Адміністративно-територіальний поділ західноукраїнських земель та реформи Марії Терезії та Йосифа іі.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська. Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень.

Реформи імператриці Марії-Терези (1740-1780) та її сина Йосифа II (1780-1790): аграрна реформа передбачала:

звільнення селян від особистої залежності від поміщиків (1782), передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; •

чітке визначення розміру панщини - до 30 днів на рік.;

в 1789 році заміна панщини чиншем (натуральний або грошовий податок);

церковна реформа здійснювалася протягом 1770-поч. 1780-х років і передбачала: - зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо;

підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з від­повідною платнею),

освітня реформа передбачала:

ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784);

запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому в початковій школі навчання для дітей мало проводитися рідною мовою) вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями - Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792-1835).

Україна в першій половині хіх ст. Включення українських земель до складу Російської імперії.

На українські землі, що входили до складу Росії, з метою уніфікації системи управління, наприкінці ХVІІІ ст. був поширений загальноросійський адміністративний поділ. Територію України поділили на губернії і повіти.

На Лівобережній Україні у 1796 р. була створена Малоросійська губернія, а на Слобожанщині – Слобідсько-Українська губернія (у 1835 р. перейменована у Харківську губернію). У тому ж році (1796 р) Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Подільську і Волинську. На початку ХІХ ст. Малоросійська губернія була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після визволення російськими військами Бесарабії з-під гніту султанської Туреччини і включення її за Бухарестським мирним договором 1812 р. до складу Росії, в 1828 р. було утворено Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Таврійська, Катеринославська і Херсонська губернії, а також Бессарабська область (у 1873 р. перетворена на губернію).

Адміністративно-територіальний поділ українських земель та зародження ринкової економіки.

Всі українські землі, що входили до складу Росії, були розділені на 9 губерній. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар за поданням міністра внутрішніх справ, а в повітах – справниками. У 1837 р. повіти розділили на стани, очолювані поліцейськими приставами, що спиралися на підлеглих їм нижчих поліцейських служителів-городових. Практично перестали вживати назву „Україна”. Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним краєм, а Південну Україну – Новоросією. На початку ХІХ ст. населення українських земель у складі Росії не перевищувало 7,5 млн. чол., з них майже 5,5 млн. були кріпаками.

На Правобережній Україні у лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830-1831 рр., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. У 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську.

Провідним в економіці України і надалі було сільське господарство, передусім землеробство, основою якого були поміщицькі латифундії – у 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі, з якої лише 1/3 вони віддавали у користування селянам, за що ті відробляли їм панщину. Проте, у феодальних володіннях відбулись певні зміни – поміщики були змушені пристосовуватись до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва; поміщицьке господарство усе більш набувало товарного характеру (усе більше продуктів поміщики виробляли не лише для власного споживання, а й на продаж) – у середині 19 ст. у поміщицьких володіннях вироблялось 90% товарного хліба, тваринництво теж ставало товарним, товаризація проникала і в натуральне господарство селян. Розширюючи посівну площу під зернові культури, поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, на які зростав попит, - у Полтавській і Чернігівській губерніях вирощували коноплі і тютюн, у Катеринославській (тепер Дніпропетровська область) і Херсонській – льон, на Правобережжі – цукрові буряки. На Півдні України широко розвивалось конярство і скотарство.

Прискорено розвивається промисловість; спершу існували 3 форми підприємств: вотчинні, посесійні і капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства становили 53,8%, а купецькі – 46,2%, а у середині 19 ст. у купців було вже 90% підприємств, причому купці-промисловці стали монополістами у суконній промисловості, а саме у виробництві тютюну і канатів, а також значної частини млинів, олійниць тощо; проте, переважали дрібні підприємства. У поміщицьких маєтках поширеними галузями промисловості були суконництво, цукроваріння, гуральництво тощо; поза тим розвивались нові базові галузі – машинобудування, металургія (виробництво заліза і чавуна), вугледобування, виробництво скла, паперу, селітри і поташу. У 1822 р. в Україні запрацював перший цукровий завод – у маєтку Понятовського у Канівському повіті Київської губернії, а незабаром було створено цукрову промисловість, яка обслуговувала потреби усієї Росії. Були і казенні (державні) підприємства – Луганський ливарний завод, Шостенський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х рр. 19 ст. почала розвиватись кам`яновугільна промисловість Донбасу. Проте, головними галузями української промисловості на той час були харчова і сировиннообробна, а у загальноросійському масштабі промисловість України була насамперед оборонною.

