Тема 15. Міжнародне валютне право

1. Поняття та джерела міжнародного валютного права

2. Організаційно-правовий механізм міжнародної валютної системи

3. Організація валютно-кредитних відносин

1. Поняття та джерела міжнародного валютного права

Міжнародні валютні відносини є важливою частиною си­стеми міжнародних економічних відносин. Сьогодні практично неможливо уявити міжнародне економічне співробітництво в усіх його напрямах (торговельне, ви­робниче, науково-технічне, інвестиційне тощо) без використання валюти. Як відомо, валюта – це грошові одиниці країн, які беруть участь у міжнародному економічному співробітництві.

Національна валюта окремих держав має міжнародну вартість, яка відображається в її валютному курсі (долар США, євро) у грошових одиницях відповідної країни.

Домінування тієї чи іншої валюти в міжнародних економічних відносинах – це важливе питання, яке вирішується в гострому суперництві окремих держав або їх груп. Так, ще у 1979 р. стала функціонувати Європейська валютна система (ЄВС), яка вклю­чала вісім із десяти країн ЄЕС (крім Англії та Греції). Спочатку ця система базувалася на марці ФРН як протистояння доларові США. Пізніше основою ЄВС стала Європейська валютна одини­ця – ЕКЮ.

Валютні відносини між країнами – учасницями колишньої РЕВ базувалися на перевідному рублі, а також на національних валютах країн колишньої системи соціалістичних країн.

Розв’язання валютних проблем у певний спосіб впливає на вирішення не лише економічних, а й суто політичних питань. Так, питання вступу або не вступу Італії до ЄВС стало причиною зміни у 1978 р. у ній уряду. Питання про визначення позиції Анг­лії до ЄВС теж стало причиною гострих дискусій в її уряді і пар­ламенті у 1981–1983 рр.

Порівняно недавно, у вересні 1992 р., виникли гострі політич­ні баталії у ряді країн ЄВС з приводу ратифікації Маастрихтсько­го договору. Як відомо, він був підписаний у грудні 1991 р. у гол­ландському містечку Маастрихт представниками 12 країн ЄВС. Ратифікація договору в 1992 р. передбачала створення політич­ного, валютно-економічного, а в майбутньому – і оборонного союзу нової якості, який повинен спиратися на спільну грошову одиницю – екю. Але в країнах ЄВС до цього ставилися далеко не однозначно. Греція й Ірландія як дещо бідніші країни були за ратифікацію договору, оскільки в його межах вони могли значно поліпшити своє економічне становище. Данія зробила заяву, що нею договір буде ратифікований лише за умови, якщо його рати­фікують усі 12 держав-учасниць. ФРН у цій ситуації поводила себе спокійно, а у Франції проводився навіть спеціальний рефе­рендум з цього приводу.

На міжнародні валютні відносини суттєво вплинув факт вве­дення в Європі з 1 січня 1999 р. єдиної грошової одиниці – євро.

На той час відбулася фіксація євро у безготівкових розрахун­ках країн – учасниць нового валютного союзу. Для всіх суб'єк­тів господарського життя 12 країн – членів цього союзу (Авст­рії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідер­ландів, Німеччини, Португалії, Фінляндії та Франції") були введе­ні паралельні розрахунки у євро. Платежі в цій валюті здійснюва­лися для підприємств у формі безготівкових переказів, для при­ватних осіб – чеків. На початок 2002 р. на євро припадало 20 % світового валютного обороту, а сукупна частка резервів, номінованих у євро, становила біля 13 %.

Слід зазначити, що названі країни поставили до євро жорстко фіксовані вимоги. Насамперед, дефіцит бюджету цих країн не повинен перевищувати 3 % внутрішнього валового продукту, а річна інфляція – середній рівень інфляції у трьох країнах Єв­ропейського Союзу із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3– 3,3 %) більш як на 1,5 %. Крім того, країни, що перейшли на нову європейську валюту, мали дотримуватися встановлених меж ко­ливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських ва­лютних систем. Стабілізація державних фінансів та усунення вза­ємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами – членами Євросоюзу розглядались як головний критерій готовно­сті переходу країн до єдиної валюти на першому етапі її введення.

