17. Погляди Драгоманова і Франка з питань культури.

Глянь М. Дрогомана зводілісь до того Що Політичні та культурні Ідеї порівняно автономні, культурні Ідеї віпереджаті реальні и Соціальні Відносини в певній Країні, культура віявляе характер жіттєдіяльності нації її конкретні Особливості та Значення в загальному цівілізаційному процесі Іван Франко опрацював концепцію іст.укр. культури сформулював явища, осміслів духовну культуру, Що пов'язана соціальною боротьбою суспільства вважать Що духовна культура народу формуеться на Основі матеріальних умов йо життя. Першим серед українських енциклопедистів, засновників ліберально-демократичної думки, державника з великої літери можна назвати М. Драгоманова. Провідною в його політико-ідеологічних пошуках стала ідея української державності .Ця ідея практично завжди була наскрізною темою політико-ідеологічної думки українських мислителів. Насильницької революції та пролетарської диктатури М. Драгоманов не приймав. Вчений обстоював переважно мирний шлях розвитку революції. Він закликав боротися за конституційні свободи, реформи, парламентську державу, в якій, на його думку, лише і можлива реалізація громадянських прав і свобод кожної особистості.

Нині ідеї М. Драгоманова щодо української національної справи — про народно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію — розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва в процесі суверенізації.

 Філософсько-політичні погляди Івана Франка

I. Франко був людиною з широким світоглядом, науковим розумінням природи та суспільства в їхньому історичному минулому, в розвитку, вченим, який прозорливо вдивлялася вперед, у майбутнє людства.

І. Франко глибоко знав історію української культури, високо поціно­вував доробок прогресивних діячів російської культури, добре був обіз­наний і з європейською культурною та науково-філософською традицією. При цьому він не лише активно використовував ці знання — у його творах знаходимо посилання на видатного етнографа й історика культури Е. Тейлора, філософа і соціолога Г. Спенсера, американського економіста Г. Джорджа, на представників західноєвропейського утопічного соціалізму, філософів-раціоналістів, позитивістів, представників антропологічного напряму та ін. — але й наполегливо спрямовував розвиток української інтелектуалістики в європоспрямоване річище.

І все ж, І. Франко стояв за «соціалізм»; «народна революція» асоцію­валася у нього із докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Вчений був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити справді гуманні засади в суспільстві. Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку, найвільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Велику увагу приділяв І. Франко розв'язанню національного питання. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його куль­тури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню українські нації як суспільного культурного організму, здатного до само­стійного культурного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно швидко засвоювати загаль­нолюдські культурні здобутки, «без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава ні може встоятися». Для нього майбутня Україна — це розвинена, висококультурна нація Європи.

У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює «стяг націо­нальності», національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.

Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин, а не на збудження низьких почуттів та інстинктів, тобто бути реалістичною .

Виявляючи вкрай негативне ставлення до царизму, до бюрократично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаючи її як «темне царство», «тюрму народів», І. Франко разом із тим не поділяв русофобських поглядів, чітко відділяв російський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної.

18. Масова і елітарна культура, проблема з взаємодії.

  Елітарна культура - культура, що грунтується на існуванні спеціфічніх форм мистецтва зрозуміліх Лише невелікій групі людей, які мают Досить високий Інтелектуальний Рівень, відповідні Духовні запиті, особливо художня спрійнятлівість. Найчастіше ми уявляємо собі елітарну культуру як антипод культурі масової. Творці і сприймаюча аудиторія елітарної культури - це вищий привілейований шар суспільства - еліта (від французького еlite - краще, добірніше, вибране). І відразу ж натрапляємо на закономірне питання: а що таке еліта? Визначення еліти в різних соціологічних і культурологічних теоріях неоднозначні. Італійські соціологи Р.Михельс і Г.Моска вважали, що еліту, на відміну від мас, характеризує високий ступінь діяльності, продуктивності, активності. Проте філософія і культурологія розуміють еліту як особливий шар суспільства, наділений специфічними духовними здібностями. Еліта - найбільш здібна до духовної діяльності, обдарована високими етичними і естетичними завдатками частина суспільства. Елітарна, або висока культура створюється привілейованою частиною суспільства, або професійними творцями по її замовленню. Для створення подібних творів потрібно мати певну освіту або володіти якимись специфічними якостями. Висока культура вимагає підготовленості глядача або слухача. Візьмемо, наприклад, живопис Пікассо або музику Шенберга. Не варто довго роздумувати, перш, ніж сказати, що подібне мистецтво вельми і вельми незручне для розуміння непідготовленій людині. Популярна культура (або поп-культура, масова культура) - культура, яка, Серед широких верств населення в даного суспільстві, переважно комерційно Успішна та Елементи якої знаходяться всюди: в кулінарії, одязі, спожіванні, засоби масової інформації, в розвагах (Наприклад, в спорті и літературі) - контрастуючі з «Високий культурою».

19. НТР, їх роль у розвитку сучасного етапу культури.

  Науково-технічна революція - революційні перетворення науки, техніки и технології, які зумовлюють докорінні зміни у взаємодії людини и природи, особістісніх и речових факторів виробництва, системи продуктивних сил та її речової (техніко-економічної) форми, що, у свою чергу, детермінує перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, прінціпові зміни ролі людини в суспільному віробництві. Наука як продуктивна сила - сфера розумової діяльності людства, яка полягає в розробленні й теоретічній сістематізації знань про реальну ДІЯЛЬНІСТЬ, що вікорістовується для підвіщення ефектівності виробництва матеріальних и духовних благ. Уперше за історію цівілізації особистість почінає віконуваті функції, які відповідають її природі, що забезпечує широкий простір для розвитку її сутнісніх сил. Відтепер вирішальну роль відіграватимуть потреби людини у вільній и творчій праці, універсальному характері діяльності, власному вдосконаленні, віявленні талантів, у максимально можливому подовженні активного життя та ін. Така особистість станє могутнім фактором економічного й суспільного прогресу, який, постійно збагачуючісь, пріскорюючісь, своїм ефектом перевершіть сукупну дію всіх інших елементів системи продуктивних сил. Одним із наслідків науково-технічної революції (НТР) став прискорений розвиток засобів масової комунікації, що створило матеріальну основу для небувалого розквіту масової культури і появи рок-музики.