Роздроблення Київської Русі та Галицько-Волинська держава. Роздроблення Київської Русі.

Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р., залишивши заповіт. У ньому він визначив систему престолонаслідування, яка мала б усунути загрозу боротьби за владу між його нащадками. В основу системи було покладено принцип вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а згодом і син. Таким чином, майже кожному князеві гарантувалося перебування на київському престолі. Ще за свого життя Ярослав заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські - Святославу, переяславські - Всеволоду, Володимирсько-Волинські - Ігорю, Смоленські - В'ячеславу. Ізяслав, Святослав і Всеволод об'єднали зусилля, щоб спільно підтримувати велич держави і встановлений лад. Цей союз (триумвірат) проіснував 15 років. Спільними діями вони вирішували питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший, поклали край спробі полоцького князя вийти з-під влади Києва, відбили перший напад половців на Русь.

Поштовхом до розпаду союзу братів стала поразка на р. Альті їхніх дружин від половців та київське повстання 1068 р., в результаті якого Ізяслава було вигнано з міста. Повстанці проголосили князем Всеслава - полоцького князя, який перебував у полоні після захоплення його земель трьома братами. Але йому не вдалось утриматися на київському престолі. У 1069 р. за допомогою поляків у Київ повернувся Ізяслав.

Спроба відновити міць князівської влади була здійснена під час наради князів у Вишгороді (1072 р.). Тут було прийнято «Правду Ярославичів», новий звід законів Київської Русі, який мав закласти юридичну основу під нові реалії. Однак уникнути конфліктів не вдалося. Вже наступного року Святослав разом із Всеволодом виганяють Ізяслава з Києва. Святослав, ставши київським князем, за короткий термін домігся визнання своєї влади, але смерть перешкодила здійсненню його намірів. У 1078 р. Ізяслав повернувся до Києва. За допомогою Всеволода він позбавив синів Святослава влади і знову об'єднав під своєю владою Русь. Проти Святослава та Всеволода зі зброєю виступив Олег Святославич. Хоч він зазнав поразки, в бою загинув і Ізяслав. Київським князем став Всеволод, якому, крім боротьби з половцями, весь час доводилось вести боротьбу з племінниками та князями-ізгоями, які спиралися на підтримку половців, розорюючи Руську землю.

Після смерті Всеволода (1093 р.) боротьба за владу розгорілася з новою силою. Щоб покласти край князівським чварам та організувати боротьбу з половцями, було скликано з'їзд князів у Любечі. На нього прибули найвпливовіші князі (Святополк Ізяславович - київський князь, переяславський князь Володимир, Давид Ігорович - волинський князь, Василько Ростиславич - теребовлянський князь, Давид Святославич - чернігівський князь, Олег Святославич - новгород-сіверський князь), які вирішили припинити між собою міжусобні війни, заклали нову систему престолонаслідування («Хай кожний тримає отчину свою»), домовилися про спільний похід проти половців. Постанови з'їзду були скріплені спільною клятвою князів. Але вже наступного року Давид Ігоревич осліпив теребовлянського князя Василька Ростиславича, вимагаючи від нього батьківську вотчину. Незважаючи на цей прикрий випадок, постанови Любецького з'їзду на певний час припинили чвари князів. Нова система престолонаслідування сприяла зміцненню окремих земель, а згодом і їх відокремленню.

Велике значення для історії Русі мало правління онука Ярослава Мудрого, сина Всеволода Ярославича і Марії-Анастасії, дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха, - Володимира Мономаха (1053-1125), прозваного так за родовим ім'ям матері). Існує легенда, що Костянтин Мономах прислав йому символи царської влади - берло та корону, так звану шапку Мономаха. Все його життя пройшло у безперервних війнах (він здійснив 83 великі походи і багато менших).

