14.3. І. Карпенко-Карий і російська культура

… Не існувало, напевно, жодного губернського чи більш-менш значного повітового міста, де б не побували українські актори. Відомі, наприклад, їх гастролі в Тюмені, Тобольську, Читі, Барнаулі, Гур’єві… Що ж до таких міст, як Казань, Нижній Новгород, Астрахань, Самара, Воронеж, Орел, Курськ, не кажучи вже про Петербург і Москву, то тут українські трупи – це в той же час карта “розповсюдження” п’єс Карпенка-Карого. Не було жодного українського театрального колективу, в репертуарі якого його п’єси не займали б почесного місця…

Любов російського глядача до драматургії Карпенка-Карого засвідчена багатьма сучасниками. Так, ще наприкінці 90-х рр. критика відзначала, що п’єси Карпенка-Карого користуються популярністю далеко за межами України завдяки тому, що вони “давно увійшли, як найулюбленіші публікою, в репертуар українських труп і багато разів виконувались на сцені в різних містах Росії”.

Глибока народність драматургії Карпенка-Карого привернула до себе увагу О. М. Горького. Так, влітку 1897 року в селі Мануйлівці на Полтавщині він організував народний театр… Учасник цих вистав І. І. Назаренко, який був суфлером у гуртку, згадував: “почав Олексій Максимович з російських п’єс… але незабаром на настійну вимогу Пєшкова поставили українську п’єсу “Мартин Боруля”…

Включення комедії Карпенка-Карого в репертуар керованого Горьким народного театру, та ще й за ініціативою самого Олексія Максимовича – переконливе свідчення того, що Горький високо цінував творчість українського драматурга, виховне і художнє значення його п’єс.

Великим авторитетом користувався український драматург у В. Короленка. Вважаючи Карпенка-Карого визначним майстром і знавцем драматургії, В. Короленко радився з ним з приводу інсценізації своїх творів…

… Тепер російський читач має кваліфіковані переклади найзначніших п’єс Карпенка-Карого, зроблені досвідченим перекладачем Б. О. Тургановим. Ці переклади здобули високу оцінку блискучого знавця української культури – Максима Рильського…

Високим художніми якостями відзначався переклад “Мартина Борулі”, зроблений видатним радянським драматургом К. Треньовим… У бесідах з акторами Київського театру російської драми, для якого був призначений переклад “Мартина Борулі”, К. Треньов розповідав, що, працюючи над “Любов’ю Яровою”, він часто згадував “Саву Чалого”…

С. В. ЗАДОРОЖНА

14.4. У чому виявилося новаторство і. Карпенка-Карого як драматурга?

Видатний учений, літературознавець С. Єфремов зазначав, що новаторство І. Карпенка-Карого як драматурга виявилось у тому, що він “пив з власної чарки”, топтав свою стежку в літературі, першим виступивши “за межі шаблону – отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початки серйозної комедії, цінної і з громадського, і з художнього погляду”. Від драматургії І. Карпенка-Карого повіяло таким свіжим вітром, що той повів одразу вловили і критика, і глядачі (бо ж драма найперше ставилася на сцені) не тільки в Україні, а й за її межами. Так, під час гастролей українського театру в Москві 1901 року газета “Театральные известия” дала таку лаконічну, але точну характеристику художнього почерку драматурга:

…Малороссийский он Островский,

Фотограф родины своей.

Его перо лишь правдой дышит.

И чужд ему совсем шаблон…

Он также славно пьесы пишет,

Как и играет славно он.

Якщо кожен з цих, хай і не зовсім вправних, рядків проілюструвати фактажем, то вийде найпереконливіший літературний портрет письменника.

Основні свої твори І. Карпенко-Карий написав у 80-ті рр. ХІХ ст., тобто у той час, коли в суспільстві відбулися зміни, набули розвитку нові, капіталістичні відносини. Почалося інтенсивне класове розшарування, що з усіма своїми наслідками дало про себе знати і в Україні. Основний клас тогочасного суспільства – селянство розділився на дві неспівмірні кількісно верстви: “хазяїв” та “голоту”. З першої виокремилися капіталісти-аграрії, які, скуповуючи землю і визискуючи на ній селянина, зосереджували в своїх руках чималий капітал, а з “голоти” почав формуватися сільський пролетаріат, який цілком відривався од землі й переходив на становище вічних наймитів та наймичок. Умови і спосіб життя нових суспільних верств формували у кожної з них і новий світогляд, психологію, мораль.

Ці нові явища тогочасного життя в найтиповішому, найхарактернішому їх вияві І. Карпенко-Карий зображує надзвичайно сильно й художньо переконливо. Не пориваючи з національною театральною традицією (бо ж у центрі зображення так само залишається народне життя й народні типи), він усе ж таки виводить українську драматургію з кола хатніх, особистих проблем, головну увагу зосереджуючи на громадських питаннях і настроях, на економічному розвитку народного життя.

Новий матеріал вимагав і нової жанрової форми, тому І. Карпенко-Карий звертається до жанру проблемної, “серйозної комедії”, збагативши тим самим не тільки ідейно-тематичну, а й жанрову палітру української драматургії. У таких починаннях драматург не був самотнім, тому І. Франко назвав його лише “Одним із батьків новочасного українського театру”. Так, Панас Мирний до драматичного жанру звернувся тому, що побачив відсутність поступу “драматической литературы, пробавляющейся или стариною (Котляревским, Квиткою), или кривлянием”. Нові проблеми звучали і в окремих творах М. Старицького та М. Кропивницького. Але найглибший і найточніший аналіз вони здобули у драматургії І. Карпенка-Карого.

