Тема 5: цінова політика держави

1. Державне регулювання цін. . Вплив вільного ціноутворення на ринкову економіку.

2. Поняття цінової політики держави. Форми, методи та цілі державного регулювання цін.

3. Антимонопольна політика держави. Система державних органів регулювання цін, їх функції .

1. Як свідчить досвід розвитку країн з ринковою економікою, ще в ХІХ ст. деякі держави намагались регулювати ціни. За останні 150 років уряди багатьох держав вдавалися до різних заходів з метою регулювання цін, і на сьогодні такі заходи стали невід’ємною складовою системи державного регулювання економіки.

Державне регулювання цін – це діяльність держави, спрямована на встановлення і збереження такого рівня цін, який забезпечував би рентабельну діяльність підприємств, реальність зарплати, стійкість валюти та інші економічні параметри в державі.

Отже, політика ціноутворення є частиною економічної і соціальної політики будь-якої держави. Органи державного управління будують свої відношення з товаровиробниками, використовуючи наступні важелі:

• податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і податкових пільг, цін і правил ціноутворення, дотацій, економічних санкцій і ліцензій;

• науково-технічні, економічні і соціальні державні і регіональні програми;

• державні замовлення на виробництво продукції, виконання робіт і послуг для державних потреб.

Мета державного регулювання цін залежить від багатьох чинників :

• національних особливостей,

• кліматичних умов,

• наявності сировини, мтеріалів,

• політичної ситуації в країні,

• становища держави у світовому поділі праці.

Метою державного регулювання цін в Україні на сучасному етапі є :

• забезпечення оптимального співвідношення між монополією та конкуренцією;

• здійснення соціальної політики та захист окремих верств населення ( надання пільг тощо );

• стримування інфляційних процесів;

• запобігання споживанню соціально шкідливих товарів або тих, що можуть носити загрозу здоров’ю та життю людини.

Основні принципи встановлення і застосування цін на товари і тарифи на послуги, а також організації контролю за їхнім дотриманням на території України визначаються Законом України "Про ціни і ціноутворення" і іншими законодавчими і нормативними документами. Дія цього Закону поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форм власності і підпорядкованості.

Державне регулювання цін може передбачати заходи законодавчого і судового характеру. В одному випадку ціноутворення в державі регламентується законами Верховної Ради, в другому - розпорядженнями державних і місцевих органів влади, у третьому - ті або інші спірні питання вирішуються в судовому ( арбітражному) порядку.

Державний контроль за цінами здійснюється в сфері дії державних фіксованих і регульованих цін і тарифів. У сфері дії вільних цін контролюються правомірність їхнього застосування і дотримання вимог антимонопольного законодавства. Цей контроль здійснюється органами, на котрі ці функції покладені урядом. В Україні такими органами є Державна інспекція по контролю за цінами при Міністерстві економіки і Державний комітет України з питань захисту прав споживачів.

Особи, винні в порушенні порядку встановлення і застосування цін і тарифів, залучаються до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Найефективніше свої регулюючі функції ціна може виконува­ти лише тоді, коли вона формується під впливом ринкових чин­ників, тобто лише за умов вільного ціноутворення. Але практика свідчить, що стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватись тільки за умов зрілого ринку, де обмежена недобросовісна діяльність монополій, панує вільна конкуренція та ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком та­ких умов вільне ціноутворення може відігравати навіть негативну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, зростання безробіття, високу інфляцію тощо. Крім того, вільні ринкові ціни не враховують такі соціально-еко­номічні проблеми, як пенсійне забезпечення громадян, утриман­ня непрацездатних, безплатну освіту, екологію, оборону країни та ін. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки за допомогою державного втручання в процеси ціноутворення шля­хом розроблення відповідної цінової політики.

2. Цінова політика держави — це діяльність центральних та міс­цевих органів виконавчої влади, яка спрямована на досягнення трьох основних цілей:

1. послідовного проведення цінової лібералі­зації,

2. державного регулювання цін (тарифів) на окремі види това­рів (послуг);

3. здійснення контролю за їхнім додержанням.

Роз­роблення цінової політики як невід'ємної частини загальної еко­номічної та соціальної політики держави є однією з найважливі­ших складових реформування економіки.

Впровадження цінової політики держави сприяє:

• розвитку ринкових відносин,

• зменшенню інфляції та пом'якшен­ню її негативних соціально-економічних наслідків,

• під­вищенню якості продукції та розвитку конкуренції,

• зростанню ефективності ринкової економіки.

