10. Погляди Шевченка на культурно-історичний розвиток українського народу.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. “Його творчість, - писав М.Грушевський, - це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості”. Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота “в наймах” і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком - художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший “Кобзар” виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік - “Гайдамаки”. Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури. Ця філософія українського духу глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності. Шевченко виростає ,насамперед, з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченка віршів і картин - лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, виступає захисником рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з неправдою, рабство він ніколи не визнає як норму існування. Філософський характер творчості Т. Шевченка відображає народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу.

11. Наукова та культурна діяльність Грушевського.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В.Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський - один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше - “Товариства українських поступовців”. Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ ст.: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р., еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна “Історія України-Руси” - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції. Творча спадщина М. Грушевського налічує більш як 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він — академік Всеукраїнської академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема - національного самовизначення. Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку. По-перше прагнення до самостійності є об'єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення. По-друге самостійність і незалежність народу пов'язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними пріоритетами народу. По-третє незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності - незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу. По-четверте відсутність "політичної самостійності" можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. По-п’яте кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю. Багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається ображатися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику. По-шосте борючись за вихід із великих політико-територіальних об'єднань, прагнучи до власної державності й політичної незалежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у своєму середовищі розумних і далекоглядних "кермачів", які приведуть народ до процвітання. По-сьоме тільки вільна спілка вільних народів є ефективною і з морального, й з економічного погляду.

Першою й найважливішою його заслугою є те, що він дав нам повну Історію України. Для її створення булі використані величезні документальні матеріали архівів України, России, Польщі, Швеції, Туреччина. Ця праця мала велике політічне значення, оскільки Україна була розділена між австрійськими, польськими и російськими сусідами, реакційні кола які НЕ визнавали за українським народом права на існування як нації и права на свою мову и культуру. За своє життя Грушевський здійснів Великі Наукові Дослідження, опублікував близько двох тисяч наукових и науково - популярних праць, публіцістічніх статей. Науково-педагогічна й публіцістічна спадщина М. Грушевського не обмежується його капітальними працями, трактатами, статтями, чисельними курсами лекцій, які він читав з університетських кафедр. Дбаючи про поширення історичних знань, навчань поряд з вже згадуванім вузівськім підручніком "Ілюстрована історія України", написав ще і дві книжки для школярів. Перша з них - "Про Старі часи на Україні". Друга - "Історія України", написана до Програми віщіх шкіл и ніжчіх класів шкіл середніх - побачила світ у1920 року. Для селянства живо й Дуже цікаво написана книжечка "Про Старі часи на Україні". Ае Грушевський не тільки писав Історичні праці, но й сам, робів Історію, - ВІН БУВ творцем українського життя. Мало в нас Було організаторів и діячів Такої Міри Як Грушевський. Для України ВІН давши Незвичайна Багато: розвінув русский науку до європейського рівня, ширше Нові думки, наблізів нас до західної культури, и надіхнув

громадянство новим духом, новим життям.

12 Основні концепції і погляди на розвиток культури України в сучасних умовах.

Сучасна культура втілюється у величезній безлічі створюваних матеріальних і духовних явищ. Це і нові засоби праці, і нові продукти харчування, і нові елементи матеріальної інфраструктури побуту, виробництва, і нові наукові ідеї, ідеологічні концепції, релігійні вірування, моральні ідеали та регулятори, твори всіх видів мистецтв і т.д. Більшість дослідників сходяться на думці, що сучасна культура - це безліч самобутніх культур, що знаходяться в діалозі і взаємодії один з одним, причому діалог і взаємодія йдуть не тільки по осі теперішнього часу, а й по осі «минуле-майбутнє». Оптимісти стверджують, що світова культура на правильному шляху, що майбутнє за наукою, технікою, інформацією, регіонально-організованою економікою, що цінності західної культури (успіх, влада, особиста свобода, сила і т.д.) є істинними. Песимісти, починаючи від Шпенглера, навпаки, упевнені в зворотному: сучасна світова культура, вважають вони, хилиться до заходу. Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура.

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг

Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет ім. Тараса Шевченка, Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами.