У 1078-1094 рр. Володимир князював у Чернігові, потім - у Переяславі. За його пропозицією у 1103р. князі здійснили спільний похід проти половців. У битві біля острова Хортиця було вбито 20 половецьких ханів. Великі походи руських князів у 1107, 1109, 1111 рр. теж закінчилися перемогою. Коли у квітні 1113 р. київський князь Святополк помер і київський простолюд почав грабувати двори лихварів, київське боярство запросило до Києва «на стіл отчий і дідній» В. Мономаха. Оскільки князь вагався, до Переяслава приїхало друге посольство, яке змалювало небезпеку, що у випадку продовження народних хвилювань могли постраждати двори вдови-княгині та бояр, монастирі. Володимир погодився. У Києві він скликав нараду за участю київських бояр і послів чернігівського князя. Було розроблено «Статут Володимира Мономаха», який став доповненням до «Руської Правди». Нові статті обмежили безконтрольну діяльність лихварів і землевласників.

Значення діяльності:

1. Володимир Мономах під час київського правління (1113-1125 рр.) востаннє об'єднав під своєю владою більшу частину Русі — землі Київську, Переяславську, Смоленську, Волинську, Турово-Пінську, Мінську, Новгородську, Ростово-Суздальську.

2. Було припинено князівські усобиці. Верховну владу київського князя визнавали навіть чернігівські та галицькі князі. Після його смерті Київська Русь остаточно розпалась.

3. Успіхи політики Володимира Мономаха позитивно вплинули на внутрішній розвиток Русі. Пожвавилися існуючі та виникли нові господарські зв'язки. Величними будовами прикрасилися міста. Під Києвом споруджено дерев'яний міст через Дніпро. Мономах написав видатний літературний твір «Повчання дітям».

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад давньоруської держави. Набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то на початку XIII ст. їх кількість досягла 50, а у XIV ст.- 250.

Роздроблення отримало в науці назву «феодального», бо його визначальними причинами були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру - Києва. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалася майже на 800 тис. кв. км, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не мав достатньо міцного, структурованого і розгалуженого апарату влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало більше 20 народів: на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки, на північному заході - литва і ятвяги. Варто підкреслити, що процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси - формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне «переважання» і органічне включення у структуру давньоруської держави, що, врешті-решт, і створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Велике феодальне землеволодіння утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але цілком оволодівши підвладними землями, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х рр. XX ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздробленості було порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління - від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, було причиною феодальної роздробленості. І хоча з 50-х рр. XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, очевидним є той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували давньоруську державу. В центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який у той час був не тільки символом, ай засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій, значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, складала основний зміст міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі. У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, ослабла Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією та Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше починають заявляти про себе Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

Політичний устрій. За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. Протягом IX–XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляв себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). В руках Великого київського князя було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої („отроки“, „діти боярські“, „пасинки“) дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом „вето“, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжив слов’янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної, які діяли на Русі.

Соціально-економічний розвиток Київської Русі. Становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних. Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення князем та дружиною. Основним елементом цієї системи була данина, „полюддя“. У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захопили общинні землі, внаслідок чого виникло вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті – бояр та православної церкви.

У X–XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати з їх населення податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набрала вотчина – спадкове володіння, що могло вільно продаватися, передаватися в спадок, даруватися.

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості.

По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов’янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку.

По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X–XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

– смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

– закупи – люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

– рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавал свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

– челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх

продавали, дарували, передавали у спадщину;

– холопи – населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство, скотарство. Допоміжними галузями господарства стали промисли – бджільництво, мисливство, рибальство. Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. В Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був „грецький“ шлях („із варяг у греки“), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. „Шовковий“ шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний“ та „Залізний“ були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.Русь експортувала хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, ювелірні вироби і т. н. Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в II–III ст. З часом східні слов’яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — „куну“ (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’явилася нова лічильна одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступилися місцем твердій валюті – гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160–196 г. Лише наприкінці XIII ст. виник карбованець – срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші ітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворилися на постійні залюднені міста, що стали економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв’язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX–X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 „градів“, з яких майже 100 були справжніми містами.