15.9. 15.8. Режим військової окупації

15.8. Режим військової окупації

В ході збройного конфлікту одна з воюючих сторін може встановити контроль над частиною або всією територією іншої, тобто окуповувати її.

Окупація не наділяє окупанта суверенними правами. Він не має права анексувати або передати іншій державі цю територію. Її доля вирішується лише при остаточному мирному врегулюванні. Не слід також забувати, що згідно Статуту ООН, завоювання не є законним методом набуття території.

Після окупації Кувейту в ході війни 1990 - 1991 рр. Ірак спробував анексувати його територію, оголосивши її своєю 19-ою провінцією. Ця анексія не була визнана жодною державою.

Під час забезпечення на окупованій території необхідного порядку сам факт окупації (навіть незаконної) покладає на населення деякі обов'язки відносно окупанта, а останній несе відповідальність за повагу прав населення.

Основний критерій окупації має фактичний характер - встановлення реальної влади над територією.

IV Гаазька конвенція 1907 р. встановила, що територія вважається окупованою, якщо вона реально стає підвладною армії супротивника. Окупація поширюється лише на ту частину території, на якій ця влада встановилася і реально здійснюється. Згідно загальної для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. ст. 2, режим окупації застосовується і в тому випадку, якщо територія зайнята без збройного опору.

Існують різні види окупації. Гуманітарне право поширює свою дію перш за все на військову окупацію, тобто на тимчасове заняття території військами супротивника в ході збройного конфлікту. Іншим видом окупації, що також має зв'язок з збройним конфліктом, є післявоєнна окупація як засіб забезпечення виконання державою, що несе відповідальність за агресію, своїх зобов'язань. Прикладом може служити окупація території Німеччини і її союзників військами антигітлерівської коаліції на основі угод. Гуманітарне право застосовується і до окупації такого роду.

Інший вид окупації має місце при звільненні території союзника від ворожої окупації. Встановлюючи тимчасовий контроль над звільненою територією, союзна армія керується нормами гуманітарного права. Ще один вид окупації - заняття воюючою стороною території нейтральної держави. І в цьому випадку застосовується гуманітарне право.

Дія режиму окупації в часі

Окупація починається зі встановлення фактичного контролю над територією, із створення окупаційної адміністрації. Проте навіть при короткочасному занятті території військами ворога вони зобов'язані дотримуватись відповідних правил окупації.

Окупаційний режим припиняється з моменту втрати фактичного контролю над територією. Якщо ж окупація зберігається і після припинення військових дій, то згідно IV Гаазької конвенції, відповідні норми гуманітарного права підлягають застосуванню протягом року після загального припинення військових дій. Це положення було обґрунтовано змінене першим Додатковим протоколом 1977 р., що встановив, що міжнародне гуманітарне право має застосовуватися до припинення окупації. Думається, що дана зміна внесена з урахуванням досвіду багаторічної окупації Ізраїлем східного берега річки Йордан.

Припинення окупації не ліквідовує пов'язані з нею юридичні відносини. Особливо часто виникають питання, пов'язані з відшкодуванням заподіяного окупацією збитку і кримінальною юстицією.

Після припинення іракської окупації в 1991 р. Кувейт пред'явив вимоги про відшкодування шкоди. Для забезпечення цих вимог Рада Безпеки вирішила обмежений експорт іракської нафти, головним чином для цілей задоволення індивідуальних претензій. Після звільнення території Кувейту істотною проблемою з погляду поваги прав людини стала масова позасудова розправа над членами палестинської общини, звинуваченими в пособництві ворогові.

Управління окупованою територією

Управління здійснюється окупаційною адміністрацією з урахуванням відповідних норм гуманітарного права, по можливості зберігаючи дію місцевих законів. Окупаційні власті зобов'язані дозволити діяльність місцевих суддів і чиновників, але не можуть примусити їх до цього. Виникає складна проблема. З одного боку, подібна діяльність відповідає інтересам населення, з іншої - може бути підставою для звинувачення в співпраці з окупаційними властями. Окупант має право створювати і власні "неполітичні військові суди".

Окупаційна влада може використовувати в своїх цілях державні будівлі, але право власності на них не набуває. Відносно нерухомої державної власності, лісів, сільгоспугідь окупаційна влада є лише тимчасовим керівником і повинна забезпечувати їх збереження.

Правовий статус населення окупованої території

В межах можливого окупаційні власті зобов'язані поважати основні права людини, а також права, визначені міжнародними нормами з гуманітарних питань. Мирному населенню має бути наданий певний рівень захисту з урахуванням, зрозуміло, інтересів безпеки окупаційних сил. Держава, що окупує, зобов'язана, у взаємодії з місцевими властями, забезпечити населення в максимально можливій мірі медичним обслуговуванням, включаючи санітарну службу. Медичні установи можуть бути тимчасово реквізовані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується створенням необхідних установ для мирного населення. Окупаційні власті стежать за забезпеченістю населення живленням і у разі потреби приймають відповідні заходи. Допускається допомога під егідою МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове значення. Допускається набір добровольців. Проте по законах своєї держави такого роду добровольці кваліфікуються як зрадники. Друга світова війна дала тому безліч прикладів.

Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, якщо це необхідно для окупаційних військ, комунальних служб, для забезпечення населення їжею, медичним обслуговуванням, житлом, одягом. Ті, що працюють повинні отримувати справедливу оплату і не можуть бути вивезені за кордон (депортовані).

Допускається реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил, але з урахуванням місцевих можливостей. Вилучене підлягає оплаті наявними або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонене, окрім випадків абсолютної військової необхідності.

Рух опору на окупованій території

Навряд чи є сенс нагадувати про загальновідомі факти, про роль збройного опору під час Другої світової війни. Сьогодні ця роль настільки значна, що часто легше окуповувати іноземну територію, чим утримати її тривалий час під своїм контролем.

Згідно III Женевської конвенції 1949 р., особи з міліцейських і добровольчих загонів, включаючи організований рух опору, що діють на окупованій території, мають право на статус військовополонених. Правомірність партизанської війни була визнана ще IV Гаазькою конвенцією 1907 р. Для визнання комбатантами партизани мають відповідати ряду вимог. Партизан повинен належати до організованого загону на чолі з особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і дотримання прав міжнародного гуманітарного права (див. ст. 43 перші Додаткові протоколи 1977 р.). Партизани повинні відкрито носити зброю перед початком і під час битви.

Організований опір, що не має відповідного зв'язку з збройними силами, наприклад бойові групи, що діють в містах, перебувають в іншому положенні. Учасники таких груп можуть притягатися до кримінальної відповідальності. До страти вони можуть бути засуджені лише за шпигунство, за серйозне пошкодження військових об'єктів (диверсія) і за вбивство, за умови, що така міра покарання була передбачена правом держави, якій належить окупована територія. Заборонені колективні покарання і захоплення заручників.