2. Поетична творчість

Новаторство поезії М. Старицького виявилося у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. У ліриці поета відбилося публіцистичне мислення епохи, а це також вплинуло на своєрідність звучання лірики наступного літературного покоління, представниками якого були Павло Грабовський, Володимир Самійленко, Микола Вороний.

1) “Виклик” – взірець романтичної пісенної лірики

В поетичній спадщині М. Старицького є чимало й ліричних поезій. Загальновідомою серед них є “Виклик”, в якій він з великою щирістю і художнім хистом відтворив одне з найкращих людських почуттів – юне кохання. Закоханий юнак викликає піснею свою кохану на побачення.

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай,

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Сядем укупі ми тут під калиною –

І над панами я пан…

Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею

Стелеться полем туман;

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить?

Он на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить;

Небо незміряне всипало зорями –

Що то за божа краса!

Перлами-зорями теж під тополями

Грає перлиста роса.

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках віднесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько!

Тепло, - ні вітру, ні хмар…

Я пригорну тебе до свого серденька, -

А воно ж палке, як жар.

Ти не лякайсь, аби тут та підслухали

Тиху розмову твою:

Нічка поклала всіх, соном окутала –

Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,

Нас не сполоха їх сміх…

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання – за гріх?!

Ліричний герой – людина з трудових верств суспільства. Та тяжка праця не може затьмарити в ньому почуття любові до своєї коханої, відчуття краси літньої ночі, турботи і ніжності про кохану.

Надзвичайно поетичне звернення пройняте сердечним і щирим хвилюванням, жаданням зустрічі. З натхненністю почуттів ліричного героя перегукується мальовнича природа жагучої літньої ночі. Ця поезія наче перегукується з інтимною лірикою Олександра Олеся.

2) Громадянська лірика поета – заклик “До молоді”, інвектива “Редакторові”

Основні теми поезії Старицького – це прославлення патріотичних почуттів, заклики до єднання слов’янських народів для боротьби зі спільним ворогом, заклики молоді до соціальної боротьби, тяжкі умови життя й праці бідних трудящих людей, завдання поета і поезії в суспільстві, ліричній поезії, картини природи.

Патріотизм М. Старицького виявлявся в любові до України, в співчутті народному горю, бажанні кращого життя для народу. Він перейняв від геніального Кобзаря образ України, ідею визволення рідної землі й служив цій великій справі впродовж усього свідомого життя.

Свої почуття до батьківщини він найбільш чітко висловив у поезіях: “До України”, “До молоді”, “Редакторові”. Його любов до вітчизни, до народу надавала йому натхнення й енергії для постійної праці на користь народу.

У поезії “До молоді” звучить заклик любити Україну діяльною любов’ю, “за неї сили до зачину І навіть душі положіть!!”

“Лихом”, що “гіршає щоднини”, “темною ніччю” називає поет тяжке становище сучасної йому України, коли під забороною було українське слово, коли жорстокі утиски російського царату знекровлювали українську культуру і літературу.

Поет, який сам активно працював на ниві просвіти і культурництва, майбутнє України пов’язує з молодими силами, із щирістю та чесністю юності.

Він закликає берегти цю синівську любов, не розміняти її у складнощах життя, “Нехай ваш дух вона гартує В житті у чесній боротьбі”.

Велику надію покладає він на просвітницьку роботу серед народу (“… несіть сліпому світиво просвіти…”), він вважає, що саме знання, вищий культурний рівень пробудять у серцях людських живу надію, почуття гідності, упевненості.

Традиції безсмертної музи Т. Шевченка, мотиви його “Заповіту” відгукуються у цій поезії.

До молоді

На вас, завзятці-юнаки,

Борці за щастя України,

Кладу найкращії думки,

Мої сподіванки єдині:

В вас молода ще грає кров,

У вас в думках немає бруду,

Палає в серці ще любов

До обездоленого люду.

Не занехайте ж ви її,

Не розгубіть по світі всує,-

Нехай вона вам дух гартує

У чесній славній боротьбі!

Бо стоголовий людський кат

Лютує, дужчає щоднини…

Не можна тратить ні хвилини,

Поки ще стогне темний брат.

Поки живий, - мерщій несіть

Сліпому світиво просвіти,

І в серце, смертію повите,

Живу надію закропіть!

Вшануйте рідну його річ,

Назвіть без хитрощів своєю

І розженіте над землею

Ви непрозору глупу ніч…

Най кат жене, а ви любіть

Свою окрадену родину, -

Й за неї сили до загину

І навіть душу положіть!

1876

Редакторові

Війна! Війна! Часописи лукаві

Розпалюють, розносять скрізь брехню,

Що наш народ жадає, прагне слави,

Що на страшну, кривавую стерню

В вітчизні все живе нести готове

І голову, й останній шаг і труд…

О наймите, продажний лихослове!

Чи ти ж питав, що дума скорбний люд?

Чи ти вбачав оті хати подерті,

Де з сліз людських аж вогкість полягла,

Де голод-пан, де своєволя смерті,

Де кублиться з віків неволя й мла?

Чи ти знавав, як точить доля ржава

Ще змолоду робітничу сім’ю?

На що ж рабу ошарпаному слава, -

Щоб нею ще засіяти ріллю?

Похнюпившись, бідак одно вчуває,

Що шле господь нове нещастя знов,

І тим, де хоч, байдуже смерть стрічає,

Що точиться і дома його кров!

1879

Велика тематична група поезій М. Старицького присвячена образам борців за народну справу, зокрема молоді, як найбільш активним і надійним борцям за краще майбутнє своєї батьківщини і народу. Свої образи героїчної молоді Старицький малював під безпосереднім впливом діяльності революціонерів-демократів. Є припущення, що темою вірша “Зустріч” послужили відносини Павла Грабовського і його подруги Надії Сигиди. Герої вірша Старицького також, як Грабовський і Сигида, зустрілись “в тайзі на етапнім привалі”.

Зустріч

В снігах несходимих, глибоких,

Де темні бори лише мрілись,

В тайзі на етапнім привалі

Вони несподівано стрілись.

Крізь млу сонце ледве шаріло.

Бурульки яскрілись на хаті…

Він був у залізних кайданах,

Вона у суконнім халаті.

Покрикнули з диву сп’янілі,

Обличчя спалахнули жаром:

І всяк постеріг би відразу,

Що те палахтіння недаром.

І час, і нудьга, і в’язниця

Поклали на бранців ознаки;

Проте у їх очах горіли

Й тепер поривання однакі.

Зірвалось вогнистеє слово,

Сплелись переможені руки…

Була в тім нервовім стисканні

Безодня і щастя і муки.

Круки аж чорніли на вітах,

Присипаних снігом, ялових,

У карканням крили розмову.

Від пильних ворожих вартових.

А мова лилася, кипіла,

Як паводь по гатях весною, -

Про злі у розлуці пригоди,

Про скутки нерівного бою…

Почулась команда: “В дорогу!”

І впала хвилина розстання:

У неї пробилась сльозина,

У нього зірвалось зітхання…

Від брязку заліза шумливо

Знялося з ялин гайвороння,

А сонце червонистим оком

Дивилось, немовби зпросоння…

1902