Тема 1. Книгознавство як наука

„... ми не будемо нашу просвітню працю вважати добродійством та ласкою для народу, а тільки нашим обов'язком, котрого не-сповнення було б попросту тяжкою провиною, рівно тій, коли б ми обдерли бідних і об'їли голодуючих" (4).

Головні принципи діяльності просвітницьких видавництв, І. Франко сформулював у двох пунктах: „1. Видавництво повин­но вестися систематично, після певного плану, відповідно до ви­мог педагогії. 2. В книжках популярних треба говорити народові всю правду про природу і життя". Він бажав правдивої освіти своє­му народу, тому видавничу справу ставив наріжним каменем у своїй письменницькій, журналістській і науковій діяльності.

І. Франко, зокрема, був одним із організаторів першої на Га­личині книговидавничої серії радикального спрямування „Дрібна бібліотека", брав активну участь у роботі „Українсько-руської видавничої спілки" журналів „Друг", „Громадський друг", „Дзвін", „Світ", „Молот" „Житіє і слово", „Літературно-науко­вий вісник", склав низку бібліографічних праць, підтримував бібліографічну і книгознавчу діяльність М. Комарова, І. Левиць-кого, Б. Грінченка, зібрав власну бібліотеку — близько 5 тисяч примірників, насамкінець, залишив значну наукову спадщину з історії книги та бібліотечно-бібліографічної справи.

Перші спроби бібліографічного і статистичного вивчення по­чаткового і подальшого українського книгодрукування здійсни­ли М. Максимович („Книжная старина южнорусская"), М. Ко­маров („Бібліографічний покажчик нової української літерату­ри"), І.Левицький („Галицко-русская бібліографія XIX ст."). Відомий історик, мовознавець, літературознавець і бібліограф В. Доманицький став фундатором поточного бібліографічно-статистичного обліку українського друку на сторінках часопису „Київська старовина" та газети „Рада", автором низки книгознав­чих праць, зокрема, ґрунтовного дослідження „Український ви­давничий в Росії за останні п'ятнадцять літ".

Важливе значення мала книгознавча, редакторська і видавни­ча діяльність Б.Д. Грінченка. Він був глибоким книгознавцем, бо вивчав книгу різнобічно, перш за все як знаряддя освіти, науки та виховання. Будучи переконаним, що без національного друкова­ного слова національне відродження неможливе, він стверджу­вав, що „коли ми не дамо народові літератури своєю мовою, то народ читатиме книжки, як і досі, мовою чужою... Отож і треба

16

И ні р якомога більше виготувати і видати дешевих книжок нау-

■ популярних, утилітарного змісту й красної словесності" (5).

І цією метою Б. Грінченко у 1894 р. засновує у Чернігові пер-

іі.шництво української книжки, в якому за 7 років видав 45

(36 назв) загальним накладом 133870 примірників. Кож-

Иі ІИДання випускалося в умовах цілеспрямованого свавілля цен-\ імі Досить сказати, що 29 (!) підготовлених до друку видань гц -ні шборонено. Змушений в таких умовах припинити свою ви-I іиничу діяльність, Б. Грінченко на шпальтах „Літературно-нау-•. тми і пісника" (1901 р.) підбив її підсумки, давши вперше зраз-і И іидавничої, бібліографічної та книготорговельної статистики

v. Думається, не випадково у його творчому доробку є нау-і мни популярна праця „Про книги: як їх вигадано друкувати",

мула видана у Києві 1908-го року і перевидана 1917-го у Чер-

I || IS

|Ч()9-го року у Львові при Науковому товаристві ім. Т. Шев-і було організовано Бібліографічну комісію на чолі з І. Ле­нин і,ким, яка видала 7 томів „Матеріалів до української мм'їіографії". У 1909-1914 pp. визначний книговидавець В. Куль-I ИКО иидає у Києві журнал „Искусство и печатное дело", при

І російському університеті діє Одеське бібліографічне това-

нн і по (1911-1919), яке випускало „Известия Одесского библио­графического общества», де друкувалися бібліографічні матеріа-п к|>;н інавчого характеру та історико-літературні розвідки. Велику увагу дослідженню витоків українського книгодру-

111 и приділив відомий мовознавець, мистецтвознавець і кни-

ім шанець І.С. Свєнціцький у своїй ґрунтовній праці „Початки

і НІ ечатання на землях України", виданої 1924 р. у Львові „В

ним чі ь 350-ліття першої друкованої книжки на Україні". І хоча її п 111|) іалишився на традиційних поглядах щодо започаткування і піііодрукування в Україні, однак провів значну дослідницьку ті їм і у з виявлення усіх ранніх осередків книгодрукування на 111 мінських землях, їх організації, способів фінансування видань, пин- течения відповідними матеріалами, діяльності майстрів и|>м|>млення книги та книгодрукування, а в додатку подав 560 чи и.iit друку і прикрас давньої книги України.

шаменно, що через рік у тому ж Львові (на той час — за кор-ІОНмим) вийшов перший том задуманого автором І. Огієнком і ■ п .і іотомного дослідження „Історія українського друкарства", в

Низовий М.А. Вступ до книгознавства

якій обґрунтовано запропонована нова періодизація виникненні і поширення друкарської справи на українських землях і де вжі на той час дещо заміфологізований Іван Федорович (Федоров характеризується не як першодрукар, а як фундатор постійноп книгодрукування в Україні. Ця праця І. Огієнка стала початкон очищення багатовікової історії українського книгописання і кни годрукування від царсько-більшовицьких перекручень і фала сифікацій.

Значно активізувалася книговидавнича і книгознавчі діяльність в Україні після Лютневої революції в Росії і проголо шення Української Народної Республіки. Вже з вересня 1917 р.; Києві починає виходити часопис „Книгарь" (1917-1920 pp.), якиі став першим критико-бібліографічним та видавничо-книгознав чим періодичним виданням України і в трагічні роки революцій контрреволюцій майже 3 роки намагався бути, як писали йол організатори, „спокійним і безстороннім літописом нашого пись менства".

24 січня 1919 р. Директорія УНР, очолювана В. Винниченком затвердила „Закон про утворення Головної Книжної Палати в м Києві", за яким вперше в Україні створювалася спеціальна дер жавна бібліографічна установа „для реєстрації, - як говорилося Законі, - всієї друкарської продукції на Україні, наукового її сц стематизування та для обміну книжками з іншими книжним) інституціями".

І хоча в ті буремні роки Палата змогла реалізувати небагато! своїх широкомасштабних планів, вона зробила найголовніше зібрала і зберегла безцінний документальний фонд друковане продукції того часу, який став фундаментом для пізніших кни гознавчих, бібліографічних, статистичних та інших наукови досліджень.

Саме на базі Головної Книжної Палати (після організаці 1922 р. у Харкові Української книжкової палати) був створенні знаменитий УНІК - Український науковий інститут книгознав ства (1923-1931). Очолюваний визначним книгознавцем бібліографом Ю. Меженком УНІК разом зі своїм часописої „Бібліологічні вісті" невдовзі став провідним книгознавчим цент ром не лише України, а й усього тодішнього СРСР.

У ті ж роки було організовано Українське бібліографічне това риство в Одесі (1925), в „Записках..." якого та в деяких інши