4.6. Панство і чиновництво у творі

У романі “Хіба ревуть воли, як ясла повня?” яскраво змальовано представників пануючих верств, “старе” і “нове” панство. Подаючи широку панораму народного життя, Панас Мирний та Іван Білик показали, що реформа лише замінила один спосіб експлуатації іншим.

Історія закріпачення селян у романі пов’язана з родом повітового предводителя дворянства Василя Семеновича Польського, прототипом якого був Василь Степанович Война – найбагатший магнат у Гадяцькому повіті.

Прототипами дрібніших панів: Кривинських, Совинських, Митілів, Саєнків, Гаєцьких - реальна поміщицька дрібнота. Записи, зроблені Іваном Біликом, допомогли авторам викрити панську владу за часів кріпосництва та після реформи.

1) Генерал Польський – вихідець із “голопузої шляхти”, яка після поділу Польщі переметнулася під крило російського царату. “Заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… і до Пісок!”

“Тапер ви уже не козаки, - сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожалувала мені Піски…”

2) Генеральша – жорстока кріпосниця, самодурша, що знущалась із кріпаків, її незчисленні коти, якими вона опікувалась, були дорожчі за людей. “Висока, суха, як в’яла тараня; очі в неї, як у її улюблених котів, жовті-жовті”.

Найперша материнська турбота генеральші – повидавати дочок заміж за знатних панів. Хто з них нижче неї, до того зневага. У цьому вся її сила і вся пиха.

Зі своїми годувальниками-кріпаками не спілкувалася, все йшло через прикажчиків. З дворовими генеральша проявила себе справжнім деспотом, усіх тиранила, над усіма знущалася.

3) Василь Семенович – “достойний” нащадок генерала, “царьок” у Гетьманському повіті, який зосередив у своїх руках усю владу: “Сам – предводитель; родичі-урядники; справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники… як квочка курчат збирає під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт…”

Коли вийшов указ про скасування кріпацтва, Василь Семенович, швидко зорієнтувавшись у настрої кріпацької маси, утікає і присилає для “заспокоєння” невдоволених посередника Кривинського і станового Ларченка, які й “утихомирювали” селян солдатськими різками.

Рід Польських ніби втілював у собі весь жах кріпосництва. Але зі знесенням кріпацтва і його не стало.

4) Кряжов – “перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар.” Той же вчорашній кріпосник, але іншого знатного роду – роду полковника Кряжа, “що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсудків, він прикріпив… своїх родичів… або й не він прикріпив їх, а його жінка – та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала…”

Кряжов – меткий, спритний, енергійний. Він зрозумів нові обставини, за яких влада поступово переходила від дворянської знаті до рук капіталу та чиновної адміністрації. Цей образ свідчив, що у пореформених умовах дворянство не збиралося поступатися своїм панівним становищем, а потроху пристосовувалося до них, ішло на різні служби, тісніше змикалося з чиновницьким станом.

5) Секретар суду Чижик, котрий вимагав із Чіпки хабара – сутяжище в людській подобі. “Сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими ґудзиками…” Горб, довгий ніс, глибоко запалий рот, гостра борідка і мишачий погляд доповнюють його портрет, що вже сам собою викликав відразу, чимось нагадував зловісні образи негативних казкових героїв. Та перед цим миршавим і неприємним чоловіком люди скидали шапки.. секретар суду! Добре знали в повіті його хижу натуру, і його узвичаєні прийоми здирства. “Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…”, - прямо говорив він Чіпці.

Чимало добра відвезли брати Максима Чижикові, як судилися за землю. Це не викликало ніякого осуду, сприймалося всіма як належне. Навіть особистий ворог Чижика, викинутий на підніжний корм п’яничка Порох виправдовує хабарництво: “Не підмажем – не поїдеш… Суха ложка рот дере…” Згодом саме цей миршавий чиновник Чижик зіграє наймерзеннішу роль у вигнанні Чіпки із земства.

6) Шавкун – недовчений студент, викинутий із бурси й університету за п’янство, прибився до чиновницького берега. Став покірним, слухняним перед панством, особливо перед Василем Семеновичем – у пояс кланявся. Помітив його поклони “царьок” – забрав до себе у канцелярію, де він незабаром і став важливою спицею в повітовому колесі. “Шавкун… держався пословиці: за свій грош – кожен хорош!”; “Багатство, гроші – от що йому й снилося!” Він – чоловік з посередніми здібностями, але запопадливий до роботи, запобігливий перед високим панством, якому всіляко догоджав. Він перший відчув небезпеку від обрання Чіпки членом управи, перший забив тривогу, а при допомозі Чижика, який розкопав давню Чіпчину провину і “зляпав” на нього справу, знайшов вихід, як позбутися “сірої свити” в земській компанії. Попович Шавкун гарно засвоїв науку підлабузництва й лакейського догоджання.

7) Цю галерею чиновницької братії мальовниче доповнює становий Дмитренко, якого мало не в очі селяни називали конокрадом. Облудність земства розкривається в картині виборів, коли становий, крутячи, правого чи лівого вуса, вказував селянам, як голосувати. Повітового “ябеду” Василя Пороха ми бачимо вже декласованим чоловіком, що заробляв на свою чарку випадковими заробітками, але пам’ятаємо, що у недалекому минулому він заправляв цілим повітом. Йому підкорялися і комісар, і суддя, і сам предводитель… Василь Порох – той же Чижик і Шавкун, тільки в минулому.