28. Значення і традиції культури Київської Русі.

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів. Основним джерелом вивчення історії і культури Київської Русі є літописи.Основу давньоруського літописання становить "Повість минулих літ", укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі близько 1110 року. У цій пам'ятці зафіксований досвід історичних знань, нагромаджений у попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. Нестор і продовжувачі його літопису заклали основи руської історії, визначивши місце слов'ян і Київської Русі у системі тодішнього світу. "Повість минулих літ" вміщено в лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах.Оригінальним джерелом знань є мініатюри і графіті Радзивилівського літопису, який зберігся в "лицьовому" (ілюстрованому) списку XV ст., але був укладений на початку ХІІІст.Важливі дані для висвітлення історії Київської Русі містяться у новгородських літописах. До XII ст. літописання велося в основному у Києві та Новгороді. З XII-XIII ст. кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. Центрами літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир - Волинський, Галич, Холм.Цінним історичним джерелом є "Києво-Печерський патерик". У ньому містяться унікальні картинки київського життя, розповіді про лікаря Агапіта, що вилікував Володимира Мономаха, про живописця Алімпія, про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря та ін. Київ, у оповідях літопису, виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, а Києво-Печерський монастир - як загальноруський релігійний центр.Важливим писемним джерелом з історії Русі є "Руська Правда" - звіт юридичних законоположень, чинних на території держави.Джерелами стали і берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода та інших міст.Надзвичайно цінними джерелами вивчення історії і культури Київської Русі є археологічні знахідки, які часто були єдиним джерелом для висвітлення життя того чи іншого давньоруського центру. Важливі свідчення про Київську Русь містяться у історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX - XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах.Наприклад, досить цінними є такі візантійські писемні джерела, як "Житіє Георгія Амастридського", "Записки грецького топарха", "Про управління державою" Костянтина Багрянородного, "Стратегікон Кекавмена". У них містяться досить цінні відомості про походи Русі на Візантію, договори з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Царгорода, римсько-візантійські відносини X-XIII ст. Прийняття християнства призвело також до змін у культурі давньоруського суспільства. З'явилися церкви та собори, які ставали головними осередками громадського і культурного життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися і зберігалися книги, творилися літописи. Введення християнства на Русі мало суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку словянської писемності. Він стверджує, що коли слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками). Після прийняття християнства, окрім свого письма, вони почали користуватися латинськими і грецькими літерами .

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944 і 970 років. Так, договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. Після введення візантійського православ'я, яке стало "культурою" ново-навернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Нового письма потребувала держава і церква. Це письмо називалось "кирилиця", воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про закон і благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість минулих літ" та ін.