2. Подолання економічних наслідків першої світової війни

Перша світова війна (1914-1918рр.) призвела до значних людських та мате­ріальних втрат. По різному розвивалось господарство країн у ці роки.

У післявоєнному економічному розвитку країн світу важливе значення мав Версальський договір, підписаний у 1919р. 27 країнами-переможцями й Німеч­чиною. Версальська угода «відрізала» від Німеччини 1/8 її території. Країни Ан­танти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і госпо­дарську діяльність. У 1919-1929рр. американська економіка була на піднесенні: США виробляли промислових товарів набагато більше, ніж Франція, Великоб­ританія, Італія, Німеччина, Японія разом взяті. Вона домоглася таких успіхів то­му, що першою взяла курс на переобладнання основних засобів виробництва. Обновлялися основні галузі економіки: хімічна, електрична, приладобудівна, ав­томобільна, радіотехнічна. Система Тейлора (конвеєризація) дала змогу підпри­ємцям наситити товарами національний і світовий ринки.

Промислово-фінансові групи Рокфеллера, Дюпона, Меллона процвітали. За темпами росту не мали собі рівних нафтова, автомобільна, електротехнічна галу­зі.

США подолали наслідки першої світової війни вже в 1920р., а Великобрита­нія, Франція, Німеччина домоглися відносної стабілізації лише в 1924р. На фоні розорених війною цих країн, США були процвітаючою країною, яка виробляла промислової продукції на 10% більше, ніж усі індустріальні країни разом.

Зросла роль США у світовому експорті капіталу. В країні зростали міські кон­гломерації з великою кількістю населення. Сільське господарство США в 1920- 1929рр.відставало від бурхливого розвитку промисловості, але й тут йшов швид­кий процес витіснення дрібних виробників із землеробства, а з іншого - продов­жувалася індустріалізація американських ферм. В ці роки позначився різкий пе­рехід сільського господарства США від екстенсивного до інтенсивного способу виробництва.

Економіка Великобританії після війни зростала повільніше. Одним з найбі­льших недоліків її післявоєнної економіки була залежність від імпорту сільсько­господарської продукції та промислової сировини.

В скрутному становищі після війни опинилося господарство Німеччини. Версальський договір довів його до банкрутства. Німеччина втратила зовнішні рин­ки, через розвал економіки звузилися її внутрішні ринки. Занепало сільське гос­подарство у зв'язку з відсутністю достатньої кількості хімічних добрив. Скоро­чувалося промислове виробництво. Катастрофічне становище в основних галу­зях економіки було причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція зумовила з одного боку - зниження зарплати робітників і службовців, а з другого - неможливість сплати Німеччиною контрибуції союзникам.

16 серпня 1924р. на Лондонській конференції держав-переможниць для Ні­меччини був прийнятий репараційний план Дауеса. План передбачав надання позик і кредитів (переважно американських) на відбудову господарства та оздо­ровлення фінансів Німеччини. Наголошувалося, що основна маса продукції по­винна спрямовуватись торговими каналами до СРСР, щоб (як було раніше) не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з пла­ном СРСР повинен був за промислові товари здійснювати сировинні поставки до Німеччини. План Дауеса діяв до 1929р. Він сприяв стабілізації господарського життя країни; з інфляцією було покінчено. Німеччина не лише подолала розруху, а й збільшила випуск промислової продукції. Зросла її роль не тільки у світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей економіки, як хімія та електроніка. Однак всі ці успіхи були зведені нанівець внаслідок глибокої світової економічної кри­зи 1929-1933рр.

У 1929 р. в умовах очікування світової економічної кризи план Дауеса був замінений планом Юнга, за яким щорічні репараційні платежі знижувалися на 20%, Німеччина отримала можливість відстрочки виплат. Крім того, було розраховано, що країна буде робити внески до 1988 р. за умов зменшенні загальної суми до 113,9 млрд. марок. Джерелами репарацій залишилися тільки держбюджет і прибуток від залізниць. Для отримання і розподілу репарацій, здійснення розрахунків з економічних боргами було створено Банк міжнародних розрахунків, багато в чому забезпечив фінансування важкої промисловості і зміцнив позиції американського капіталу в німецькій економіці.

Погіршення становища в кризовій ситуації призвело до згортання виконання плану Юнга. На початку 30-х років була серія рішень, пов'язаних з регламентацій репараційних платежів. Так, у 1931 р. президент США Гувер виступив з пропозицією відстрочки платежів на рік, що отримала назву «Мораторію Гувера». У 1932 р. Лозаннська конференція надала Німеччині право викупу за 3 млрд. марок своїх репараційних облігацій на умовах погашення викупних облігацій протягом 15 років.

Особливу роль в післявоєнному розвитку світової економіки відіграла зміна світової валютної системи. На зміну золотому стандарту приходить золотовалютний стандарт - система, при якій країна зберігає для зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти, що розглядається як еквівалент золота і конвертованій за твердим курсом в національну валюту. Вона набула прийнята за рекомендацією Женевської конференції 1922 р. та характеризувалася спробами відновлення валютної стабільності в період з 1924 по 1928 р. При цьому золото не використовувалося для виготовлення монет, не знаходилося у вільному обігу, а фігурувало в золотих злитках в касової готівки емісії банку. Міжнародні розрахунки вимагали проведення узгодженої політики, тому що валютні центри повинні були підтримувати високий рівень економічної активності і високий попит на імпорт, щоб дозволити країнам-учасницям вільно купувати необхідні їм резервні кошти.

Золотовалютні система складалася з кількох зон, прив'язаних до певної валюти. Так, стерлінгова зона виникла в 1931 р. за рішенням країн Британської співдружності (за винятком Канади), Португалії, Ірану, скандинавських країн та Латвії стабілізувати свої грошові системи по відношенню до фунта стерлінгів, а не золоту. Це пояснювалося особливим становищем Великобританії, тому що її національний дохід зазнав найменші скорочення в роки великої депресії, крім того, вона була основним торговим партнером всіх перерахованих країн. Практично одночасно виникли зона долара і зона франка. Їх розвиток сприяв розширенню функцій центральних банків, тому що в рамках існуючих валютних зон вони повинні були підтримувати тверді курси продажу і покупки основної валюти. Головною проблемою стало забезпечення ліквідності центру у відносинах з країнами, що не входять у валютну зону, тому основним інструментом фінансової політики служили фонди валютної стабілізації, що діють в Парижі, Лондоні та Нью-Йорку. У жовтні 1936 р. між ними було підписано тристоронню угоду про регулювання курсу золота для зниження збитків при конвертованості валют.