2. Соціонально-інституціональний напрям в сучасній економічній ду­мці (кінець хх – початок ххі ст.)

Рост роли гос. управления, структурных изменений в эк., рост роли информации, изменение в социальной структуре общества→Существенные изменения во всей системе ценностей: гуманистический критерий выбора технологий и способов организации производства, соц. трансформация общества→прогресс техники, овладение новыми технологиями – критерии новой периодизации общественного развития: У.Ростоу «Стадии эк. роста», Ж.Эллюль «Технологическое общество»

Переход от индустриального общества к постиндустриальному.

Дэниэл Белл: Труд: «Приход постиндустриального общества» - Власть денег сменяется властью знаний.

Элвин Тофлер – футуролог; Труд: «Третья волна: от индустриального общества к более гуманной цивилизации» - Общество развивается через назревание и решение конфликтов и противоречий.

Франсуа Перру: Труд: «Экономика ХХ столетия»: 1.Рынок нельзя понять без общества, в кот. он функционирует; 2.Эк. структуры – совокупность связей; «силовая сеть», отношения между простыми и сложными эк. единицами.; 3.Осн. инструмент – разработка соц-эк программ развития государства (Дирижизм – французский вид политики активного гос. регулирования путём разработки и реализации соц-эк программ).

3. билет

1. Періодизація історії економіки та економічної думки

Підходи до періо­дизації історії економіки та економічної думки:

1) Л.І. Мечников в основу періо­дизації поклав географічний фактор (водні шляхи сполучення).

2) Б.Гільдебранд в основу періо­дизації поклав історію грошей.

3) Є. Хентінгтон – в основу періо­дизації поклав клімат.

4) А.Тойнбі - в основу періо­дизації поклав культуру, релігію тощо.

5) Формаційний підхід (К. Маркс), розвинутий марксист­сько-ленінською теорією. В його основу покладена ідея виникнення, розвитку і зміни засобів виробництва, форм власності на засоби виробництва. Історія суспі­льства розглядалась як історія розвитку способів виробництва в їх хронологічній послідовності: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістич­ний, комуністичний.

6) Загальноцивілізаційний підхід.

У 60-х роках 20 ст. набули популярність теорії „індустріального суспільства" (французького соціо­лога Р.Арона) і „стадій економічного розвитку" (американського соціолога У.Ростоу). Ці теорії дістали розвиток у теорії про постіндустріальне суспільство. Її представниками є Д.Белл, Г.Кан, З.Бжезінський (США), Ж.Серван-Шренбер і А.Турен (Франція). В основу цієї теорії, що ділить всесвітню історію на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільство, покладено рі­вень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці.

Економічна думка зародилась у глибокій давнині і пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових те­орій. Вже в первісному суспільстві люди замислювались над економічними яви­щами.

Перша спроба теоретично осмислити і більш-менш системно викласти економічні проблеми була здійснена великим мислителем стародавніх часів, філософом, вчителем і наставником Олександра Македонського — Арістотелем. Він зацікавився двома ключовими проблемами економічної науки того часу — ефективним використанням майна в рабовласницькій латифундії і здійсненням справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель робить надзвичайні для свого часу відкриття і порушує проблему раціонального використання багатства, вперше формулює поняття суспільного поділу праці, еквівалентного обміну і навіть мінової вартості, попиту і пропозиції, споживання і потреб.

Становлення і розвиток економічної науки тісно пов’язані з прогресом капіталістичного способу виробництва. Цей суспільний лад з самого початку (епоха первіс­ного нагромадження капіталу) порушував перед молодою економічною наукою проблему за проблемою.

Меркантилізм. Першими гідний внесок у розвиток економічної думки економії зробили меркантилісти (від італ. merkante — торговець, купець), які вважали, що суспільне багатство нарощується у сфері обігу — торгівлі. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

Антуан де Монкретьєн (1575—1621) у 1615 р. опублікував працю «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

Величезний внесок у розвиток поглядів меркантилістів зробили Томас Ман (1571—1641), Дейвід Юм (1711—1776) — видатний філософ XVIII ст., Уільям Петті (1623—1687) — фундатор трудової теорії вартості. Головною заслугою меркантилістів було те, що вони здійснили першу спробу осмислення загальноекономічних завдань на рівні всієї національної економіки. Вона не вдалася, але послужила відправною точкою для наступної хвилі економістів-фізіократів.