Запровадження єдиної європейської валюти – серйозна про­тидія домінуванню у міжнародних валютних відносинах амери­канського долара. Введення євро засвідчило, що в багатьох краї­нах, насамперед європейських, його курс був значно вищим у 2002–2003 рр., ніж курс долара США.

Не лише європейські країни, а й навіть центральні банки азі­атських країн, що, як відомо, володіють 40 % світових валютних запасів, заявили про заміну великої частини доларів на євро. Це досить значні суми. Так, наприклад, Китай, валютні резерви яко­го дорівнюють 144 млрд дол. США, заявив, що протягом трьох років третину їх замінить на євро. Дещо схожими були заяви Японії, Тайваню та інших країн.

Готівкові розрахунки в євро, передусім у країнах Євросоюзу, розпочалися вже в січні 2002 р. 300 млн громадян 12 країн – членів Європейського Союзу (Велика Британія, Данія, Швеція заявили, що будуть користуватися власною валютою) здійсню­ють нині всі розрахунки у єдиній європейській грошовій одиниці. Вилучені з обігу у відповідних країнах бельгійські, французькі та люксембурзькі франки, німецькі та фінські марки, іспанська пе­сета, ірландський фунт, італійська ліра, голландський (нідерланд­ський) гульден, португальське ескудо, австрійський шилінг та грецька драхма. Проте обмінюватимуть гроші на євро центральні банки цих країн ще протягом 10 років. А взагалі введення євро – надзвичайно велика робота, адже було надруковано 14,5 млрд банкнот вартістю 640 млрд євро та викарбувано 50 млрд монет. Так, підраховано, якщо, скласти всі паперові євро у довжину, то одержимо стрічку, яка 4 рази досягне Місяця і повернеться назад.

Якщо вести мову про Україну, то вона, як і інші країни, здійс­нюватиме розрахунки в євро. Це пояснюється тим, що на торгів­лю нашої держави, насамперед з європейськими країнами, при­падає значна частка нашого зовнішнього торговельного обороту. З цією метою банківські установи України вже повідкривали ра­хунки в євро, а також конвертують у цій валюті заощадження. Вжиті також заходи щодо формування в євро валютних резервів Національного банку України.

Важливість валютних відносин, у свою чергу, обумовлює і важливість міжнародного валютного права.

Міжнародне валютне право зародилося на основі міжнародно­го публічного і міжнародного приватного права. Його сучасний розвиток пов’язаний із розширенням і поглибленням міжнарод­ного економічного співробітництва.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній науці ще не вироблена чітка назва цієї правової галузі, норми якої регулюють міжнарод­ні валютно-фінансові відносини. Крім назви «міжнародне валют­не право», стосовно цієї галузі ще вживають терміни «міжнарод­не фінансове право», «міжнародне валютно-банківське право», «міжнародне фінансове і валютне право», «право міжнародних платежів і кредитів» тощо. Проте сама назва «міжнародне валют­не право» у даному випадку е найбільш вдалою і точною.

Міжнародне валютне право має свій предмет правового регу­лювання – міжнародні валютні відносини. Вони виникають із приводу валютних коштів та цінностей, що обертаються у сфері міжнародного співробітництва держав або інших суб’єктів. До валютних коштів належать іноземна валюта готівкою, платіжні документи (чеки, векселі, тратти, депозитні сертифікати, акреди­тиви тощо), в іноземній валюті цінні папери (акції, облігації, ку­пони, бони), золото та інші цінності. Валютні відносини, як відо­мо, регулюються і міжнародним приватним правом, коли вони виникають за участі недержавних юридичних осіб, громадян.

Для регулювання міжнародних валютних відносин використову­ються міжнародно-правові норми, що закріплюються у відповідних угодах (наприклад, Ямайські угоди 1978 р. про перехід країн – членів Міжнародного валютного фонду до багатовалютної системи).

Викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що міжнародне валютне право – це система міжнародно-правових норм та принципів, що регулюють міжнародні валютні відносини.

Як і всі правові норми, норми міжнародного валютного права мають свої джерела, в яких вони юридичне виражені, закріплені. До них належать міжнародні договори, рішення міжнародних ор­ганізацій, судова й арбітражна практика, міжнародні звичаї.

Міжнародні договори – найбільш поширене джерело міжна­родного валютного права.