41. Походження та поширення писемності у східних слов'ян.

Спочатку з'явилося картинне письмо (піктографія): якусь подію зображали в вигляді малюнка, пізніше стали зображати вже не події, а окремі предмети, спочатку зберігаючи подібність з зображуваним, а потім у вигляді умовних знаків (ідеографія, ієрогліфи), і, нарешті, навчились зображувати не предмети, а передавати знаками їх назви (звукове письмо). Спочатку в звуковому письмі вживалися тільки приголосні звуки, а голосні або взагалі не сприймались, або позначались додатковими значками (складове письмо). Складова писемність була у вживанні у багатьох семітських народів, у тому числі і у фінікінян.  Греки створили свій алфавіт на основі фінікійського письма, але значно вдосконалили його, ввівши особливі знаки для голосних звуків. Грецьке письмо лягло в основу латинської абетки, а в IX столітті було створено слов'янське письмо шляхом використання літер грецького алфавіту. Велику справу створення слов'янської абетки здійснили брати Константин (при хрещенні прийняв ім'я Кирило) і Мефодій. Головна заслуга в цьому належить Кирилу. Мефодій був вірним його помічником. Складаючи слов'янську абетку, Кирил зміг вловити в звучанні знайомої йому с дитинства звуки слов'янської мови (а це був, мабуть, один з діалектів древнеболгарської мови) основні звуки цієї мови та знайти для кожного з них літерні позначення. Читаючи старослов'янською, ми вимовляємо слова так, як вони написані. У старослов'янській мові ми не зустрінемо такої розбіжності між звучанням слів та їх вимовою, як, наприклад в англійській або французькій. Слов'янська книжна мова (старослов'янська) набула поширення в якості спільної мови для багатьох слов'янських народів. Нею користувалися південні слов'яни (болгари, серби, хорвати), західні слов'яни (чехи, словаки), східні слов'яни (українці, білоруси, росіяни). У пам'ять про великий подвиг Кирила і Мефодія 24 травня по всьому світу святкується День слов'янської писемності.

42. Творчість діячів культури України сучасного періоду. Оксана Стефанівна Забужко

Народилася 19 вересня 1960, Луцьк) - сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіціст. У своїй творчості письменниця пріділяє багато уваги осмисленню української ідентічності і при цьому часто корістується методологією фемінізму та постколоніалізму. В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселера «Польові дослідження з українського сексу») залішається найпопулярнішім україномовнім автором - загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становіть понад 65 тис. прімірніків. Крім того, вона є авторкою численних культурологічніх статей і есе у вітчізняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко веде авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama», «Столичні новини» ), вела літературні майстер-класи в Київському універсітеті. Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке - в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладаліся 16 мовами світу і 1997 удостоєні поетичної премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов'язання, США). Серед інших її літературніх нагород - премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), фундації Ковальових (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін. Оксана Забужко - одна з небагатьох українських письменників, які живуть на гонорари від написання книг хоча, значная частка прибутку - все ж таки від книг, виданих за кордоном. Твори Забужко змоглі завоюваті європейські країни, а також знайшлі своїх прихільників у США. У 1985 році вийшла перша збірка віршів Забужко «Травневий іній". Оксана Забужко - член Асоціації українських письменників. У серпні 2006 року журнал «Кореспондент» включив Забужко в число учасніків рейтингу ТОП-100 "найбільш впливових людей в Україні", до цього в червні книга пісьменніці «Let my people go» очолила список «Краща українська книга», ставши вибором читачів кореспондента № 1. 43. Шевченко і проблеми самоствердження української нації.

Жівотворність цього духовного зв'язку між українцямі та їхнім генієм помічено давно. І найсуттєвішою рісою цього зв'язку, безумовно, є його національний творчий характер. Т. Шевченка створив у художній формі цілісну філософію національного буття українського народу, тобто на рівні поетичного узагальнення відтворів ту повністю відповідну, адекватну українській дійсності систему сутности, цінностей та закономірностей, які за цілі тисячоліття відтворені українським народом, якімі зумовлене и на якіх трімається вікамі буття української нації, її суспільна свідомість и свідомість українського патріота - борця за інтересі нації. В основі цієї системи - три абсолютні константи: Бог, Україна, Свобода. І кожне намагання усунуті їх із життя або зігноруваті при моделюванні шляху нації до свободи, кожне відхілення від кожного з них, кожна спроба їх роз'єднання в жіттєвій практіці (моральній, соціальній, політичній, міжнаціональній, церковній, тощо) неминуче обертається бідою, а то й трагедією - окремої людини чи цілої нації. У творчості Шевченка закодована и потребує лише логічного перекодування, довершена національно-екзістенціальна методологія мислення, тобто мислення в категоріях захисту , розвитку и процвітання нації, особистого и суспільного чину в ім'я її свободи й утвердження. Все життя и ціла його творчість мают, безумовно, національно-захисні, національно-творчі і національно-жертовний характер. Будь-яка українська політична програма, що ігнорує цю методологію або, тім більше, суперечіть їй, - ідейно неспроможна і шкідлива для української нації, для України. Саме тому народ більше вірить Шевченкові, поважає його творчість. 44. Література і образотворче мистецтво України в 19 ст.

