2. Джерела дипломатичного та консульського права

Джерелами є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, торгових, консульських). У регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного характеру.

Сучасний етап кодифікації дипломатичного права відноситься до 1949 р., коли Комісія ООН по міжнародному праву в числі перших питань конференції назвала питання про дипломатичні і консульські відносини.

У 1958 р. Комісія склала проект конвенцій «Про дипломатичні відносини і імунітети», що лягли в основу конвенції «Про дипломатичні відносини» у 1961 р. на Віденській конференції.

У 1975 р. у Відні була укладена конвенція про представництво держав, їхній відношеннях з міжнародними організаціями універсального характеру.

Однак, незважаючи на те, що існують конференції дипломатичного права універсального характеру, у світі існує цілий ряд багатобічних конвенцій, що регулюють питання дипломатичного права: Гавайська конвенція «Про дипломатичних чиновників» 1928 р.

До джерел дипломатичного права відноситься цілий ряд макрорегіональних конвенцій, що регулюють професійні питання (наприклад: «Конвенція про привілеї і імунітети організації африканської єдності»).

Дипломатичне право не є статичною галуззю міжнародного публічного права, воно динамічно розвивається; у її сферу входить регулювання не тільки звичайних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. До таких проблем відносяться: проблема охорони життя і здоров’я представників (Конвенція ООН від 20 лютого 1977 р.), «Про запобігання злочинів і покарань за злочини проти осіб, що користаються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів»).

Уся міжнародна і внутрішньодержавна діяльність держав по регламентації дипломатичних відносин повинна відповідати наступним основним принципам і нормам:

• принципам і нормам конституційності законів;

• міжнародного публічного і міжнародного приватного права;

• дипломатичного і консульського права;

• міжнародній правовій практиці держав;

• внутрішньодержавного законодавства в профільній області соціальних відносин ( в області цивільного права, морського права, карного права).

3. Принципи і норми, що регулюють дипломатичну діяльність

У стародавності дипломатичне право називалося правом посольським. Регламентувалося різними нормами, у тому числі, і прийнятими Віденським і Аахинським конгресами в 1815 році. Сучасне дипломатичне право регламентується Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. Цей документ у 1961 р. підписав СРСР і на основі правонаступництва перейшов до України.

Існують наступні види дипломатичних представництв:

• посольства;

• місії;

• спеціальні місії.

Глави дипломатичних представництв поділяються ні 3 класи:

I клас – послів і нунціїв (посли Папи Римського), що акредитуються при главах держав і інших глав представництв еквівалентного рангу;

II клас – посланники, міністри і інтернунції, акредитовані при главах держав;

III клас – повірники в справах, акредитовані при міністерствах закордонних справ.

В Україні існують наступні ранги:

• надзвичайний і повноважний посол;

• надзвичайний і повноважний посланник;

• повірник у справах;

• секретарі дипломатичних представництв (I, II, III секретарі);

• радники дипломатичних представництв (I і II класу);

• аташе, найнижчий ранг.

Структура персоналу дипломатичного представництва:

1. Дипломатичний персонал – особи, що мають дипломатичні ранги (звичайно вони є громадянами акредитуючої держави);

2. Адміністративно-технічний персонал: перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства (здебільшого це громадяни акредитуючої держави);

3. Допоміжний персонал: садівники, прибиральники, покоївки й інші.

Дипломатичні відносини встановлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво затверджується в результаті взаємної згоди держав на базі встановлення дипломатичних відносин.

Сукупність всіх осіб, що мають дипломатичні ранги і знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також їхніх родин, складає дипломатичний корпус (у широкому змісті слова). У вузькому змісті – це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, розташованих у країні перебування. Дипломатичний корпус не визнається в якості самостійної юридичної особи на території країни перебування.

Підстави для припинення місії дипломатичного представника:

1. Смерть дипломатичного представника;

2. Припинення дипломатичної місії представника в даній державі;

3. Відкликання дипломатичного представника урядом своєї країни (на підставі відкличної грамоти);

4. Припинення існування країни перебування як суб’єкта міжнародного права;

5. Виконання дипломатичним представником дорученої місії (наприклад: підписання мирного договору і великої політичної угоди);

6. Здійснення дипломатичним представником дій, що не відповідають його статусу (здійснення навмисного карного злочину, здійснення міжнародного злочину) – у цьому випадку особа з’являється урядом країни перебування persona non grata («небажаною особою в країні перебування»).

В ординарних умовах припинення дипломатичної місії настає наступним шляхом: уряд акредитуючої держави посилає по дипломатичних каналах відкличні грамоти або ці грамоти привозить знову призначений дипломатичний представник. Відкличні грамоти вручають главі держави або самим відкликаним дипломатичним представником або його спадкоємцем при врученні вірчих грамот.