Проведення державної політики цін у країні забезпечує Кабінет Міністрів України, який визначає перелік продукції, товарів і послуг, на які затверджуються фіксовані та регульовані ціни і тарифи, а також повноваження органів державного управління в галузі встанов­лення контролю за цінами (тарифами).

Аналіз форм і методів державного регулювання цін потребує чіткого визначення цих категорій ціноутворення.

Форма – це спосіб організації та взаємодії елементів і процесів явища як між собою, так і з зовнішніми умовами. Поняття методу дещо вужче – це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах:

• обмеження рівня ціни,

• введення подат­кових платежів з метою вилучення частки доходів у виробників і споживачів,

• державна підтримка цін через дотації.

Перелічені форми втручання здійснюються за допомогою різноманітних ме­тодів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі та непрямі.

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли в економіці виникає кризова ситуа­ція ( період інфляції та дефіциту товарів ). До прямих методів регулювання цін належать:

• встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші то­вари та послуги, у тому числі на монопольну продукцію;

• застосування граничних цін і тарифів, а також торгових надбавок (знижок);

• декларування зміни цін;

• заморожування (блокування) цін на певний період.

У першу чергу державному регулюванню підлягають ціни на продукцію і послуги підприємств державної власності. До них відносяться тарифи на залізничні перевезення, комунально-побутові послуги і квартирну плату, послуги зв'язку й ін.

У кризових ситуаціях державні органи можуть встановлювати граничні ціни на товари недержавного сектора (хліб і хлібобулочні вироби, масло-молочну продукцію, дитяче харчування та ін.).

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку, коли регулюючий потенціал ринкового ме­ханізму реалізується сповна. За допомогою цих методів держава не диктує порядок чи способи визначення цін, а лише регулює поведінку суб'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення. Ці методи не мають безпосередньої дії, але сприяють уповільненню підвищення цін у масштабах країни. До непрямих методів регулювання цін належать:

• застосування граничних нормативів рентабельності;

• диференціація ставок товарних податків;

• встановлення податку на додану вартість і розміру акцизного збору;

• пільгове оподаткування та кредитування;

• диференціація ставок ввізного мита.

Державне регулювання цін спрямоване на досягнення певних ці­лей економічної політики країни. Найтиповіші цілі: Перша — запобігти руйнівному впливові цін на економіку та стримати інфляцію. Така мета, як пра­вило, ставиться за умов переходу країни від командно-адміні­стративної до ринкової економіки або в період відтворення ринко­вих відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними за­ворушеннями. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого ре­гулювання цін, шляхом установлення фіксованих цін на основні ви­ди товарів та послуг, укладання договорів про ціни між підприємствами і державою та заморожування (блокування) цін на певний період. Ці методи сприяють стабілізації економіки, при­зупиненню падіння виробництва і зростання безробіття, приборканню інфляції. У теперішній час нормативно-зако­нодавчими актами України використання таких методів регулю­вання цін не передбачено.

Друга ціль державного регулювання цін є захист внут­рішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Держава використовує політику протекціонізму, яка передбачає дотування національних виробників або підвищення цін на окремі імпортні товари до не­обхідного рівня за допомогою ввізного мита. У світовій практиці використовуються також інші методи державного впливу на ціни. Це досягається законами антимонопольного характеру, законами про нечесну торгівлю (зокрема, антидемпінговим законодавством), про цінову рекламу та ін.

На сучасному етапі економічного розвитку в усіх країнах третьою, ос­новною, метою державного регулювання цін є стримання моно­полізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку.

3. Найактуальнішого значення антимонопольна політика держави набуває за умов перехо­ду до ринкових відносин, коли практично відсутня конкуренція, а кожне підприємство, що поводиться як монополіст, підвищує ці­ни і скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необ­хідний рівень заробітної плати та прибутку. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі був голов­ною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції в Україні. Так, за статистикою перехідного періоду, питома вага монополізованих товарних ринків у 1994 р. у галузях чорної та кольорової металургії стано­вила 44,9 %, а в хімічній та нафтохімічній — 61,9 %. При цьому якщо оптові ціни в промисловості за 1991—1994 р. р. збільшились у 95 тис. разів, то у чорній металургії вони збільшились у 126,3 тис. разів, а в хімічній — у 136,9 тис. разів.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передусім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприєм­ства, що перебувають у монопольному становищі на ринку. Згідно з діючим законодавством України монопольним визнається ста­новище підприємства, частка якого на ринку певного товару пе­ревищує 35 %. Монопольним може бути також визнано станови­ще підприємця, якщо його частка на ринку відповідного товару навіть менша вказаного відсотка, але Антимонопольним коміте­том встановлена наявність у нього ринкової влади. Ознаками та­кої влади є спроможність підприємця диктувати свої умови під час продажу товару, витісняти з ринку інших товаровиробників або створювати бар'єри їхньому входженню на ринок, скорочу­вати або обмежувати випуск продукції з метою одержання одно­сторонньої вигоди, підвищувати ціни та підтримувати їх на рівні, який перевищує конкурентний.

