2.2. Актуальні проблеми економіки збройних сил україни

2.2.1. Система управління економікою Збройних Сил України

Важливою рисою державності є суверенітет держави. Державі як суспільному явищу властиві такі риси, як влада, державний апарат, право, податкова система, кордони та адміністративно-територіальний поділ. Ефективне функціонування всіх названих елементів забезпечує державі можливість рухатись діалектичним шляхом світового розвитку. Збройні сили є важливим елементом державності, їх озброєння, боєздатність, з одного боку свідчать про могутність і економічні можливості держави, а з другого – гарантують недоторканність кордонів, поважне ставлення до держави.

Економіка – найважливіша сфера суспільних відносин, виробництва, розподілу, обміну і споживання результатів людської діяльності, а також їх ефективного використання.

Економіка розглядається в кількох аспектах:

як сукупність виробничих відносин, що визначаються характером власності на засоби виробництва;

як господарство району, країни або світу. Економіка кожної країни розвивається в системі суспільного поділу праці, тому економіка країни складається з економіки окремих галузей (промисловості, будівництва, збройних сил). В економіці кожної країни виділяються також основні виробничі ланки – підприємства, фірми, організації тощо;

як наукова дисципліна, що займається вивченням галузей національної економіки, а також деяких умов та елементів виробництва (праця, управ-ління).

Воєнно-економічна діяльність у ЗС України здійснюється як продовження та завершення процесу виробництва засобів збройної боротьби і кінцевого формування матеріально-технічної бази ЗС України, розпочатого в галузях економіки держави.

Як це розуміти? Матеріальні засоби, призначені для збройних сил надходять до відповідних місць (баз, складів, арсеналів). Далі ця продукція у збройних силах проходить процес підготовки для використання в інтересах бойової готовності військ, а саме:

транспортування до місць застосування, зберігання;

капітального будівництва позицій;

монтаж обладнання;

ремонт та модернізація.

Розвиток воєнно-економічної діяльності у збройних силах супроводжу-ється і необхідністю організації розподільчих процесів щодо забезпечення всім необхідним структурних підрозділів, організацією ефективного споживання кінцевого військового продукту.

Економіка збройних сил – відносно самостійна частина воєнної економіки, що визначається особливостями сфери, в межах якої створюється економічний процес.

Якщо матеріальною основою воєнної економіки є виробничі потужності для виробництва воєнної продукції, то матеріальною основою – знаряддя специфічної військової праці, капітальні вкладення в засоби їх матеріально-технічного забезпечення. За своєю економічною сутністю праця в промисловості, де виробляються озброєння і військова техніка, відрізняється від праці в економіці збройних сил. В одному випадку це праця по створенню споживчих вартостей, а в іншому – по використанню її в інтересах підвищення обороноздатності держави.

З одного боку економіка збройних сил – це частина структурної організації збройних сил, спеціальний військово-господарський механізм, призначений для економічного забезпечення потреб збройних сил. З іншого боку – це галузь знань, наука, яка вивчає закономірності економічного забезпечення постійної бойової готовності військ. Якщо воєнна економіка вивчає загальні закономірності забезпечення обороноздатності держави та ведення війни, то економіка збройних сил вивчає конкретні закономірності формування і використання продукції воєнного призначення безпосередньо в межах ЗС України, що стосується їх функцій та завдань.

Управління воєнною економікою – цілеспрямована система регулювання усіх сторін воєнно-економічної діяльності, основана на використанні економічних законів, та здійснюється для найповнішого та якісного мате-ріального забезпечення функціонування збройних сил у мирний і воєнний часи.

Згідно з основними положеннями теорії системи будь-який об’єкт, явище чи процес (включаючи й управління воєнною економікою) можна розглядати як систему, під якою розуміють сукупність елементів взаємопов’язаних в одне ціле.

Управління воєнною економікою як система включає в себе дві підсистеми: суб’єкт і об’єкт управління, які пов’язані між собою інформаційними зв’язками (потоком інформації).

Об’єктом управління воєнної економіки є управлінська підсистема, тобто це підприємства ОПК, процеси військового виробництва та інфраструктура, що забезпечують функціонування збройних сил.

Суб’єкт управління – це керуюча підсистема. В нашому випадку цією підсистемою (суб’єктом управління) виступає держава, яка за допомогою своїх органів здійснює координацію та регулювання воєнної економіки.

На різних рівнях управління це: Міністерство промислової політики та конверсії; Міністерство оборони; керівники (директори) підприємств; начальники відділів, цехів та дільниць, які прямо впливають на процес розширеного відтворення виробництва.

