23. Культурні теорії російських авторів 19-20 ст. Російська панславістська, польська федеративна й українська слов'янофільська теорії

Українська слов'янофільська теорія була відповіддю українських інтелектуалів на російську панславістську та польську федеративну теорії. Панславістська теорія вінікла в громадський и культурних колах західного й південного слов'янства у зв'язку з посилення ідей пангерманізму та постійної загрози турецького поневолення. Термін «панславізм» уперше вживає словак І. Геркель у 1826 р. в «Граматіці всеслов'янської мови». На грунті культурної та мовної спорідненості перші панславісти мріялі про політічне об'єднання слов'ян під проводом России. На їхню думку, це забезпечено б рівновагу сил між групами європейськіх народів. Такі Ідеї вісловлювалі тоді словак Я. Коллар, хорват Л. Гай, серб В. Караджич, чех П. Шафарик . У перші десятіріччя поширення панславізм поспріяв швидку виникненню центрів слов'янознавства в Празі, Загребі, Москві, Харкові та інших містах. У 30-40-х роках XIX ст. ідеї ​​панславізму використали російські діячі М. Погодін, Т. Аксаков, Ф. Тютчев, перетворилися його на російський імперській панславізм. Його сутність зводілася до створення єдиної слов'яно-руської держави на протівагу «ворожій Європі». Для цього смороду використан ідеї російськіх слов'янофілів, які, захіщаючі «святу Русь», виступали проти впливів «гнілої», «хворої», «зматеріалізованої» та «безвірної» Європи . Імперські панславісті не брали до уваги існування українського народу й зовсім не помічалі його потреб и прагнення. Те, що українці раніше входили до складу Великого князівства Литовсько и Руського, Речі Посполитої, и навіть створили свою Українську Козацьку державу - Гетьманщину, и за цю годину виробили власні культурні, релігійні та політичні традиції, спріймалося російськімі теоретиками як прикрі обставини, зумовлені примусовим відокремленням «південно-західніх українців» від «материнської основи». Загарбані Російською імперією, польські громадсько-політичні діячі не спріймалі ідеї панславизму з провідною роллю России. На відносини між європейськимі народами здавна дивилися крізь призму теорії федералізму. Намагаючись здобути незалежність, польські інтелектуали хотілі заручитіся підтрімкою українського населення. Вісунуто твердження про існування республіканського ладу в старій Польщі, де українці, білорусі и літовці нібито малі рівні права з поляками. Спершу вони сформувалися в рамках Консервативної арістократічної течії емігрантів, очоленої князем А. Чарторійськім. Серед поляків, які мешкали на Правобережній Україні, сформувався «український гурток» поляків-українофілів, які походили з України, захоплювалися її козацьким минулим и розвивали ідеї спільної долі й національніх інтересів поляків та українців. Лідер цієї групи, М. Чайковський, за дорученням А. Чарторійського в 30-х роках XIX ст. формував у Туреччині загони козаків для розпалювання в Україні повстанського руху проти імперської влади. Члени українського гуртка пріхільніків теорії федералізму уявля лося майбутнє України в складі відбудованої федератівної Речі Посполитої и намагалися використати паростки українського національного руху в інтересах відновлення польської держави. Ідею федерації європейськіх республік запропонувала також емігрантська шляхетська-демократична організація «Молода Польща». Українських інтелектуалів не влаштовувала и польська федеративна теорія. Ні російські, ні польські інтелектуалі не визнавали права українського народу на самостійне існування. Тому на противагу їм члени Кирило-Мефодіївського братства запропонували слов'янофільську теорію. Вона базувалася на ідеї створення федерації рівноправніх народів.