Попри фінансові та ін. труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах “Морський старт”, “Глобалстар”. А також у космічних програмах “Спектр”,“Марс-96”, “Шатл-97”, “Океан”, “Природа

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.

Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтеліґенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності.

Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий “третій” – на відміну від перших двох – державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор – це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

13. Біосферна концепція культури Вернандского.

Представники: Володимир Іванович Вернадський (1863-1945), Олександр Леонідович Чижевський (1897-1964), Лев Миколайович Гумільов (1908-1992). З'єднання природничонаукового і гуманітарного бачення світу, розгляд долі людства в нерозривному зв'язку з природою і космосом. Головний внесок В. І. Вернадського в культурологію - вчення про «ноосферу». «Ноосфера» - сфера людського розуму. Вернадський вважав, що з появою людини на землі почав діяти новий вид енергії, пов'язаний з психічною діяльністю і розумом, саме цей вид енергії і призводить до формування нового вигляду планети. А. Л. Чижевський вважав, що всі найважливіші події людської історії синхронізовані з якими-небудь коливаннями або змінами навколишнього середовища; він досліджував хід історії людства в його кореляції з коливаннями сонячної активності.

Поняття біосфери, на думку В.І. Вернадського, було сформульовано Ж.Б. Ламарком на початку XIX століття (без вживання самого поняття). Термін біосфера ввів австрійський геолог Е. Зюсс (1873 p.). Широке трактування вчення про біосферу належить В.І. Вернадському.

Біосфера - сукупність усіх живих організмів на Землі.

Вернадський, що вивчав взаємодію живих і неживих систем, переосмислив поняття біосфери. Він розумів біосферу як сферу єдності живого і неживого.

Згідно з Вернадським, речовина біосфери складається з:

• живої речовини - біомаси сучасних живих організмів;

• біогенної речовини - усіх форм детриту, а також торфу, вугілля, нафти і газу біогенного походження;

• біокосної речовини - сумішей біогенних речовин з мінеральними породами небіогенного походження (ґрунт, мул, природні води, газо- і нафтоносні сланці, бітумінозні піски, частина осадових карбонатів;

• косної речовини - гірських порід, мінералів, опадів, не порушених прямим біохімічним впливом організмів.

Сучасні дослідження внесли зміни в уявлення про структуру біосфери. В поняття біосфери варто включати тільки ті елементи і характеристики, що знаходяться під контролем біоти, і не включати компоненти природи, що відносяться до геологічного минулого. Таким чином, до біосфери відноситься вся сукупність живих організмів і всі речовини, що знаходяться під контролем споживання, трансформації і продукування живими організмами.

14. Культуроантропологія і соціологія культури.

Культурна антропологія - досліджує взаємини людини і культури, процеси становлення духовного світу особистості, формування та реалізації здібностей, обдарувань, талантів, втілення творчих потенціалів в діяльності і її результати. Соціально-культурна еволюція особистості відбувається протягом усього життя, але при цьому особливу роль грають дитинство і молодість, коли закладаються основи ціннісних позицій та інтересів. Культурна антропологія виявляє 'вузлові * моменти соціалізації людини, специфіку кожного етапу життєвого шляху, вивчає вплив соціокультурного середовища, системи освіти і виховання, сім'ї, однолітків, покоління. Особлива увага приділяється психологічному обгрунтуванню таких явищ культури, як життя, душа, смерть, любов, дружба, віра, сенс, духовний світ чоловіка і жінки. Психоаналітична школа З. Фрейда і його послідовників особливу увагу приділяла взаємодії природно-біологічних, енергетичних і соціокультурних факторів у визначенні мотивів поведінки людини. Соціологія культури досліджує процес функціонування культури в суспільстві; тенденції соціокультурного розвитку, які проявляються у свідомості, поведінці та способі життя різних соціальних груп. У соціології культури можна виділити три рівні знання. Перший рівень характеризує найбільш загальні тенденції в розвитку сучасної культури, відтворює її найпоширеніші цінності, стилі життя, моделі поведінки. Другий зосереджує увагу на рівнях культури різних груп, видах культурної діяльності, співвідношенні традицій і новаторства, системі поширення цінностей культури, їх освоєнні людиною Третій рівень - заснований на соціологічної інформації, отриманої в результаті емпіричних досліджень з використанням методів опитування, інтерв'ю, включеного

спостереження, аналізу документації та соціальної статистики.