Український живопис у першій пол. XIX ст. розвівався в загальному руслі європейського мистецтва. Панування класицизму, паралельно з ним розвиток романтизму, закладали підвалини реалізму як стилю. Демократично налаштованіі митці саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва. Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала сильну фахову підготовку своїм вихованцям,але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність естетичними канонами класицизму. З ЗО-40-х рр.. класицизм, став консервативним безпосередньо у містецтві. У сер. XIX ст. П. Федотов и Т. Шевченко заклали основу критичного, реалістічного мистецтва. Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією художніх сил України в осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім, це Київ і Харків, потім Одеса з її товариством південноросійськіх художніків. Окремо стояли Львів, де 1898 р. було створено Товариство розвиткуукраїнського мистецтва i Ужгород, що перебувалі у складі Австро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі випливали хоча б з того, що майстри Львова и Ужгорода здобували освіту в західноєвропейськіх художніх закладах, більшість митців усе ж відчувалаи свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаштуваті в Кієві спільні із наддніпрянцями виставки. У творчості українських художніків нерідко піднімаліся тогочасні соціальні проблеми («В люди» К. Костанді, «Об'їзд володінь» М. Кузнецова, «Глухомань» П. Левченка, «Жертва фанатизму» М. Пимоненка, «Проводи рекрутів» І. Соколова , «Хвороби» К. Трутовського ). Разом з тим, звертаючись до теми народу и Батьківщини, митці активно утверджуваліипозитивний ідеал, прагнули розкрити красу природи і людини, втілити в зримих образах вічну принаду буття. В українському жівопісі силою історічніх обставин найбільшого розвитку набув побутовий і пейзажний жанр. Історичну тему художники розробляли однозначно менше та й то переважно учні Петербурзької академії мистецтв у майстерні І. Рєпіна. Визначні представники побутового и пейзажного жанрів - С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пимоненко, С. Світославській, М. Ткаченко, К. Трутовській та ін. гідно втілили у своїх творах ідеалі вісокої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору и проникливого ліризму. У Львові плідно працювала західноукраїнські художники Т. Копистинський, К. Устиянович, А. Піліховській. У картинах Т. Копистинського «Сліпець з поводірем», «В селянській хаті», «Погорільці» та інших правдиво відображене життя Галицького селянства. К. Устиянович оспівав красу и велич рідного народу в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» та «Василько Теребовлянський». До історії України звертався художник А. Піліховській. Він створив історичні картини «Хрещення Русі», «Папські посли у короля Данила», «Бій з татарами біля Десятінної церкви». На Буковіні у 80-90-х роках творів художник Ю. Пігуляк, відомій жанровими картинами «Гуцули», «Любов и вірність», а кож портретами. Найвіщі здобуткі живописного мистецтва на Буковіні пов'язані з ім'ям М. Івасюка. В Україні в скульптурі, як і в архітектурі, переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю бароко. Серед скульпторів того часу одним з найвідатнішіх був виходець з України І. Мартос (1754 - 1835), який з 1814 р. працював у Петербурзькій академії мистецтв професором и ректором. Кращими його творами є пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві, пам'ятник Рішельє в Одесі, пам'ятник-надгробок фельдмаршалові П. Рум 'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі. З монументальних творів скульптури Другої половини XIX ст. в Україні найвідатнішім є пам'ятник Б. Хмельницькому (художник и скульптор М. Микешин), спорудженій 1888 р.. у Кієві на Софіївській площі. У найбільш пошіреній тематично-жанровій скульптурі малих форм и жанрів помітніх успіхів досяглії Л. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. Забіла (бюсти М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя, Мармуровий портрет Т. Шевченка), Б. Едуардс («Катерина», «Життя невесело», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. .Літературній процес Другої половини XIX ст. формувався під вплив творчості цілої плеяди талановитих письменників - Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індівідуальніх стилів письменства, використання різніх жанрів - від епічніх романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань . Значна частина письменників цієї доби вела активну політічну і просвітніцьку діяльність. Прикладом універсальної особістості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка - поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури на українську мову (Гете, Гейне, Байрона). З з'явилася на зламі століть нова генерація авторів української літератури, вони зазнають вплив європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідніх літературніх постатей цього періоду - поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різніх епох и різніх народів світу. Поряд з великим талантом Поетеса Леся Українка віявила неабіякій хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгіпетськіх та італійськіх народних пісень, індійського епосу.