2. Типи , види і форми власності.

Історично склалися 2 основних типи власності: приватна та суспільна.

Суспільна власність – це така, де її три функції (володіння, користування та розпорядження)належать не одному суб’єкту, а багатьом особам, групі, колективу чи суспільству в цілому.

Форма власності – це стійка система екон.власності і господарських зв’язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення майна.

Приватна власність громадян в Україні включає:

1. особисту власність, що формується за рахунок трудових доходів ведення власного господарства, коштів, вкладених в кредитні заклади та цінні папери;

2. власність трудового господарства – це власність членів суспільства та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство;

3. власність селянського і особистого підсобного господарства.

До державної власності України належать такі об’єкти:

1. земля, її надра та інші природні ресурси;

2. кошти держ.казначейства;

3. майно, що забезпечує діяльність ВРУ;

4. майно Збройних сил України;

5. єдина енергетична система;

6. система транспорту;

7. майно держ.установ;

8. атомно - енргетичні та космічні об’єкти;

9. кошти держ.бюджету та інше.

До об’єктів комунальної власності належать:

1. майно, що забезпечує діяльність органів місцевого самоврядування;

2. кошти місцевих бюджетів;

3. земельний фонд;

4. майно комунальних підприємств;

5. майно установ , що перебувають на місцевому бюджеті та інше.

Питання , що виносяться на самостійне опрацювання студентами.

3.Особливості розвитку відносин власності в Україні за роки незалежності.

З погляду власності в юридичному аспекті у процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної власності , що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35 - 40% стратегічних об'єктів власності(залізниці, порти, пошти, зв’язок, космос, ВПК та ін.) мали залишитися у власності держави й реформуватися щодо нових умов.

Формально такі права надавалися будь - якому громадянину країни шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номінальна вартість останнього , за підрахунками деяких науковців мала становити в Україні не менше 10 тис. Дол.., у Росії близько 250 тис. Дол.. у цінах 1990 р. Згідно із законом України " Про приватизацію майна державних підприємств", майновий сертифікат мав випускати НБУ в купонній формі, завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно з законом України " Про приватизаційні папери" майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а, отже, на акцію роздержавленого підприємства. По - третє, інвестиційні сертифікати були втрачені значною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довірчі товариства

Наприкінці 1996 р. Загальна вартість основних фондів в Україні зменшилася за офіційним курсом НБУ порівняно з 1990 р. В 27 разів. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90 - х. Рр.. приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні "рівні стартові умови" для входження в ринок - їх перетворення на осіб, позбавлених засобів виробництва та засобів існування , а , отже , на продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого масового безробіття.

В Росії ти в Україні процес приватизації отримав назву "чорної приватизації". За 1992 - 2001рр. В Україні змінили форму власності понад 600 тис. Об’єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90% до майже 25%.