15.6. 15.5. Засоби і методи ведення війни

15.5. Засоби і методи ведення війни

Правила ведення військових дій, які часто іменують по-старому, - "закони і звичаї війни", є сукупністю принципів і норм, що встановлюють обмеження у використанні військових методів і засобів. Цю частину міжнародного гуманітарного права іменують також правом війни (jus in bellum) і правом Гааги. Останнє найменування пояснюється тим, що основні принципи і норми такого роду містяться в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 рр.

Перший принцип сформульований в додатку до четвертої Гаазької конвенції 1907 р. : "вибір засобів нанесення шкоди воюючими не є необмеженим". Цей принцип був підтверджений першим Додатковим протоколом до Женевських конвенцій в 1977 р. (п. 1 ст. 35). Інший принцип сформульований ще в Петербурзькій декларації 1868 р. - принцип неприпустимості спричинення зайвих страждань.

Методи ведення військових дій

Віроломство і військові хитрощі. Міжнародне гуманітарне право відвіку забороняє віроломство, під яким розуміється невиконання обіцянки, даної супротивникові. Прикладом може служити підняття білого прапора як знаку капітуляції з метою наближення до супротивника і подальшого застосування зброї або використання знаків Червоного Хреста для захисту військових об'єктів. Перший Додатковий протокол підтвердив норму: "Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон супротивника, удаючись до віроломства" (п. 1 ст. 37).

Акт капітуляції військової частини повинен бути ясно виражений. Фактичне припинення військових дій або відступ частини не надає відповідних прав. Під час відступу з Кувейту в 1990 р. колона збройних сил Іраку по дорозі до Басру була атакована силами антиіракської коаліції.

На відміну від віроломства військові хитрощі вважаються правомірними. Вони відрізняються від віроломства тим, що не порушують обіцянки, даної супротивникові. Найбільш поширена хитрість - маскування. У роки Великої Вітчизняної війни Радянська армія активно використовувала, наприклад, таку хитрість, як будівництво помилкових аеродромів.

Пощада. Перший Додатковий протокол підтвердив звичаєву норму, що забороняє ненадання супротивникові пощади. У ньому йдеться: "Забороняється віддавати наказ не залишати нікого в живих, загрожувати цим супротивникові або вести військові дії на такій підставі" (ст. 40).

Бомбардування грають все більш важливу роль серед методів ведення війни. З урахуванням широти дії вони досить детально регламентуються правом. Основний принцип полягає в тому, що вони повинні бути направлені на військові, а не на цивільні об'єкти і не повинні бути "невибірковими". Це витікає з принципу, закріпленого ще Петербурзькою декларацією 1868 р., який обмежив законну мету війни ослабленням збройних сил супротивника.

Конкретні обмеження встановлені Гаагською конвенцією 1907 р. (Положення про військові дії на суші). Заборонено бомбардування незахищених міст, будівель і інших жилих місць. При бомбардуванні повинні бути прийняті заходи з тим, щоб по можливості щадити будівлі, використовувані в наукових цілях, для мистецтва, добродійної діяльності і охорони здоров'я, якщо вони не використовуються у військових цілях. Таким же захистом користуються і військові шпиталі. Ці положення підтверджені і розширені першим Додатковим протоколом (ст. ст. 51 і 57).

Приведені правила стосуються до всіх видів бомбардування, включаючи повітряні і морські. Повітряні бомбардування представляють особливу складність. Вони обмежують можливості вибіркової дії. Певні можливості в цьому плані відкриває розвиток ракетної техніки, що відрізняється значною точністю. Проте і з цією технікою виникає немало проблем.

Так, під час ірано-іракської війни 1980 - 1988 рр. іранські військово-повітряні сили атакували американський конвой в Перській затоці. Запущена у відповідь з американського корабля ракета збила цивільний літак іранської компанії. Чималі жертви понесло мирне населення Афганістану в результаті повітряних бомбардувань США під час військових дій проти талібів, не дивлячись на те що застосовувалося високоточна зброя.