Головним завданням керуючої системи є досягнення високої організації й узгодженості в роботі усіх ланок суспільного виробництва в інтересах найповнішого задоволення воєнно-економічних потреб.

Отже, управління воєнною економікою має те ж підґрунтя, що й управління національною економікою взагалі. Проте характер, мета, принципи, межі воєнно-економічного управління, а також форми і методи залежать від специфічної сфери діяльності і тому має свої специфічні особливості.

по-перше, з урахуванням характеру війни та економічних можливостей країни змінюється ціль управління, яка спрямована на максимальну мобілізацію всіх сил і засобів для матеріального забезпечення озброєної боротьби, відбиття будь-якої агресії;

по-друге, в умовах дестабілізуючих факторів удосконалюються методи управління у бік посилення централізації керівництва всіма сферами воєнно-економічної діяльності. Централізоване управління процесами економічного забезпечення оборони особливо виправдало себе в роки Другої світової війни. Крім того, підтримання високої мобілізаційної готовності економіки можливе лише при завчасно створеній, чітко налагодженій, оптимально діючій ще в мирний час централізованій системі управління країною.

Разом з тим в умовах можливих локальних конфліктів керівництво із центру має бути тісно пов’язане з широкою ініціативою місцевих органів влади. Такий підхід відповідає принципу поєднання централізації і децентралізації управління і робить його ефективнішим і мобільнішим. Втілення в життя цієї моделі передбачає утворення в управлінській структурі спеціальних органів, які були б здатні в умовах дестабілізуючих факторів воєнного характеру (вогневий вплив, відсутність системи зв’язку тощо) не очікуючи команди “зверху”, самостійно та ефективно приймати управлінські рішення стосовно питань, пов’язаних з виробництвом і нарощуванням випуску воєнної продукції.

Основними вимогами є:

1. Планомірність воєнно-економічного управління.

В нових ринкових умовах господарювання деякі економісти дуже часто ототожнюють планування з командними методами керування. Проте командні методи керування і робота за планом – це не одне і те ж. План – це не завжди наказ, директива, які потрібно виконувати беззаперечно. Насправді існує декілька видів планування, які з великим успіхом використовують розвинуті держави, як прямі методи регулювання економічних процесів.

Планомірність – не породження якоїсь конкретної ідеології. Вона відображає потреби будь-якого розвинутого виробництва, яке досягло найбільшого рівня усуспільнення. Планомірність була і залишається для цивілізованих країн світу головним інструментом реалізації їх економічної і воєнно-економічної політики.

Головна ціль планування (в особливості централізованого планування) – максимальна концентрація людських і матеріальних ресурсів для забезпечення воєнно-економічної безпеки держави і реалізації стратегічних завдань в особливий період. Воно дає можливість своєчасно мобілізувати воєнну економіку, швидко пристосувати роботу усіх її ланок до змін в оперативній обстановці і повною мірою забезпечити потреби військ в ОВТ та інших матеріальних ресурсах.

2. Чіткість і надійність, стійкість і ефективність функціонування організаційних структур в складних умовах організаційного періоду.

3. Управління має враховувати і передбачати багатоваріантність можливих збройних конфліктів.

4. Гнучке й оперативне прийняття рішень. Війна може бути не тільки глобальною, а й локальною, регіональною. Як показує досвід Росії, Абхазії, Таджикистану, Грузії, інших країн світу, останнім часом виникають і внутрішні воєнні конфлікти. Це, безумовно, вноситиме відповідні корективи в управління економікою. Із єдиного економічного комплексу держави можуть випадати окремі регіони, а це вимагає використання компенсаційних заходів, таких як пошук додаткових матеріальних і фінансових ресурсів, перепрофілювання і переоснащення військового і цивільного виробництва в інших регіонах, розбудова інфраструктури в регіонах, які знаходяться поза межами конфлікту або на мінімальній відстані від них.

Досягнення кінцевої мети воєнно-економічного управління, як і управління всією економікою, значною мірою залежить від ефективності роботи органів управління, від якості функцій, які вони виконують.

Загальними функціями управління воєнної економіки і всієї національної економіки є чотири основних функції: планування, організація, мотивація і контроль, які тісно зв’язані між собою в єдиному процесі управління. Незадовільне планування чи недосконала організація так само, як і слабка мотивація праці або поганий контроль, негативно впливають на результати воєнної економіки в цілому.