Фізіократи. У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, уважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

Франсуа Кене — виходив з принципу еквівалентності обміну. Оскільки обмінюватися можуть тільки рівновеликі вар­тості, тому він писав, що обмін або торгівля не породжують багатств і здійснення обміну нічого, виходить, повністю ще не пояснює. Якщо це так, то джерело багатства треба шукати поза сферою обігу, тобто у виробництві. Дане міркування настільки ж геніальне, як і просте, призвело Кене ще до одного відкриття, достатньо важливого для того часу. Якщо наведене міркування вірно, а це так, на думку вченого, то товари на ринок надходять із заздалегідь заданою ціною. Отже, гроші виконують тільки функцію засобу обігу, і їх нагромадження не є дійсним багатством. Більше того, вилучені з обігу через нагромадження, вони перестають виконувати свою корисну суспільну функцію.

Поряд із Ф. Кене істотний внесок у розвиток вчення фізіократів внесли Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781), Дюпон де Немур (1739—1817) — засновник і нині існуючої однієї з могутніх американських корпорацій.

Меркантилісти і фізіократи підготували подальший розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла відповіді практично на більшість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом.

Класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. Великий внесок У. Петті зробив у теорію грошей. Вчений визначив їх як товар, що має трудове походження, тому й виступає загальним еквівалентом. Вперше в економічній науці У. Петті порушив питання про кількість грошей, необхідних в обігу.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо (1772—1823). Основним об’єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ. Вони висунули й обґрунтували систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення багатьох економічних процесів.

Розробляючи економічну теорію в цілому і спираючись на трудову теорію вартості, А. Сміт відкриває дві сторони товару — вартість і споживчу вартість (корисність) і наводить відмінності між ними.

А. Сміт високо оцінив значення поділу праці і спеціалізації як чинників розвитку продуктивних сил. На цій основі він розробив теорію порівняльних переваг і дійшов у результаті до геніального висновку в теорії обміну. За Смітом, обмін і еквівалентний, і взаємовигідний.

Одне з найістотніших відкриттів А. Сміта полягає у визначенні ним вартості робочої сили і відмінностей її від вартості, яку ця робоча сила створює.

Славу одного з кращих економістів усіх часів А. Сміту принесла загальна теорія ринку, особливо щодо механізму його функціонування. Він переконливо обґрунтував, що кожний господарюючий суб’єкт, переслідуючи свою особисту мету, досягає тим самим і суспільних цілей («невидимої руки ринку»).

Подальшого розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Давіда Рікардо (1772—1823). Істотним внеском Д. Рікардо в економічну науку було і пояснення процесів перенесення вартості засобів виробництва на готовий продукт.

Марксизм. К. Маркс (1818—1883) висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості. Вперше в економічній науці був чітко відслідкований механізм виробництва прибутку як цілком природний результат процесу капіталістичного виробництва. Далі К. Маркс послідовно розкриває сутність заробітної плати та її форми, механізм нагромадження капіталу, його кругообіг та оборот. Особливе місце в економічній теорії Маркса займає розкритий їм механізм суспільного відтворення.

Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40—50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем.

Маржиналізм. У другій половині ХІХ ст. було сформульовано теорію гранич­ної корисності — маржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру (1840—1926) і Євгенію Бем-Баверку (1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938). Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 р. опублікував «Принципи економічної науки». Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії — неокласичний.

Кейнсіанство. Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фун­датором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946), опублікувавши 1936 р. працю «Загальна теорія зай­нятості, процента і грошей».

На відміну від багатьох своїх сучасників, Дж. М. Кейнс достатньо критично проаналізував капіталістичну економіку і дійшов до нестандартного на той час вис­новку, що вона далека від приписуваної їй гармонії. Він вважав: капіталізм занадто марнотратний, не повністю використовує можливості виробничих, у т. ч. й трудових ресурсів, внаслідок чого значна частина його економічного потенціалу не приносить очікуваних результатів. Суспільство в цілому явно зазнає збитків, отже, воно повинно спрямувати свої зусилля на розв’я­зання даної проблеми.

З іншого боку, на думку Дж. М. Кейнса, найзначнішою хибою сучасного капіталізму є надмірна нерівність у розподілі прибутків. Центральною ідеєю Кейнса стала думка про те, що капіталізм вільної конкуренції вичерпав себе, він уже не піддається саморегулюванню. Ось чому в інтересах усіх економіка має регулюватися державою.

Держава, на думку Кейнса, регулюючи зайнятість, забезпечує велику соціальну стабільність капіталістичної економіки, роблячи доступнішим кредит, допомагає діловим людям виходити зі складних ситуацій, зумовлених кон’юнктурою, турбується про міцність і сталість грошей, жорстко регулюючи їх кількість в обігу, переборює інфляцію, робить бізнес прогнозованішим.

Неокласичний синтез. У другій половині ХХ ст. неокласичну політекономію успішно розробляє видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії Пол Самуельсон (1915-2009). У його визначенні нова політекономічна школа трактується як «неокласичний синтез». Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву «Економікс» або «Економіка».

