14.5. Чи тільки критично-зневажливо ставиться і. Карпенко-Карий до образу Пузиря? Чи піддає сумніву його хазяйську сутність?

Художня повноцінність літературного твору, виявляється в тому, що життєві ситуації й людські типи зображуються в ньому неоднозначно, бо ж неоднозначним, багатогранним є й саме життя. Карпенко-Карий дав “грандіозну по своїм замислі картину промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею”. Ця “бездоганність оброблення” полягає в тому, що письменник-реаліст майстерно змальовує правдивий образ, вловлюючи найтонші нюанси його характеру і поведінки, різні грані діяльності.

Драматург відтворює різні етапи життєдіяльності, віхи злету цього “природженого хохла”, спритного і хитрого мужика. Спочатку він був “хазяїном з середнім достатком”, а згодом, у нових історичних умовах, став мільйонером, капіталістом-аграрієм.

Для нього будь-що має значення тільки тоді, коли воно дає прибуток, коли на ньому можна зробить “комерчеський ґендель”. Навіть майбутній чоловік єдиної дочки для Пузиря не шанований зять, а живі гроші, тому й хоче Пузир віддати Соню не за “учителишку” Калиновича, а за хоч і неписьменного, проте багатого поміщицького сина.

Мораль, освіта, культура, громадські справи Пузиреві “без надобності”. Все визначається особистим інтересом, поза ним ніщо не має смислу. І хоч за приют Пузир одержав “Станіслава второй степені на шию”, але це тільки з гонору, з бажання покрасуватися орденом перед земськими засідателями, бо ж і сам був обраний земським гласним. Однак на пропозицію подумати над “продовольствієм для голодного люду” Пузир цинічно, нахабно відповідає: “Це до мене не тичеться”.

Безкінечна жадоба наживи перетворює життя Пузиря на самодостатній процес “стяжання для стяжання”, у нічим не виправданий азарт, що, нищачи інших, знищує і його самого. Він заражений ідеєю збагачення, як бацилою, що врешті-решт підточує його життєві сили, перетворює на раба власного інтересу. Пузир надзвичайно скупий не лише для своїх наймитів, а й для себе самого. Тож комічний фінал жалюгідного існування Пузиря є логічним завершенням його життєвого кредо – “хазяйство або смерть”. Автор, сміється крізь сльози, зневажаючи і заперечуючи такий спосіб існування.

Проте драматург показує Пузиря не лише у темному світлі. Є в його поведінці, характері й те, що приваблює, чому не можна не симпатизувати. Це насамперед працьовитість, саме та селянська вроджена працьовитість, що й допомогла Пузиреві на перших порах стати “хазяїном з середнім достатком”. “Ми тридцять п’ять літ працювали, сильно працювали”, - говорить дружина Пузиря. Сам же Пузир себе молодшого так само пам’ятає тільки в роботі: “Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка…”; “Я всю молодість провів у степу”; “із степу не вилазив”. “… Весь октябрь місяць був біля отар, жив в курені, на дощі… Таких хазяїнів мало світ родить”. Він вміє нарощувати оберти “хазяйського колеса”.

Останнє найвиразніше проступає у сцені, коли Пузир любується вівцями. Він звертається до них, як до дорогих, любих серцю істот: “Бирі, бирюшечки, бирічки”. Зауваживши, що “одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, гарненький лоб, шкандибає на праву задню ножку”, хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот, бо йому “шкода худоби і потеря”. Саме так, найперше шкода худоби, а вже потім втрати реальних грошей. Отже, ще не все, що перейняв Пузир від селянського роду, він розгубив і втратив у погоні за наживою, за голою матеріальною вигодою, бо ж тільки справжній хазяїн так дбайливо, турботливо ставиться до худоби. А тому ні в цій сцені, ні в самій назві немає іронії, а є визнання за Пузирем його хазяйської сили, об’єктивної цінності його як фігури, без якої процеси капіталізації українського села немислимі. Цей висновок поглиблюється і такими рисами мільйонера з селян, як поміркованість, тверезість мислення (“згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться”); усвідомлення того, що за справу треба братися тоді, коли на ній розумієшся. На пропозицію стати одним із засновників “сахарного заводу” Пузир відповідає: “Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду – не лізь прожогом в воду!” Він діловий, конкретний, має цілеспрямований розум, але його “хазяїн” поставив на службу лише одному – збагаченню заради збагачення.

Через свій деструктивний бізнесменський азарт Пузир не втримався на позиції господаря життя, бо безглуздо загубив і своє власне. Але той з пузирів і калиток, як вважає професор Л. Дем’янівська, хто спланує своє життя по-іншому, той “і дітей в гімназіях вивчить, і сам цивілізується, скине смердючий халат і кожух, поставить собі на службу всіх і вся, навіть облагородить свою грубу й хижу натуру. В перспективі це одна з крупних фігур капіталістичного світу…”

Л. І. СТЕЦЕНКО