У першій половині 19 ст. в Україні чітко визначились 3 економічних райони: Лівобережжя, де промисловий розвиток досяг найвищого рівня; Південь, який став не лише в Україні, а й у всій Російській державі головним виробником товарної пшениці і продуктів тваринництва, та де водночас відбувався прискорений розвиток промисловості; і Правобережжя, яке було, здебільшого, сільськогосподарським районом, де зберіглись застійні форми феодального виробництва та існували, головно, обробні галузі промисловості, що було спричинене тривалою залежністю Правобережжя і його господарства від феодальної Польщі.

Зростанню хліборобства, тваринництва і промисловості сприяв розвиток торгівлі, передусім українсько-російської. Зовнішній торгівлі особливо сприяло створення чорноморсько-азовських портів, зокрема в Одесі і Херсоні, які стали важливими пунктами всеросійської торгівлі – через них вивозилось 81% усіх експортних товарів і ввозилось більшість товарів, а також Таганрозі, Маріуполі, Бердянську. Одеса отримала статус порто-франко, тобто право безмитної торгівлі, що перетворило її у космополітичне місто. Перший пароплав на Дніпрі з`явився у 1823 р.

У 30-40-х рр. 19 ст. на мануфактурах України внаслідок світового технічного перевороту усе більш застосовуються машини, зокрема парові двигуни, тобто відбувається перехід від мануфактурної стадії промисловості до машинної індустрії, від ручної до машинної праці. Зростає кількість вільнонайманих робітників – у 1825 р. вони становили 25% усіх робітників (кріпосних селян), а у 1861 р. - вже 74%. Мануфактурне виробництво в Україні поступово перетворюється у промислове, фабрично-заводське.

Розвитку економіки України сприяв технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Товаризація поміщицьких господарств, застосування машин і використання вільнонайманої праці, розшарування селянства, заміна ремісничих майстерень і мануфактур великими фабриками і заводами – підривали замкнуте кріпосницьке господарство і спричинювались до його глибокої кризи і занепаду. Для отримання більшої кількості товарної продукції поміщики посилювали панщину – упродовж першої половини 19 ст. вони широко застосовували урочну систему – кожному селянину давалось на день завдання (“урок”), на виконання якого реально потрібно було 2-3 дні, а також застосовували місячину – переводили обезземелених і розорених селян на постійну панщину з видачею мізерного місячного пайка, притому били їх батогами і залізними прутами. Тож феодально-кріпосницький лад став великим гальмом для подальшого розвитку сільського господарства і промисловості.

Суспільний лад.

Населення України поділялось на стани дворянства, духовенства (вони звільнялись від сплати податків), міського населення і селянства (вони були податковими станами).

Дворянство. Українське дворянство низкою законів було зрівняне у правах із російським, зокрема, у 1801 р. російський уряд підтвердив Жалувану грамоту дворянству 1785 р. і надав права російського дворянства українському дворянству Слобідської України, а указ “Про Малоросійські чини, що дають право на дійсне чи спадкове дворянство” 1835 р. затвердив станові привілеї і пільги для козацької старшини і її нащадків. Більшість дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина. Становище дворян Правобережжя, до яких належала українська і польська шляхта, ускладнилось після поразки польського повстання 1830 р. – указ “Про розбір шляхти у західних губерніях і про уклад цього роду людей” 1831 р. визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству Російської імперії, якщо вони доведуть своє дворянське походження на підставі документальних доказів і свідчень. Цей розбір тривав кілька років, і спеціальна комісія не визнала права на дворянство багатьох козацьких старшин; а у 1835 р. такий же розбір було здійснено серед татарських мурз. В українському суспільстві зростала кількість російських дворян, головно у степових губерніях України, внаслідок роздачі царатом землі в Україні росіянам, зокрема конфісковані на Правобережжі землі у власників за їх участь у польському повстанні 1830 р. роздавались російським дворянам. Проживаюче в Україні російське дворянство (поміщики і чиновники) отримало у першій половині 19 ст. привілейованіше становище щодо місцевої шляхти – наприклад, за указом 1810 р. російські дворяни, які отримали орендні маєтки у губерніях Правобережжя у нагороду за “відмінну і старанну” службу, звільнялись від податків; у 1841 р. російським орендаторам було продовжено термін оренди на пільгових умовах; а з 1832 р. російські чиновники Волинської і Подільської губерній отримували, крім платні, пенсію за колишню військову чи цивільну службу.

