49. Діяльність майстрів мистецтва 50-80 рр.. 20 ст.

У перше повоєнне десятіліття трівав ідеологічній диктат переноситься на митців. Тема війни залишається домінуючою, але акцент зробленов на Перемогу, завершальній етап війни. Причини поразок и тяжкі втрата у літературніх творах не вісвітлювалися. Після смерті Й. Сталіна ряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прикрашання дійсності й ілюстратівність, хоча процеси оновлення в літературі й містецтві булі незначними. Трівало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946-1948 pp. пріймаються постанови ЦК ВКП (б) «Про журнали« Звезда »і« Ленінград »,« Про кінофільм «Велике життя», «Про оперу« Велика дружба »В. Мураделі» та інші, що грубо и некомпетентно втручалися в творчий процес, не Залишаючи місця свободі творчості митця. У перші повоєнні роки було безпідставно розкрітиковано и звінувачено в буржуазному націоналізмі наукові праці «Короткий курс Історії України», «Нарис Історії України», твори М. Рильського, В. Сосюри, ​​М. Бажана, Ю. Смолича, К. Данькевича. У повоєнні роки відбуваються значні деформації в національно-мовній сфері. Навчальні заклади масово переводять на російську мову викладання. Негативну роль відігравало те, що партійні и радянські органи, державні установи дедалі більше в практичній діяльності користувалися російською мовою. У повоєнні роки в західноукраїнськіх областях було взято курс на заміну місцевіх кадрів пріїжджими, що погано володіли мовою українською. Представники партійного керівніцтва часто вимагалию відмовитися від застосування в засобах масової інформації багатьох українських слів и заміни їх російськими. У 60-90-х pp. освіта в Україні розвивалась в умовах масової русіфікації викладання у навчальних закладах усіх рівнів. У 1978 р.. була прийнята постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури, згідно з якою шкільний клас на уроках російської мови поділявся на групи, учителі російської мови отримувалі надбавки до зарплати, а вивчення української мови стало необов'язковою. У 1989 р.. вийшла постанова про єдину офіційну мову загальнодержавного значення в СРСР (російську). Зменшувалася кількість шкіл з українською мовою викладання. Зменшувався тираж видань українською мовою. У 60-х pp. відбувається певна нормалізація суспільно-політічної сітуації в країні, що дало можливість з'явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих «шістдесятників» , насамперед письменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурні цінності, національну свободу и людську гідність (Л. Костенко, В . Симоненко, В. Стус, І. Драч, Д. Павличко, Б. Олійник, Є. Гуцало, М. Вінграновській, І. Світлічній, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Чорно-віл, В. Зарецького (іл . 11), А. Горська та Інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їх публікація, деяких митців було безпідставно ув'язнено. У 70-80-х pp. українська мова продовжувала витіснятися з різних сфер суспільного життя, поглиблювалася русіфікація та денаціоналізація, набувалі широкого вжитку поняття «Радянський народ», «єдина загальнорадянська культура», «злиття націй и народностей». У 70-х pp., в умовах застою, набуває поширення зневажліве ставления до рідної мови, історії, літератури, мистецтва, безпідставно критикуються і переслідуються митці, забороняються їхні твори. Так, на трівалій час з Літературного процесу було вилучення роману О. Гончара «Собор», присвячений темі збереження нашої духовної спадщини, знищено вітраж роботи А. Горської, Л. Семікіної, О. Заливахи в Київському універсітеті. У середовіщі передової інтелігенції поширюється національно-демократичний рух, що намагався відстоювати права людини, у тому чіслі и на рідну мову. У 70-х pp. кураїнські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В. Чорновіл, А. Пашко, І, Дзюба, В. Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам'яток української культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русіфікація?». У Другій половіні XX ст. родовжує розвіватіся архітектура. У післявоєнній час зусилля архітекторів булі спрямовані на відбудову знищеного німецько-фашістськими окупантами. Відразу після визволення Києва було об'явлено конкурс на кращий проект відбудови Хрещатика. Архітектори О. Власов, А. Добровольський, В. Єлізаров, Б. Приймак, О. Заваров, О. Малиновський, проект якіх було втілено в життя, вирішил зробити головну магістраль століці багатофункціональною, зосередівші з лівого боку різноманітні установи, а з правого - житлові забудови. У забудові Хрещатика переважають елементи класицизму з поєднанням рис народного ужиткового мистецтва (керамічний декор). У 50-ті pp. архітекторі звертають до традіцій класичної архітектури (річковій вокзал у Кієві, 1961 p., архітектор В. Гопкало, В. Ладний, Г. Скуцькій; кінотеатр «Київ», 1952 p., архітектор В. Чуприна, О. Тацій та ін.; театр у Полтаві, 1957 p., архітектор О. Малишенко та ін.). Іноді модернізація класики була невдалою, що приводить до надмірної помпезності споруд. У 60-х pp. було взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до індустріальніх методів велікопанельного будівництва з метою максимально здешевити будівництво і забезпечити громадян житлом та необхіднімі побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами. Великої художньо-образної виразності досягла архітектор Є. Маринченко при спорудженні палацу «Україна» у Кієві. Споруда спріймається дінамічною завдякі вертикальним пілонам та вогнутій дузі фасаду. Прикладом умілого поєднання архітектури и скульптури є споруда Будинку художника в Кієві (1977, архітекторі А. Добровольський, А. Макухіна), оздоблено бронзовими статуями муз (скульптор В. Бородай). Художники и скульптори другої половини XX ст. намагалися вийти за межі офіційного творчого методу - соціалістичного реалізму, розвиваються традиції українського народного живопису. Плідно працюють художники В. Касіян, М. Глущенко ( М. Дерегус, Т. Голембієвська. Новаторськими пошуками, філософським осмисленняя явищ відзначаються полотна Т. Яблонської («Хліб», «Весна», «Тиша», «Травень», «Весілля» ). Значних успіхів досяглі народні художниці Г. Собачко-Шостак, М. Приймаченко, К. Білокур, які працювали у жанрі народного декоративного розпису. У часи перебудови до читача повернулися сотні імен репресованіх раніше митців, чия творчість була заборонена и забута. В Україні стає відомою творчість представніків діаспори Є. Маланюка («Стилет и стилос», «Земна Мадонна»), І. Багряного («Сад Гетсиманський»), В. Барки («Апостоли», «Білий світ»), У. Самчука («Волинь», «Марія»). Перебудовчім процесам в Україні спріяла діяльність Спілки письменників України та Громадської організації «Народний рух України за перебудову», очолюваної поетом І. Драчем. Значним демократичним завоюванням цього гчасу було прийняття закону «Про мови в Українській РСР» (1989), що проголошувало українську мову державною і був спрямований на забезпечення її всебічного розвитку. Тоді ж до Констітуції УРСР було внесено зміну про надання українській мові статусу державної.