В Україні державне регулювання цін на продук­цію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термі­нів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на ре­гіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів загальногосподарського зна­чення, зокрема, прокат чорних металів, металорізальні верстати, сільськогосподарські трактори, мінеральні добрива, синтетичні смоли та пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіо­нальному рівні до складу підприємств, що перебувають у моно­польному становищі, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки заліз­ниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, ко­мунальні підприємства водопостачання та водовідведення тощо), так і інші монопольні утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен та ін.).

Відповідно до «Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, то­вари народного споживання, роботи і послуги монопольних утво­рень» регулювання цін монополістів здійснюється методами:

• вста­новлення фіксованих чи граничних рівнів цін,

• граничних рівнів торговельних і посередницько-збутових надбавок (націнок),

• гра­ничних нормативів рентабельності або запровадженням обов'яз­кового декларування зміни цін.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціаль­ну систему органів ціноутворення, до складу якої входять загаль­нодержавні, регіональні та відомчі установи.

До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої — управ­ління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення без­посередньо здійснюється Управлінням розвитку конкуренції та цінової політики. Його головним завданням є формування державної політики цін на продукцію базових галузей промисловості та енергоносії, вдос­коналення механізму ціноутворення і регулювання цін (тарифів) на окремі види продукції підприємств-монопо­лістів, які зловживають своїм монопольним становищем тощо..

Основні повноваження у сфері ціноутворення надано місце­вим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Місцеві органи влади мають право встановлювати (регулювати) ціни на:

• паливно-енергетичні ресур­си, що відпускаються населенню для побутових потреб;

• граничні рів­ні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування;

• тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському транс­порті та інше.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі орга­ни, до яких належать міністерства і відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерст­вом економіки та деякими іншими державними організаціями (Національним банком, Пенсійним фондом, Міністерством фі­нансів). Так, Міністерство транспорту встановлює тарифи на пе­ревезення вантажів та пасажирів. Міністерство зв'язку встановлює тарифи на основні послуги зв'язку як у межах України, так і міжнародні; Національна комі­сія регулювання електроенергетики — тарифи на електроенер­гію, ціни на при­родний газ, тарифи на транспортування магістральними трубо­проводами природного газу, нафтопродуктів тощо. Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, до сфери управління яких належать навчальні заклади — граничний розмір плати за про­живання в студентських гуртожитках, тощо. У цілому перелік продукції та послуг, ціни (тарифи) на які підлягають державному регулю­ванню, постійно зменшується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефек­тивного контролю за додержанням дисципліни цін. Цю функцію закріплено за систе­мою спеціальних органів, зокрема, Державною інспекцією з кон­тролю за цінами Міністерства економіки України. Головне завдання Держінспекції є :

• проводити моніторинг цін і тарифів на товари та послуги спожив­чого ринку;

• перевіряти додержання порядку економічного обґрунтування встановлен­ня цін;

• надавати підприємствам усіх форм власнос­ті методичну допомогу з питань ціноутворення та інше.

Держінспекція має право проводити на підприємствах незалежно від форм власності пе­ревірки документів, які пов'язані з формуванням цін і тарифів; обстежувати у встановленому порядку виробничі, склад­ські, торгівельні та інші приміщення; розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з невиконанням вимог щодо порядку формування та застосування цін і тарифів тощо.

У разі виявлення фактів неправильного встановлення цін і тари­фів державні інспекції з контролю за цінами застосовують до поруш­ників штрафні санкції на користь відпо­відного бюджету.

Крім державних інспекції, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених органів вужчі, ніж права ін­спекцій з контролю за цінами. Якщо державні інспекції цін ма­ють право самостійно приймати рішення щодо застосування фі­нансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для подальшого їхнього розгляду.