Усе дворянство Російської імперії, у т.ч. України, отримало у першій половині 19 ст. нові привілеї, вони стали монопольними власниками землі – дворяни України володіли 70% земель, і закон про майорати 1845 р. припинив небезпечний для них процес дроблення земель, встановивши порядок спадкування нерухомого майна (передусім землі) виключно старшим (з лат. major – більший, старший) членом сім`ї чи родини. Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи і ремісничі майстерні у містах (раніше вони мали таке право лише у сільській місцевості) і без обмеження кількості робітників на них; тож розширювалась сфера підприємницької діяльності дворян.

Духовенство, як і раніше, поділялось на чорне (чернече) і біле (світське). Воно звільнялось від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань. У першій половині 19 ст. було дозволено переходити у стан духовенства з інших станів та виходити з духовного сану, притому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.

Міське населення. Міста поділялись на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центрами) і містечка. Усе міське населення поділялось на власне міщан (міських обивателів), купців, цехових і робочих людей. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин і капіталістичного ладу у 1811-1858 рр. кількість міського населення України зросла у 2,5 рази. Більшість у ньому становили власне міщани (міські обивателі), наприклад, у Києві за ревізією 1823 р. вони становили 71,5% усього міського населення. Міщани сплачували більшу частину податків, яким обкладалось місто, зокрема, з 1816 р. вони почали сплачувати збори на будівництво доріг, а також сплачували подушне, несли рекрутську та інші повинності. Та поступово обмеження міщан у правах послабились – у 1832 р. їм було дозволено придбавати земельні ділянки у містах для зайняття торгівлею і виробничою (промисловою) діяльністю, та отримали право переходити до купецтва і діставати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.

Царський устрій зміцнював цеховий устрій міст – на Лівобережжі він регулювався загальноімперським законодавством, а на Правобережжі до 1840 р. – місцевим правом; притому в Україні продовжували діяти цехові звичаї, та у 1850 р. на основі місцевої практики організації цехів для міст і містечок був встановлений єдиний порядок регулювання цехового устрою.

Зросла кількість купців у містах, зберігався гільдійський устрій купецтва – українські купці здебільшого входили до 3 гільдії, а до привілейованих 2-ої і особливо 1-ої гільдій записувались, головно, російські купці. До гільдій зараховувались також дворяни, які займались торгівлею і володіли підприємствами. Купецтво поступово звільнялось від різних станових обмежень; зокрема, для нього був встановлений дозвільний порядок зміни місця проживання, і при отриманні такого дозволу купець до 1824 р. мав сплачувати державні податки і виконувати повинності і за попереднім, і за новим місцем проживання. Цей дозвільний порядок був скасований у 1841 р., але не для всіх купців, а лише для тих, які переїздили до Волинської, Київської і Подільської губерній; а купці, які переїздили на Правобережжя і у причорноморські міста, навіть отримували різні пільги.

У 1832 р. було створено нову станову групу – почесні громадяни; це звання надавалось заможним купцям, внаслідок чого вони отримували деякі додаткові пільги – звільнялись від подушного податку, рекрутської повинності, тілесних покарань, та мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Купці в Україні і в Росії поступово перетворювались у капіталістів.

На початку 19 ст. у містах України з`являється нова суспільна група, яка перебувала поза міськими станами, - “робочі люди”. У них не було власного будинку і постійного місця проживання, і джерелом їх існування була праця за наймом, тобто це були вільнонаймані робітники, які у 1828 р. становили 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%. У першій половині 19 ст. цей прошарок значно поповнювався за рахунок державних селян – за законом у наймані робітники зараховувались ті державні селяни, які при переході із селянського стану не отримали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства міста або не подали поручительства 6 благонадійних господарів і не сплатили подушний податок; тож вони опинялись серед мешканців міста, але поза їх становими групами і організаціями. Другим джерелом поповнення вільнонайманих робітників були випущені на волю кріпаки. Із появою найманої праці в Україні формується надлишок робочої сили, її ринок. Наймані робітники були доволі безправними, оскільки законодавство майже не врегульовувало їх правовий статус. Поза тим, поява цієї позастанової групи у місті дезорганізуюче впливала на його становий устрій.

