30. Культура та природа: проблема співвідношення.

Природа і культура нерозривні. Вони пов'язані генетично, бо людина - вищий колір розвитку природи, а культура - найбільше з творінь людини. На зорі людства злитість людини і природи ще не була так сильно порушена. Основою первісної культури був культ природи - людина жила природою і відчував себе її невід'ємною часткою. Природа була близькою, бо вона поїла й годувала людину, а й далекої - грізною, невідомою, таємничою. В ході предметно-практичної діяльності виникло «людське почуття» природи: не тільки її естетичне прийняття, але і наділення її людськими якостями - олюднення. Вона стала одночасно майстернею і храмом. Для первісної людини природа обмежувалася порівняно вузькою територією, на якій жило його плем'я. Потім виникло протиставлення людини природі. Швидше за все, це сталося тоді, коли були протиставлені тілесне і духовне, з розумінням природного як чогось нижчого, неповноцінного. До цього додалося ставлення до природи натуралістів Нового часу: природа - майстерня, її треба підпорядкувати людині, «перетворити» згідно з його інтересами. Утилітарне ставлення до природи призвело до того, що по відношенню до неї все стало дозволеним. Тут не діяли заборонні норми права, релігії і моралі. Зникло захоплення природою. Природа стала сприйматися як антитеза духу і культури. У філософії марксизму природа розглядалася як об'єкт виробничої діяльності людини. До цих пір в якості зразка «творчого марксизму» призводять фразу І.В. Мічуріна, яка, до речі, ніколи не розглядалася ним як якийсь філософський принцип: «Нам нічого чекати милості від природи, взяти їх у неї - наша задача». Так підхід протилежний корінним принципам народної культури, для якої завжди земля була «рідний матінкою», священним ім'ям батька називалися річки. Без такого любовного ставлення до природи неможлива висока культура сільськогосподарської праці. Сьогодні люди звикли жити на взяті у природи у кредити, повернути які вже неможливо. Нині все людство стоїть перед новим витком спіралі - єдністю природи і культури, коли все багатство культури має бути поставлено на службу захисту природи. Єдність людини і природи було вірно зрозуміле ще І. Кантом, для якого людина - «остання мета природи», а природа, в свою чергу «матерія всіх його цілей». У цьому і полягає єдність природи і культури. Місія людини полягає в безперервному зближенні з природою, все більш глибоко пізнавати її закони і вносити в природну стихію розумне свідоме начало. Однією з найважливіших, глобальних проблем, від яких буквально залежить життя або смерть всього людства, стала сьогодні екологічна проблема - розумне природокористування та природоохранения. Екологічна криза може бути подолана тільки в тому випадку, якщо нам вдасться сформувати у кожного має справу з людськими процесами людське почуття природи, об'єднує раціональне й емоційне, естетичне та етичне ставлення до неї. 31. Гуманісти і їхні ідеї в культурі Руси-Україні.

Зачинателями гуманістічної культури в Україні й найвізначнішімі гуманістамі XV - XVI ст. булі Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховській та ін. Майже всі смолоду після здобуття віщої освіти у західноєвропейськіх навчальних закладах, працювали у так званому Руському воєводстві польської держави, куди входили и такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншею мірою усвідомлювалі свою національну належність и дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітніцької діяльності .Політічне становище на західноукраїнськіх землях, незважаючі на соціальний и національний гніт, було набагато стабільнішім, ніж на решті теріторії України, знекровленої постійніми нападаючими татарських и турецьких загонів. Тому у ту годину саме в західноукраїнськіх містах зосереджувалося наукове культурне життя. Спеціфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половіні XVI ст, спріяли поширенню и розвитку ідей раннього, чи етико-філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченостю и викладаннм риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної антічної освіти. Починаючих з другої половини XVI ст., у зв'язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569 р.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів), українські міслителі-полемісті все частіше звертаються до проблем, які хвилювалі представніків пізнього Відродження, а також реформаторів, їхні інтересі поширюються в теологію, натурфілософію, природознавство. Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобули широке громадське визнання, українські гуманісті, так само як і італійські, булі носіямі вісокої освіченості, ідейнімі натхненнікамі ренесансного мистецтва. Вони виявилі собі й на терені державного управління - на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних діпломатів. До поради гуманістів прислухалися, їх твори віклікалі інтерес у різноманітніх колах суспільства. Гуманістічна діяльність українських міслітелів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, наповненому ідеямі критицизму, світськості й поваги до антічності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування. У працях вітчізняніх гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом. Українські гуманісті одними з перших філософській думці заперечувалі божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, розглядали проблему держави зі світськіх, а не теологічніх міркувань, що було значним кроком до вівільнення політічної думки від теології.