Під час Другої світової війни Німеччина, з одного боку, і Великобританія і США - з іншою, широко застосовували бомбардування "по площах" з метою руйнування промислового потенціалу супротивника і деморалізації населення. Немало юристів визнали подібні дії неправомірними (наприклад, шведський професор Х. Блікс). Проте на Нюрнберзькому процесі звинувачення в бомбардуванні "по площах" німецькому керівництву пред'явлено не було. За всіх умов подібні бомбардування допустимі лише за умови, що військові об'єкти практично не можуть бути відокремлені від прилеглих житлових районів.

По-новому проблема бомбардувань встала у зв'язку з появою численних установок і споруд, що "містять небезпечні сили": атомні електростанції, хімічні підприємства, великі дамби і греблі та ін. Руйнування подібних об'єктів здатне спричинити незліченні жертви. Повномасштабні військові дії в таких промислових регіонах, як Західна Європа, стають практично неможливими, оскільки неминуче ведуть до загальної катастрофи. Відомо декілька випадків бомбардування небезпечних об'єктів. Ізраїль бомбив атомну електростанцію в Іраку, а останній - в Ірані. Правда, в обох випадках ядерний матеріал ще не був завезений.

Відгукуючись на нові умови, перший Додатковий протокол встановив загальне правило: "Установки і споруди, що містять небезпечні сили... не повинні ставати об'єктами нападу навіть в тих випадках, коли такі об'єкти є військовими об'єктами, якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші важкі втрати серед цивільного населення" (п. 1 ст. 56).

Перший Додатковий протокол встановив неприпустимість нападу на об'єкти, необхідні для використання цивільним населенням (ст. 54).

Екологічні методи і засоби ведення військових дій. Військові дії завжди завдають шкоди природі. Цей, так би мовити, побічний ефект слід відрізняти від дії спеціально призначених для цього методів і засобів. Досягнення науки і техніки відкрили в цьому плані майже необмежені можливості. Мова йде про геофізичні методи і засоби ведення війни. Можна викликати зливові дощі і затопити великі площі, породити хвилі цунамі, створити над певним районом "озонову дірку", викликати землетрус таін.

Використання екологічних методів і засобів ведення військових дій вже мало місце.

Під час війни у В'єтнамі США широко застосовували дефоліанти - хімічні речовини, що ведуть до опадання листя в лісі. В результаті бувальщини виведені з ладу крупні лісові масиви, постраждали люди, включаючи американських військовослужбовців.

Після цього з'явився термін "екоцид", під яким розуміються злочинні дії, що завдають значної шкоди природі.

У 1977 р. ООН прийняла Конвенцію про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання техніки, що змінює навколишнє середовище. Заборонена техніка визначена як будь-яка техніка, призначена для зміни динаміки, композиції або структури Землі, включаючи біосферу, літосферу, гідросферу і атмосферу або космічний простір.

Конвенція заборонила застосування геофізичних методів і засобів війни, але не встановила загальної норми, що забороняють нанесення екологічної шкоди в ході військових дій. Це було зроблено першим Додатковим протоколом 1977 р., що зобов'язав воюючих оберігати природне середовище від спричинення їй значної, довготривалої і серйозної шкоди (ст. 55).

Після війни в Перській затоці Генеральна Асамблея ООН прийняла в 1993 р. консенсусом Резолюцію "Захист навколишнього середовища під час збройного конфлікту". У ній сказано, що руйнування навколишнього середовища, не виправдане військовою необхідністю і здійснене в значних розмірах, поза сумнівом, суперечить міжнародному праву. Прийнятий Комісією міжнародного права проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства кваліфікує такого роду дії як злочин.

Після окупації Кувейту іракське командування наказало злити в Персидську затоку велику кількість нафти, заподіявши величезний збиток морському середовищу і узбережжю, були підпалені кувейтські нафтопромисли, що привело до отруєння великих площ і атмосфери, негативно позначилося на озоновому шарі. В результаті зросло число захворювань органів дихання, ракових захворювань. Прийнятими в 1991 р. Резолюціями Рада Безпеки ООН встановила матеріальну відповідальність Іраку за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу.

