46. Національно-культурний рух на західноукраїнських землях у 19 ст.

На західноукраїнських землях, що знаходяться під владою Австрійської імперії, вищу освіту давав самий давній в Україні - Львівський універсітет (відкритий в 1661 р.) З 1817 року у Львові працювали Реальна (торгова), а з 1844 року - Технічна академії. Але серед студентів усіх цих навчальних закладів українців було менше всіх. Більшість навчальних предметів викладалося польською, німецькою та латинською мовами. Теж саме було і в гимназіях, де українці становили меншисть. На Закарпатті взагалі не було жодного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей спеціалізованим роваться лише на підготовці кадрів для духовенства. Цілком підпорядкованої церковно владі , була система початкового навчання, до якої відносилися на західноукраїнських землях трикласна школа. Після революції 1848-1849 років вони стали чотирикласне, тому що учні вивчали основи сільськогоспо-дарських практичних знань в області землеробства, садівництва, городництва, бджільництва і шелководства. Відразу після революції у багатьох містах і селах почали працювати воскресні школи-читальні для дорослих. Навчання в них, як і в початкових школах, велося українською мовою. Утримання недільних і початкових шкіл уряд повністю передало на плечі населення. Професор університету і ректор духовної семінарії Іван Лаврівський не тільки видавав шкільні підручники, а й заснували грошовий фонд допомоги українським школам. Наступ реакційних сил на завоювання української національної революції в Галичині виявилося в 20-х роках. Українська мова в Україні не застосувалося для навчання ні в початкових, ні в середніх, ні у вищих навчальних закладах. Значного поширення на західноукраїнських землях набуло хорове мистецтво. Хорові самодіяльні та професійні колективі діяли у всіх великих культурних центрах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Найбільш популярним був перемишльський хор, під керівництвом чеського музиканта Алоїза Нанка. Учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів з народних уст видав збірку українсько-галицьких пісень. На початку XIX ст. поряд з домашніми театрами поміщиків почали будуватися театральні приміщення, виникають театральні трупи; У Полтаві в 1819 р. побудовано спеціальне театральне приміщення, на сцені якого були поставлені вистави за п'єсами І. Котляревського " Наталка Полтавка "і" Москаль-чарівнік '. Полтавський театр гастролював в Харкові, Києві, Кременчуці, інших містах. Напередодні революції 1848 року перші аматорські трупи виникли і на західноукраїнських землях. У їх ре-пертуаре були п'єси І. Котляревського та Г.Квітки-Основ 'яненка, а також авторів - Н. Устияновича, С. Петрушевича, А. Духновича. Навіть при невисоком художньому рівні драматургія творів і виконавців багатьох ролей вони доносили до глядачів правду про соціальну нерівність в суспільстві, засуджували свавілля і насильство влади, висміювали тих, хто забув мову і звичаї свого народу. Австрійськийська адміністрація нерідко забороняла вистави українських театральних колективів. 47. Культурні процеси в Україні в 20-30 рр. 20 ст.

Політика радянського керівніцтва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідувати непісемність; створити систему народної освіти; сформуваті кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; вікористати наукові досягнення для соціалістічного БУДІВНИЦТВА. Набіраюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена ​​в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвіщенні їхнього культурного рівня. Сістемі, що формувалася, потрібні булі виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрібка» вимагало певного освітнього и культурного рівня учасніків цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечлівий характер культурних перетвореннь у 20-30-х роках. Характерними рисамі духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство и поиск, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбання и продукування культури, а з іншого - форсованими темпами наростала уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниженя рівня культури. Для подальшого розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація непісемності. У 1920 р.. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з непісемністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив документ «Про боротьбу з непісемністю», згідно з яким все населення РЕСПУБЛІКИ віком від 8 до 50 років мало вчитися читати й писати. У 1923 р.. виникло добровільне товариство «Геть непісемність!», яке створювали пункти ліквідації неписеменості (лікнепі), їхня мережа швидко розросталася. Якщо 1923 р.. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації непісьменності з контингентом 17,1 тис.. учнів, то 1930 р.. - вже 30 тис.. пунктів и 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письмовими булі 70% дорослого населення в містах и ​​50% у селах. Всього за два десятіріччя Радянської влади в УРСР ліквідували непісемність майже 10 млн. осіб. У 1939 р.. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%. До середини 30-х РОКІВ, після низки експеріментів 20-х РОКІВ, закінчилося формування Радянської системи народної освіти. Було введено обов'язкові державні програми навчання, підручники, жорсткій розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятіия на початкову, середню спеціальну, вищу. Швидкими темпами зростала кількість учнів: у 1932/1933 навчальному році в школах України навчалюсь понад 4,5 млн. осіб - майже вдвічі більше, ніж у 1928/1929 навчальному році. Напрікінці 30-х РОКІВ система обов'язкової семірічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і ​​завершення семирічної та розширенню середньої освіти на селі. Поряд з цімі значними успіхамі в сістемі народної освіти візрівала низька серйозніх проблем, адже форсована індустріалізація деформувала не тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Саме потреби індустрії зумовили надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, що суттєво знижувало рівень загальнотеоретічної підготовкі, зумовило згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р.. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді - ремісництва. На посилення цих негативних тенденцій вказував Нарком освіти України М. Скрипник на Всесоюзній партійній нараді (1930): «Ми маємо багато пропозіцій про звуження загальноосвітніх дісціплін: на практиці в багатьох випадках усі загальноосвітні дісціпліні зводять нанівець». 48. Пам'ятники та діячі культури Вашого краю. Культурна спадщина Дніпропетровщини сягає глибоких віків. Тут поселення з'являються в неоліті (7-3 тис. до н.е.); острова Монастирського й урочища Аптекарської балки - поселення періоду палеоліту (більш 10 тис. років до н.е.). Усі пам'ятники були сезонного характеру і належали, швидше за все, мисливцям за великою дичиною. На території області залишили свої сліди скіфи, кіммерійці, сармати. У кургані Товста Могила знайдено скіфську пектораль.Дніпропетровщина с зберегла на своїй території 5 з 7 відомих для істориків сечей.Довше всіх проіснувала Чортомлицька або Стара Січ – 57 років, і жоден з них не був мирним та спокійним. Також відомо, що під селищем Капулівка у Дніпропетровської області є могила Івана Сірка – особистості загадковою, що мав надприродні здібності та надлюдську силу.Його обирали кошовим отаманом 17 років поспіль.