Поміщицькі селяни. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершилось юридичне закріпачення усіх селян України. За переписом-ревізією 1810 р. поміщицькі селяни становили 60,5% усіх селян; вони вважались власністю дворян-поміщиків, які здійснювали щодо них усю повноту адміністративної, поліційної і судової влади, та розпоряджались самим селянином і його господарством, переселяли їх у маєтки в інших місцевостях, продавали або обмінювали їх, регламентували їх сімейний побут. Основним обов`язком поміщицьких кріпаків було відбування панщини – у першій чверті 19 ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях відрізнялись розміри панщини, та у цілому внаслідок урочної системи вони доходили до 6 днів на тиждень, оскільки розміри завдань-уроків були надто великими і їх виконання потребувало фактично затрати більше часу від юридично встановленої їх тривалості. Новизною було переведення кріпаків на місячину – товаризуючи своє господарство, поміщики відбирали у них землю, надаючи їм місячне утримання, внаслідок чого не мали надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, а на Правобережжі - 1/6, а у 40-х рр. 19 ст. загальна кількість місячників на Україні становила до 25% усіх кріпаків. Поза тим, кріпаки працювали у поміщицьких мануфактурах. Кріпаки як піддані мали сплачувати податки також Російській державі.

Державні селяни становили другу верству українського селянства, вони отримували земельні наділи від царської влади, були феодально залежними від держави і не мали права без дозволу поліційної влади залишати свої землі. Найбільше їх проживало на Лівобережжі – 50%, на Правобережжі – 13%, а на півдні України - 37%. У другій чверті 19 ст. кількість державних селян в Україні досягла 41% усіх селян. Основною формою їх експлуатації була податки державі, які вони сплачували як піддані держави, та феодальні повинності (грошова рента і натуральні повинності), які вони несли як феодально залежні від держави. На Правобережжі їх часто переводили на господарське становище – вони здавались в оренду поміщику-посесору, який експлуатував їх, як своїх кріпаків. Та розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837-1841 рр. міністром державних маєтностей графом Кисельовим було проведено реформу з управління ними – державні селяни отримали право обирати сільські і волосні органи самоврядування та сільські і волосні суди (розправи), але це було доволі обмежене самоврядування, оскільки воно залежало від державних органів – окружних начальників у повітах і губернських палат державних маєтностей, а очолювало цю систему міністерство державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила їх економічне становище – збільшились їх земельні наділи, а феодальний подушний податок був замінений поземельним промисловим податком, та заборонялось у подальшому віддавати державні землі в оренду поміщикам.

Значно обтяжило становище державних селян утворення військових поселень для полегшення царському уряду утримання армії, які засновувались здебільшого в Україні – у 1817-1895 рр. у Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях було розміщено 16 кавалерійських і 3 піхотних полків у формі військових поселень, а у 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало близько 20 тис. селян. Військові поселення і їх поселенці були передані в управління військовим командирам. Військові поселенці поділялись на довічних солдат діючих частин і господарів, які забезпечували військові поселення засобами існування та виконували обов`язки військовослужбовців. Дітей солдатів з 7 р. зараховували до кантоністів (новобранців певного військового округу), з 12 р. – у резерв, а з 18 р. – у військові частини, де вони перебували до 45 р., а опісля переходили на нестройову військову службу. Військові поселенці були водночас і селянами, і солдатами. Становище військових поселенців жорстко регламентувалось – у “розпис” входили не лише військова муштра, сільськогосподарські роботи, а й сон і народження дітей; за найменшу провину їх жорстоко карали. Формально вони працювали 3 дні на казну і 3 дні на себе, а фактично працювали на казну увесь тиждень, оскільки урок “на день” реально відроблявся 2-3 дні. Внаслідок селянських повстань царський уряд у 1857 р. був змушений ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян.

У першій половині 19 ст. поширились антикріпосницькі виступи у формі повстань, зокрема рух під проводом У.Кармелюка тривав майже 20 р., а також протести військових поселенців, зокрема Чернігівський полк повстанням у грудні 1825 р. підтримав декабристів. Розвиток буржуазних виробничих відносин супроводжувався страйками робітників – вперше в Україні застрайкували робітники друкарні Києво-Печерської лаври у 1805 р. Для приборкування непокірних українські поміщики отримали право засилати своїх селян до Сибіру без суду, а російські поміщики користувались цим правом ще з 18 ст.