Підводна війна. Методи ведення війни з використанням підводних човнів створюють ряд складних проблем для гуманітарного права. Основна породжена практикою потоплення торгових судів без попередження при здійсненні морської блокади супротивника. З урахуванням досвіду Першої світової війни в 1936 р. був підписаний Лондонський протокол про ведення військових дій підводними човнами. Було встановлено, що підводні човни не повинні топити торгові судна, не забезпечивши безпеку пасажирів, команди і документів, за винятком випадків, коли судно відмовляється зупинитися для огляду.

Під час Другої світової війни прагнення ослабити виробничий потенціал супротивника привело до необмеженої підводної війни. Введення практики військових конвоїв зробила вимогу попередження нереальним. В цілому в підводній війні з урахуванням її специфіки повинні застосовуватися загальні норми гуманітарного права.

Засоби ведення військових дій

Раніше розглядалися неправомірні методи використання будь-якої зброї. Зупинимося тепер на видах зброї, які заборонено використовувати. Проблема набуває всього більшого значення у міру появи все нових і все більш руйнівних видів зброї. Загальні принципи гуманітарного права поширюють свою дію і на нові види зброї. Проте загальне регулювання не в змозі замінити конкретне. Навряд чи можна сумніватися, що застосування ядерної зброї не відповідає принципам гуманітарного права. Проте норми, що забороняє таке застосування, не існує.

Отруйна зброя. Негативне відношення до використання отрути у військових цілях мало місце ще в стародавньому світі. Староіндійські закони Ману і римське право кваліфікували застосування отрути як протиправне (armis non veneno - зброя, а не отрута). Став відомим вираз "отруйники колодязів". Четверта Гаазька конвенція 1907 р. закріпила звичаєву норму, що забороняє застосування отрути і отруєної зброї.

Хімічна і бактеріологічна зброя. Перше широкомасштабне застосування хімічної зброї відбулося в роки Першої світової війни. У 1915 р. німецькі війська зробили газову атаку проти французьких військ на річці Іпр (звідси назва газу Іприт). Надалі гази застосовувалися обома сторонами неодноразово, що привело до великої кількості жертв. Застосування газів суперечило існуючим нормам, перш за все нормі, що забороняла використання отруйних речовин. Спеціальна норма встановлена Женевським протоколом 1925 р. про заборону застосування на війні задушливих, отруйних і інших подібних газів і бактеріологічних засобів.

В цілому Протокол виявився достатньо ефективним. Проте окремі випадки застосування отруйливих газів відомі: Італія - під час вторгнення до Ефіопії (1935 - 1936 рр.), Японії - в Маньчжурії і Китаї (починаючи з 1937 р.), Ірак - у війні проти Ірану (1980 - 1988 рр.). Остання акція була засуджена Радою Безпеки ООН в 1986 р. Ефективність Протоколу пояснюється значною мірою небезпекою у відповідь дій, репресалій. Відомо, що Гітлер розглядав можливість застосування газу на східному фронті, але був попереджений про відплату і не зважився на це.

Бактеріологічна зброя була застосована Японією в ході війни проти Китаю. Військові трибунали в Токіо і Хабаровську кваліфікували ці дії як військові злочини.

Важливим кроком в забезпеченні незастосування хімічної і бактеріологічної зброї з'явилася Конвенція ООН 1972 р. про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічного) і токсичної зброї і про їх знищення (набула чинності на початку 1997 р.). Конвенція заборонила виробництво таких засобів у військових цілях і засобів їх доставки. Також обмежується передача відповідних засобів іншим державам. Передбачено надання допомоги у разі визнання Радою Безпеки того, що держава стала об'єктом біологічної або бактеріологічної атаки.

Ця Конвенція заслуговує однозначно позитивної оцінки. Разом з тим не можна не враховувати труднощі, пов'язані з її реалізацією. Знищення запасів такої зброї вимагає значних витрат. У Росії для ліквідації бездумно створеного величезного запасу хімічної зброї будуються спеціальні заводи, які будуть забезпечені роботою на багато років. Серйозну небезпеку процес знищення може створити для навколишнього середовища.