Визнається визитівкою Дніпропетровщини петриківський розпис.Твори петриківців – майстрів демонструють і промисловий потенціал, і культурні традиції.Петріківкою захоплюється увесь світ. На території Дніпропетровська функціонують дев’ять театрів, філармонія, Будинок органної та камерної музики, державний цирк, 16 клубів і палаців культури, планетарій, два державних та 43 музеї на громадських засадах, сім кінотеатрів, 54 публічні бібліотеки, 22 початкових спеціалізованих мистецьких навчальних заклади, чотири парки культури та відпочинку, мистецькі навчальні заклади вищих рівнів акредитації. Тут діють 13 осередків та організацій творчих спілок України, 27 національно-культурних товариств та 19 творчих об’єднань. У галузі культури та мистецтв працюють понад п’ять тисяч людей. У Кривому Розі працюють два академічних театри, цирк, ляльковий театр, театральні студії.

Серед 7 чудес України визнано 2 з Дніпропетровської області: палац Потьомкіна та фортеця Кодак. Колишній палац Григорія Потьомкіна знаходиться у місті Дніпропетровськ. Палац має статус пам’ятки архітектури національного значення. Він вважається однією з кращих будівель міста.

Кодацька фортеця або Кодак (сучасне Кайдаки; від  тюркського "кой" - селище та "даг" - гора) — фортеця на правому березі Дніпра напроти Кодацького порогу. Розрашована на 10 км нижче теперішнього міста Дніпропетровська, на території села Старі Кайдаки.

До розвитку Дніпропетровщини та Криворіжжя має відношення  Олександр Миколайович Поль (1832-1890) - перший почесний громадянин Єкатеринослава.  У 1889 р. в Дворянському зібранні Єкатеринослава розглядалося питання про встановлення прижиттєвого пам'ятника О. Полю за те, що він "оживив край і воскресив місто Єкатеринослав". Можна розділити історію Єкатеринослава на періоди: до А. Поля і після нього. Однією своєю впевненістю в блискучому майбутньому краю він зробив більше, ніж багато інших.

Історичний музей був заснований ще в 1849 році як "музей старожитностей Єкатеринославської губернії".  Він був заснований у лютому 1849 р. директором гімназії Я.Д. Граховим за підтримкою губернатора А.Я. Фабра Громадський музей - перший музей в Єкатеринославі, - розташовувався в Потьомкінському палаці, що належить до Дворянського губернському збору. Під час Кримської війни, коли в палаці розмістився госпіталь, музей знаходився в приміщенні Єкатеринославської класичної чоловічої гімназії (нині корпус Медакадеміі на Жовтневій площі), яка і стала його постійним домом на довгі роки до початку XX століття. Одним зі збирачів старожитностей був Дмитро́ Іва́нович Яворни́цький , історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член Наукового Товариства Шевченко (1914) і ВУАН (1929).

Відомою художницею мого краю є Анастасія Рак, яка є лауреаткою премії Катерини Білокур. Вона займається живописом на склі.Найбільш чудовим спорудженням Єкатеринослава епохи класицизму є Преображенський собор, який увінчав місце закладки міста.  Проект собору, розроблений та затверджений в 1786 р., не був здійснений. Не виключено, що І.Старов, займаючись будівництвом Потьомкінського палацу і генеральним планом Єкатеринослава, припускав побудувати міський кафедральний собор за власним проектом. Адже в ті часи наближається закінчення будівництва одного з найбільш видатних і престижних споруд майстра - Троїцького собору Олександро-Невської Лаври в Петербурзі і логічно було продовжити подібну роботу в Єкатеринославі. На цю думку наводить знахідка в архиві Науково-дослідницького інституту теорії, історії та перспективних проблем радянської архітектури в м. Києві невідомого офорту 1790-х років, що зображає (згідно пізнішої атрибутаціі) інтер'єр собору в Єкатеринославі. На малюнку бачимо центральний неф грандіозної  багатокупольної споруди з базілікальним розкриттям внутрішнього простору. Від бічних нефів він відділений урочистим рядом з'єднаних колон римсько-коринфського ордера. На пілонах вхідний частини храму розташовані монументальні горельєфи.  Особливість побудови інтер'єру споруди та графічного доповнення листа багато в чому нагадує зображення інтер'єрів Троїцького собору Олександро-Невської Лаври, що виконані в свій час художником Ф. Даниловим, колегою Огарьова по будівництву Петербурзького собору. Однак первісні проекти Єкатеринославського собору не були здійснені.

Серед науковців мождна відмітити Я́нгель Миха́йло Кузьми́ча — вченого-механіка, конструктора у галузі ракетно-космічної техніки.