Неолібералізм. Погляди неокласичної школи з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis — вільний). Лібера­лізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є запере­чення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефек­тивного регулятора господарських процесів. Такі погляди знач­ною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp.

Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання макси­мальної свободи підприємцям і торговцям.

Інституціоналізм. Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948), Джон Гелбрейт (1909-2006), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму.

Монетаризм. З другої половини 70-х рр. на передові позиції в економічній думці виступила монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло «Назад до Сміта», що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Глава монетаристів Мілтон Фрідмен (1912 р. нар.) доводить, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя.

Монетаризм ґрунтується на вирішальній ролі грошей (грошової маси) в економіці в цілому, і особливо у формуванні цін та регулюванні інфляції. Саме тому монетаристи, виступаючи проти державного втручання в економіку, визнають роль держави тільки в контролі над грошовою масою й в управлінні емісією грошей, державним бюджетом, а також у підтримці достатньо високого рівня позичкового процента.

2. Характерні особливості сучасних міжнародних економічних відносин

У 70-х рр. ХХ ст. науково-технічний прогрес посилив інтеграційні процеси в європейських країнах. Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). У 1973 р. до ЄЕС вступили: Великобританія, Ірландія, Данія. В 1987 р. розпоча­вся, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. У 1981р. в ЄЕС ввійшла Греція, а в 1986 р. - Іспанія та Португалія. Була створена єдина інтеграційна валюта - екю. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства були: вільна торгівля та конкуренція. Був створений Європейський інвестицій­ний банк.

Існування такого союзу свідчило про подолання антагоністичних протистоянь у Європі. Економічні результати були позитивними. З1 липня 1968р.був запро­ваджений єдиний тариф на ввізні з третіх країн товари. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993р. почав функціонувати єди­ний внутрішній ринок ЄЕС, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, пос­луг, капіталів та робочої сили. Введені єдині стандарти на продукцію, що вироб­ляється в країнах-членах ЄЕС. З листопада 1993 р. набрав чинності Маастрихт­ський договір про трансформування Співтовариства у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними: зовнішньою політикою, громадянст­вом і валютою. З 1 січня 1999р. введена єдина валюта - євро.

Протягом 70 90-х рр. ХХ ст. продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі, до якої входили: Австрія, Ісландія, Лііхтенштейн, Но­рвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

Багатосторонні й економічні угрупування країн, що розвиваються. Так, за даними ЮНКТАД ( Конференція ООН з торгівлі і розвитку ), в 90-х роках ХХст. Міжнародні економічні зв'язки країн третього світу розвивалися в межах 44 ре­гіональних торговельно-економічних угрупувань, 30 асоціацій виробників сиро­вини, 2 валютних союзи, 8 платіжних клірингових угод і 5 кредитних. У 1991 р. був створений Спільний ринок країн півдня Америки (МЕКРОСУР). До нього ввійшли чотири держави: Аргентина, Бразилія, Уругвай і Парагвай. Він сприяв значному розвитку інтеграції латиноамериканських країн. У такому ж напрямі йде процес об'єднання зусиль африканських країн.

У наш час світ економічно інтегрується. Головною метою союзів держав є господарське зближення в ім'я прогресу. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Розвиток міжнародних економічних від­носин у світовому господарстві набули надзвичайного значення. Цьому сприяли розширення і поглиблення економічних відносин між країнами, групами країн, окремими фірмами та організаціями. Посилився міжнародний поділ праці, інтер­націоналізація господарського життя, збільшилась відкритість національних економік. Міжнародні економічні відносини відображають господарські зв'язки між державами, регіонами, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарами і послугами, матеріаль­ними і фінансовими ресурсами.

Формами міжнародних економічних відносин є:

• міжнародна торгівля товарами і послугами;

• міжнародна міграція капіталу;

• міжнародна міграція робочої сили;

• -міжнародна передача технологій;

• міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

• міжнародна економічна інтеграція;

• міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

Бурхливий розвиток науки і техніки наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства, яка базується на знаннях та інформації.

Ознакою даного періоду являється асиметричність стану і розвитку націона­льних економік в межах світового господарства. Це проявляється, насамперед, у посиленні нерівності між ними. Так, на початку ХХІ ст. членами Міжнародного Валютного Фонду (МВФ ) та Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку (МБРР) були 183 країни. Частка «Великої сімки» становила майже половину сві­тового виробництва (45,8%). При цьому на долю США припадало 21,9%, Японії - 7,6%, Німеччини - 4,7%, Франції - 3,3%, Великобританії -3,2%, Італії - 3,1%, Канади - 2,0%. При порівнянні ВВП за ринковим валютним курсом частка «сім­ки» у світовому виробництві становила 66%. Між тим, у цих країнах проживало менше 12% населення планети.