня оплати праці, ринку праці та рівня зайнятості та мінімального споживчого бюджету.

Державне регулювання рівня оплати праці. У цьому разі держава може використовувати методи прямого регулювання, встановлюючи мінімальну заробітну плату, норми і гарантії між­галузевих співвідношень в оплаті праці, умови і розміри оплати праці в бюджетних установах, максимальні розміри посадових ок­ладів керівників державних підприємств. Крім того, вона вико­ристовує і методи непрямого регулювання: регулювання доходу (фонду споживання), що спрямовується на оплату праці, оподат­кування підприємств і доходів працівників; шляхом грошово-кре­дитного та податково-бюджетного регулювання: інфляційного оподаткування, запровадження прогресивних ставок податку, субсидування, державного замовлення тощо.

Державне регулювання ринку праці та рівня зайнятості. Держава використовує правові та організаційні заходи, які забез­печують управління процесами на ринку праці, стимулювання зайнятості населення.

Правові заходи регламентують рівень і структуру зайнятості у відповідних сферах економіки шляхом прийняття та дотримання законодавчих актів, організаційні — розширення сфери зайнятос­ті, підготовку і перепідготовку кадрів, надання інформаційних, консультативних послуг тощо.

Організаційні заходи регулювання зайнятості поділяють на активні та пасивні.

• Активні заходи регулювання зайнятості. До них належать:

— створення додаткових сфер зайнятості (реструктуризація економіки, субсидування, нові робочі місця у приватному та суспільному секторах, умови для іноземного інвестування, ор­ганізація громадських робіт, сприяння розвитку малого бізне­су, підприємництва, створення умов для самозайнятості грома­дян тощо);

— професійна орієнтація населення, підготовка, перепідготов­ка і підвищення кваліфікації кадрів;

— посилення територіальної та професійної мобільності робо­чої сили;

— субсидування частини витрат підприємств на заробітну пла­ту, перепідготовку і підвищення кваліфікації працівників, вико­ристання гнучких форм зайнятості;

— надання допомоги у працевлаштуванні;

— надання допомоги в разі трудової міграції.

• Пасивні заходи регулювання зайнятості. Вони охоплюють асиґнування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати доходів, забезпечення дострокового виходу на пенсію та ін­ші грошові допомоги. Ці заходи не впливають на регулювання по­питу і пропозиції робочої сили.

Державне регулювання мінімального споживчого бюджету. Важливим інструментом державного регулювання доходів є вста­новлення державою мінімального споживчого кошика, що ґрун­тується на мінімальному споживчому бюджеті.

Мінімальний споживчий бюджет — обсяг доходів, який уможливлює за­доволення потреб у їжі, одязі, предметах господарського вжитку, задово­лення мінімальних фізіологічних норм, достатніх для життєдіяльності здо­рової дорослої людини, розвитку дітей, збереження здоров'я людей похи­лого віку.

Установлюючи мінімальний споживчий бюджет, держава ви­користовує розрахунки мінімального споживчого кошика (продо­вольчого і непродовольчого). Набір кошика визначають за норма­тивами, які розраховують наукові заклади для різних статево-ві­кових груп населення, на душу населення, в середньому по країні. Вартісна оцінка товарів і послуг, які входять до складу споживчо­го кошика, може бути довгостроковим соціальним нормативом малозабезпеченості лише за достатнього попиту та пропозиції то­варів і послуг. Під час інфляції, спаду виробництва «кошик» втра­чає практичне значення.