Функція планування – процес визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання завдань для отримання очікуваного загального результату. За допомогою планування обґрунтовують і нала-годжують складну систему взаємозв’язків між функціональними секторами військового виробництва, між воєнною і цивільною економікою, між вироб-ництвом КВП для збройних сил і її споживання в інтересах національної безпеки. В процесі планування мають бути зацікавлені воєнно-економічні структури, які виконують такі функції:

визначають мінімальні потреби, які необхідно задовольнити будь-що;

розраховують достатні потреби, що слід задовольнити для збереження обороноздатності країни;

задовольняють перспективні потреби для нарощування воєнної могутності;

вибирають способи, за допомогою яких можливе задоволення мінімальних достатніх і перспективних потреб;

визначають можливості організацій та наявності матеріальних, трудових і фінансових ресурсів;

зіставляють потреби та можливості виконавців оборонних замовлень;

здійснюють пошук альтернативних (допоміжних) шляхів досягнення мети.

Разом з тим кожна із названих операцій передбачає визначення того, хто саме має виконувати ту чи іншу визначену операцію і як виконавці мають взаємодіяти. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління. Отже організація – це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між суб’єктами воєнної економіки для досягнення загальної мети її діяльності.

Проте, для досягнення поставленої мети керівник будь-якого рівня має не тільки спланувати та організувати роботу, а й примусити людей виконувати її.

Для цього потрібно створити належні умови, за яких виконавці відчули б, що вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати належним чином функцію мотивації. Мотивація – це причина, яка спонукає членів колективу до спільних погоджених дій для забезпечення досягнення поставленої мети.

Для запобігання зовнішнім перешкодам і можливостям відхилення від очікуваннях результатів діяльності системи, керуючий елемент має встановлювати параметри діяльності, вимірювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом, за необхідності – коригувати діяльність і нагромаджувати досвід для вдосконалення планування. Саме цим і пояснюється необхідність виконання керуючим елементом контролюючих функцій.

У зв’язку зі специфікою продукції, що виробляється, вимогами замовника до її тактико-технічних характеристик, конкуренції на світовому ринку озброєння, військової техніки та технологій прискореним науково-технічним прогресом у воєнній сфері особливого значення набуває науково-дослідна функція воєнно-економічного управління. Впровадження цієї функції в життя гарантує функціонування воєнної економічної науки як сфери діяльності.

У високорозвинутих державах світу науково-дослідна функція сприяє інтенсивним розробкам експериментальному і серійному випуску нових систем. Величезний науково-технічний прогрес призвів до появи таких винищувальних засобів ведення війни, які унеможливили досягнення у ній політичних цілей, а саму війну визначили як катастрофічну для людства. В умовах сучасності особливе побоювання викликають прогресуючі тенденції вико-ристання інформаційно-технічного потенціалу у воєнної сфері.

Впровадження досягнень науково-технічного прогресу у воєнній сфері дало змогу виявити ще одну важливу тенденцію у розвитку сучасних озброєнь, яка характеризується зміною співвідношення в діалектичній єдності кількісних і якісних показників на користь якісних параметрів. Аналіз взаємозв’язку науково-технічного прогресу та оборонної достатності дає можливість зробити висновок, що тенденція все більшого підпорядкування технологій і наукових досліджень воєнній сфері має бути зупинена і перетворена у свою протилежність. Це забезпечить зниження оборонної достатності до мінімуму, що гарантують надійну безпеку.

Характерною й особливою функцією воєнно-економічного управління є забезпечення виробництва та перерозподіл матеріально-технічних цінностей для найповнішого і високоякісного забезпечення діяльності збройних сил.

В умовах реформування економіки, обвального скорочення елементів ВПК, постійного помноження місця і ролі збройних сил в суспільстві виникає наявна потреба пошуку шляхів подолання занепаду матеріально-технічної бази воєнної економіки і збройних сил на основі державного регулювання військового виробництва і перерозподілу воєнно-економічних ресурсів. Реально це виглядає як держзамовлення, яке розміщується через органи виконавчої влади, що координують діяльність підприємств, установ і організацій. Виконавцями оборонного замовлення є суб’єкти підприємницької діяльності України всіх форм власності.

Вибір конкретних виконавців здійснюється проведенням державними замовниками конкурсів (тендерів) у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

У разі невизначення виконавця на конкурсній основі оборонне замовлення є обов’язковим, якщо воно не завдає збитків і розміщується уповноваженим Кабінетом Міністрів України органом на: казенних підприємствах; державних підприємствах і організаціях; акціонерних товариствах, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі; орендних підприємствах і організаціях, заснованих на державній власності; суб’єктах підприємницької діяльності України всіх форм власності, які відповідно до законодавства України є монополістами.