15. Національне і загальнолюдське в сучасній культурі.

Сама національна культура трактується ШИРШЕ І не зводяться до національно - особливого, тобто етнічної неповторності. Тому візначіті співвідношення національного и загальнолюдського можна лише за допомогою поняття національної культури. Її слід вважаті "процесом становлення и розкриття сутності людської цівілізації у конкретному народі (нації) Упродовж усієї цієї історії, а також "сукупністю матеріальних и духовних цінностей, створення як самим народом, так и запозиченням в інших народів и використовуваних народом у своєму розвитку" Таким чином, національна культура - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторної (національно - особливого). Нині Україна переживає складаний період своєї історії. Проголошенням Незалежності вона на повний голос віявіла про свій намір йті шляхом демократичного розвитку, шляхом цівілізованості й загальнолюдської культури. Незалежність є також актом глибокої поваги и шани українців до своєї національної культури. Сприяння розмаїття культур - одна з важливих цілей світового співтовариства. Це зафіксовано в першій статті Статуту ЮНЕСКО - Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури. У ній говориться, що мета співробітництва - сприяти "зближенню і взаєморозумінню народів шляхом належного використання апарату колективного інформування, рекомендуючи для цього укладення міжнародних угод, які вона (ЮНЕСКО) вважатиме корисними для вільного розповсюдження ідей словесним і образотворчим шляхом». Отже, культурне розмаїття потребує підтримки, її необхідно розвивати.

16. Культурологічні проблеми Україна в розробках діячів 20-30 рр.. 20 ст.

Кінець 20-х - початок 30-х РОКІВ ХХ ст. ознаменувався для України, яка була тоді в складі СРСР - тоталітарної держави , приходом тяжких часів. За підрахункамі Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів національного відродження, якому вдалось віжіті и під час Другої світової війни виїхати на Захід, в УРСР у 1930-х роках було ліквідовано майже 80% творчої інтелігенції. Тотальний характер винищення національної культурної еліті дали підстави йому назвати добу 1920-1930-х РОКІВ "розстрілянім відродженням".   Напрікінці 20-х РОКІВ у музичній сфері став проникати сталінській режим. З появи 1932 р.. Спілки композиторів України, політичний вплив на творчий процес посилився. Це спричинило уніфікацію художнього мислення, жорстку критику музікантів-новаторів, звинувачення їх у безідейності та формалізмі, зростанням ролі соціального замовлення, пригнічення творчої індівідуальності, деформацію музічної культури, вихолощення її національного духу. Особливо резонансною була літературна дискусія 1925-1928 pp., яка дуже швидко вийшла за межі літературних проблем. Розпочавшісь з прістрасного виступа М. Хвильового проти графоманства, імітаторства, пристосуванства, дилетантизму та хуторянства, які засмічувалі літературу, вона піднялася до з'ясування суперечностей процесу духовного відродження. Під час діскусії було зроблено спробу визначити орієнтирі подальшого розвитку національної культури, створити естетичну концепцію, яка ґрунтувалася б на органічній єдності традицій и новаторства. Після висунення М. Хвильовим гасла «Геть від Москви!», реальний зміст якого пролягав у відмові від стилю та канонів російської літератури, а не в заклікові до політічного розмежування, за підтримкою офіційної влади розгорнулася дискусія, яка була переведена в політічну площіну: письменника почали звинувачувати в націоналізмі , підштовхуванні народу України до виходу з СРСР. Ці звінувачення склалі основу політічного ярлика «хвільовизм», якого чіпляли представникам творчої інтелігенції, у чіїх поглядах и творчості простежувався національний акцент. Учасники Літературної діскусії звертали увагу на прихований за лаштункамі «Червоної просвіти» небезпечну тінь літературного чіновніцтва, потяг до адміністратівного стилю керівніцтва художніми процесами.