Західноукраїнські землі в 20 – 30-х роках.

Українські землі в складі Польщі.

З 1919 р. під польською окупацією опинилися Східна Галичина та Західна Волинь. Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів:

І етап - «невизначеності» (1919 - 1923) - влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському, але все це так і залишилися на папері. 14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав - яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

II етап - «тиску» (1923—1926). – мета Польщі- окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціонільну польську державу. Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 p., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснює державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений режим, відомий під назвою «санації».

III етап - «пошуку компромісу» (1926—1937). Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря». На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції, особливо мовної, шляхом примусу. Польський уряд в 1937 р. змінює акценти у своїй національній політиці, повертаючись до попередньої доктрини однонаціональної польської держави. Все це викликало протистояння українців як легальне так і навпаки.

В 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр:

-Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р.,- по суті, ліберальна партія. Лідери - Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Програма - конституційна демократія та незалежність України.

-Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 p., - соціалістична партія. Лідери - Л. Бачинський, І. Макух. Програма - обмеження приватної власності, незалежність України.

-Комуністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася 1919 p., а з 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери - Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма - проти соціальних та національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об'єднання типу Української католицької партії, які були слабкими і схилялися до співпраці з польським урядом.

В умовах жорсткого економічного тиску інтенсивно розвивається українська кооперація. Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921 - 1925). Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20 - 30-х роках Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) у Львові. Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква. А. Шептицький рішуче засудив колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині. Протести митрополита у Римі, звернення до Ліги Націй зупинили вандалізм польських властей.

У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей». На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН.

Українські землі в складі Румунії

Входили Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. Розграбовувалися майстерні, майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Не кращою була і ситуація в сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі. 1918 - 1928 pp. - запроваджується воєнний стан, українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії. У цей час будь-який виступ проти властей жорстоко придушується, як це було з Татарбунарським повстанням 1924 p. Йде активна румунізація краю: закрито всі українські школи, переслідується українська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії. Період 1928 - 1937 pp. позначений відносною лібералізацією. Починається активний рух українських політичних сил. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

1. Комуністична партія Буковини. Утворилася 1918 p.; з 1926 р. - складова Комуністичної партії Румунії. Лідери - С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною.

2. Українська національна партія. Утворилася 1927 р. Лідер - В. Залозецький. Виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування (1927 - 1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років. В основному він охоплював молодь і студентство (спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк»), але мав і певну підтримку селянства. Лідери - О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

Українські землі в складі Чехословаччини

У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій, вихідців із Закарпаття, було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г. Жаткович. Незабаром на засіданні Ради в Гомстеді було висунуто три альтернативні варіанти вирішення карпатського питання:

1) надання повної незалежності карпатським русинам;

2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями;

3) одержання автономії.

23 жовтня 1918 р. карпатські русини, за порадою президента США В. Вільсона, приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла 10 млн. емігрантів з колишньої Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері. Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель.

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30-х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл. Велике значення мав дозвіл користуватися в цих школах мовою на власний вибір. Вільно діяли українські громадські організації: «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.Чехізація йшла й у Закарпатті. Так, за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах, проте чехізація була порівняно якою.