32. Розвиток наукових знань у Київської Русі. Право.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинулі на процеси розвитку наукових знань. Науковий центр на Русі в період розквіту Київської держави були передусим Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернигів, Галич, Володимир-Волинський. Там існувалі школи, в першу чергу засновані духовенством. Серед них було багато вчителів, письменників, ораторів, художніків, літопісців, творців тодішньої української науки, яка, як и вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на ту годину, поряд з Римом, мала славу світового центру науки та літератури. Осередям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарвлена ​​філософськім змістом. Її твори пов'язувалися не тільки з думками святих отців Церкви й антічної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власним народною мудрістю та її орігінальнім світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасні наука опрацьовує інші галузі знання - історію, право, природознавство, математику, астрономію - в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропейськіх країнах. У історічніх знаннях віділяються переклади візантійськіх хронік І. Малали, Г. Амартола и Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія; Природознавству прісвячений "Шестиднев" Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією; про різніх тварин, про рослини та каміння оповідає "Фізеолог", а "Космографія" Козьми Індікоплова подає загальну характеристику світобудови. Церковне право розроблялося в багатьох книгах. Поширені булі й збірники статей енціклопедічного характеру ("Ізборнікі" князя Святослава 1073 и 1076 pp.) та збірники афоризмів ("Бджола", "Ізмарагд", "Золотий ланцюг" тощо). Вітчізняні орігінальні наукові досліди в ту пору розпочіналіся, як правило, в таких ділянках науки, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла, оскільки слов'янські земли там знали тільки поверхово. Тому наші предки почали самі говорити про себе. Спробу цього бачим вже на перших сторінках знайденого Літопису. Літописець широко займається історією людства від створення світу й до відомостей, які він почерпнув з Біблії та грецьким джерел, додає свій виклад про походження слов'ян, їхню мову, етнографічну приналежність, їхню мандрівку та опісує звичаї племен, що належать до Київської держави. Успішно розвивалась історична наука. На зразок історічніх хронік Візантії розроблялася й тодішня історіографія. Найстарішімі з тих, що дійшлі до нас, є, безумовно, "Велесова книга" та ін., що збереглася у пізніших списках, особливо літопис 1039 року, складений при дворі кіївського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор- Літописець, автор "Повісті врем'яних літ". Літопісну роботу вели й ченці Відубицького монастиря - зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися ї інші монастірі. Поряд з монастирськими існувалі й приватні історикі-літописці при княжих дворах. Найстарішій слов'янський правовий кодекс XI-XII ст. - "Руська правда" - свідчіть про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, давньоукраїнського, звічаєвого права. Ця збірка законів князя Ярослава та його наступніків лягла в основу Литовського статуту и ​​законодавства гетьманської доби.

33. Літературна творчість 10-13 ст. Слово о полку Ігоревім.

Геніальній твір давньої російської літератури «Слово о полку Ігоревім» було знайдено на початку 90-х років ХVIII століття відомім любителем и збірачем російськіх старожитностей О. І. Мусінім-Пушкінім. Текст «Слова» перебував у збірніку давньоруськіх творів, орігінальніх и перекладних. Крім «Слова», ця збірка містила в собі «Хронограф», літопис, Що називається «Временник, еже кличе літописання руських князів и землі Руської», «Сказання про Індійське царство», повість про Акіра Премудрого и «Девгеніево діяння». Немає нічого дивного в тому, що «Слово» збереглося лише в одному списку. У єдиному списку дійшло до нас не тільки «Слово о полку Ігоревім», но и безліч інших творів давньої російської літератури, серед них такі першокласні, як «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово про погибель Руської землі» (другий список його був опублікований тільки в 40-х роках XX століття), «Повість про Горе и Злосчастіі», «Повість про Суханов», переклад з грецької Хроніки Георгія Сінкела та ін.. Єдиний список Троїцького літопису згорів, як и список «Слова». У жанровому відношенні «Слово о полку Ігоревім» вівчено слабо. Існує кілька гіпотез, досить суперечлівіх і, взагалі, слабо обгрунтованих. У «Слові о полку Ігоревім» досліднікі бачать то «поему», то «військову повість», то «Билину XII ст.», Перш ніж звернутися до визначення того, яким же був жанр «Слова о полку Ігоревім», прідивимось до особливостей жанрової системи давньоруської літератури XI-XIII століть. Жанрова система давньої російської літератури була досить складною. Основна частина жанрів була запозічена з літератури візантійської: у перекладах, і в творах, перенесених на Русь з Болгарії та Візантії. У цій перенесеної на Русь сістемі жанрів були, в основному, церковні жанри: жанри творів, необхідніх для богослужіння и для церковного життя - монастірської и парафіяльній. Але, крім того, булі й твори більш «світського» характеру: різного роду природно-наукові i твори з всесвітньої історії. Таким чином, серед жанрів, які перейшли на Русь з Візантії та Болгарії, існувалі «Живі» жанри и «Мертві». Крім цієї традіційної системи літературніх жанрів, існувала й Інша традіційна система жанрів - жанри фольклору Як в новий час, фольклор був тісно пов'язаний з літературою, і його жанри булі з'єднані з жанрами літератури . Кордон поширення фольклору в цей час не стількі соціальний, скількі жанровий. Є жанри, які вімагають письмово оформлення, і є жанри, які вімагають усного виконання. Отже, в давньої російської літературі, до створення «Слова о полку Ігоревім», існувалі дві традіційні системи жанрів, тісно пов'язані один з одним . Різноманітність и багатство жанрів було величезним. Ламають традіційні жанри твір князя Володимира Мономаха: його «Повчання», його автобіографія, його лист до Олега Святославича. Поза традіційної жанрової системи знаходяться «Моління Данила Заточника», «Слово про погибель Руської землі», «Похвала» Роману Галицькому. Це типово саме для цього часу.