Нові соціальні типи зображені драматургом у таких п’єсах, як “Бурлака”, “Розумний та дурень”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”. Усі вони представляють яскравий тип “хазяїна”, що вже стоїть над сільським загалом і почав запускати пазурі в тіло бідного селянина, випивати, як павук, його життєву силу. Старшина Михайло Михайлович, Михайло Окунь, Калитка і нарешті Пузир – все це різні обличчя многоликого глитая, типи нових господарів, які, відповідно до свого капіталу, знаходяться на тому чи іншому щаблі соціальної драбини. Але якщо перші два ще тільки ступили на стежку наживи, а Калитка орудує тисячами, хоч і не вийшов ще з мужицької “лінії”, то Пузир володіє великою капіталістичною машиною із десятками і навіть сотнями найманих робітників. Постаті новоявлених бізнесменів, пузирів і калиток змальовані автором в усій оголеності їх “комерчеських” інтересів, життєвих намірів та дій.

Найдосконаліше процеси наступу капіталізму на село, його могутню і водночас руйнівну силу зображено в “серйозній комедії” “Хазяїн”. У центрі драматичної дії – грошові пристрасті капіталістичного світу, “стяжання без жодної іншої мети, стяжання для стяжання”, як зауважував сам автор у листі до сина. Основним об’єктом зображення послужило “хазяйське колесо” мільйонера Пузиря, яке “одних даве, а другі проскакують”, що символізує собою всю систему тогочасного капіталістичного господарства. У його круговерть підхоплені і хазяї, господарі життя (Пузир, Золотницький), і їхні підручні, деморалізовані слуги капіталу (Ліхтаренко, Феноген, Маюфес), і чесні дурні, що не можуть прижитися в царстві хижаків (Зозуля), і “дешеві робітники”, які врешті-решт протестують, пробують, хоч і марно, боротися з непереможним наступом капіталу.

Надзвичайно ретельно автор простежує весь механізм “хазяйського колеса”, закони, логіку й філософію життя тих, хто його обертає, найяскравіше змальовуючи світ хижаків-власників. У цьому світі, як показує письменник, все продається, навіть інтереси ближнього; все тримається на розрахунку, на голому грошовому інтересі, на шахрайстві й здирстві. Автор оголює хижацьку сутність мільйонера, ділка-“плутократа”, який “йшов за баришами наосліп, штурмом крушив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору”. Він “обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть – аби гроші!”. Для нього немає “ні сорому, ні честі”, він неперебірливий у засобах досягнення наживи – “аби бариш, то все можна!”. Єдине, що може протистояти йому, - то це така ж “дика, страшенна сила”.

За такими ж законами і мораллю живуть і підручні Пузиря, яких викохав не тільки він сам, а й “підходящий” суспільний ґрунт. “З усього… треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть, тягни!” – такий девіз їхнього існування. В суспільстві експлуатації та наживи, обману й шахрайства на найвищому рівні (бо ж “тут вор у вора краде”) така поведінка не лише виправдовувалася, а й узаконювалась. Та, звісно, лише щодо “хазяїв”, господарів життя. Такої оголеної соціальної критики й такого гострого викривального пафосу до І. Карпенка-Карого українська драматургія не знала.

Новаторськими в основі своїй були також авторські висновки до зображеного в драмі. Вони звучали не прямо, а опосередковано, через систему характеристик і сюжетних ситуацій. Ці висновки прийняті й для сьогоднішнього дня, настільки глибоко та всебічно аналізує автор процеси зародження й функціонування капіталу. У підтексті драми чітко простежується думка, що як окреме капіталістичне господарство, так і суспільна система, в якій і мораль, і політика, і етика переводяться у грошовий еквівалент, де бізнес існує заради бізнесу, в основі своїй є самознищувальна, саморуйнівна. Адже руйнується основа основ – людина, нівелюється людське, духовне в ній. А ставши бездуховною, вона ніколи не зможе почуватися щасливою.

Важливо, що новаторство І. Карпенка-Карого щодо змісту, постановки проблеми, загальних висновків гармонійно доповнюється і новизною форми, засобів драматургічного вирішення. Це передусім “серйозна комедія”, отже, вже сама природа жанру диктувала свої закони й вимоги. Це і відсутність дешевих комічних ефектів, що створювалися клоунадою, розважальними сценічними трюками. Комізм ситуацій і образів досягається за допомогою слова. В центрі сценічного розвитку - не дія, а думка, передана у діалозі, розмові або в окремій репліці. Саме вони давали змогу відтворити найтонші відтінки ситуацій, найрізноманітніші нюанси характеру героя, його внутрішнього світу. Для драми попереднього часу, соковито декорованої етнографічними експонатами, розбавленої пісенно-музичним елементом, це було незвичним. І драматург навіть побоювався, що його твір, розрахований передусім на вдумливого глядача, на роботу мислі, а не на бездумне споглядання, можуть не сприйняти, що він може “бути скучним” для глядачевого залу. Певною мірою так і було, бо нове завжди на перших порах викликає спротив. Але драми І. Карпенка-Карого виховували нову театральну аудиторію, формували її естетичні смаки. І в цьому також виявилося новаторство талановитого драматурга.

С. В. ЗАДОРОЖНА