Ядерна зброя. Заборона застосування ядерної зброї - одна з найважливіших проблем гуманітарного права, та і світової політики в цілому. Як відомо, ядерна зброя була застосована єдиний раз. США використовували її у війні проти Японії. Багато хто ставить під сумнів виправданість рішення адміністрації США. Можливість застосування ядерної зброї виникала і в подальші роки, наприклад під час конфлікту в Персидській затоці (1990 - 1991 рр.) у разі застосування Іраком хімічної або бактеріологічної зброї, яку іноді називають ядерною зброєю бідних. Така можливість виявилася в даному випадку серйозним стримуючим засобом.

У роки холодної війни ядерні арсенали зіграли роль першорядного стримуючого засобу і в цьому сенсі були чинником миру і безпеки, правда, в умовах постійної загрози ядерної катастрофи.

Існуючі договори накладають лише певні обмеження на ядерну зброю і тим самим як би визнають законність володіння нею. Прагнення розповсюдити дію загальних норм гуманітарного права на ядерну зброю небездоганно, оскільки загальні норми розраховані на звичайну зброю, а ядерна зброя є винятковим явищем. Тому тут необхідні спеціальні норми, як це має місце відносно хімічної і бактеріологічної зброї. Таких норм сьогодні немає.

Питання розглядалося Міжнародним судом при винесенні Консультативного висновку 1996 р. "Законність загрози ядерною зброєю або його застосування". У висновку, зокрема зазначено: "З урахуванням нинішнього стану міжнародного права і фактів, що знаходяться в його розпорядженні, Суд не може прийти до певного висновку про те, чи є загроза ядерною зброєю або його застосування правомірною або неправомірною в надзвичайних обставинах самооборони, за яких поставлено під загрозу само виживання держави". Міжнародний суд також заявив, що він не може не враховувати "основного права кожної держави на виживання і, отже, його права вдатися до самооборони відповідно до ст. 51 Статуту, коли його виживання поставлене під загрозу".

Таким чином, Міжнародний суд не відхилив і не підтвердив представлену йому позицію ядерних держав, згідно якої вони володіють правом застосувати ядерну зброю у вказаних надзвичайних обставинах. Разом з тим з висновку Міжнародного суду виходить, що у всіх інших випадках загроза ядерною зброєю або її застосування будуть неправомірними. Суд також підкреслив, що застосування ядерної зброї має бути сумісним з вимогами гуманітарного права.

Генеральна Асамблея ООН прийняла в 1981 р. декларацію, що оголосила застосування першим ядерної зброї тяжким злочином проти людства.

Театр, в межах якого може застосовуватися ядерна зброя, не включає без'ядерні зони. До них крім Антарктики відносяться зони: Латиноамериканська (1967 р.), Південно-тихоокеанська (1985 р.), Південно-східно-азіатська (1995 р.) і Африканська (1996 р.). Відповідно до договорів про ці зони в них заборонені випробування ядерної зброї, застосування або погроза застосування такої зброї. Режим зон не забороняє транзитний прохід морських і повітряних судів з ядерною зброєю. Всі ядерні держави погодилися визнати без'ядерні зони, але з застереженням відносно тих випадків, коли це вступає в суперечність з їх стратегічними інтересами.

Розривні кулі. У 1863 р. російська армія створила розривні снаряди. Враховуючи небезпеку таких снарядів для живої сили, їх використання було суворо обмежене. У 1867 р. були винайдені снаряди невеликого калібру і розривні кулі, що вибухають при зіткненні з тілом і заподіюють важкі пошкодження. Уряд Росії скликав міжнародну конференцію в Петербурзі, яка прийняла відому Петербурзьку декларацію 1868 р., що заборонила застосування будь-яких снарядів вагою менше 400 г, які або вибухають, або начинені займистим складом. Розривні снаряди крупнішого калібру, призначені для бомбардувань, не були заборонені. Петербурзька декларація закріпила один з принципів міжнародного гуманітарного права - принцип неспричинення зайвих страждань.

Приблизно у ті ж роки на англійському військовому підприємстві "Дум-Дум" біля Калькутти почали виготовляти кулі, що сплющуються при зіткненні з тілом які за результатом ураження що не відрізняються від розривних куль. За місцем виробництва їх назвали кулями "дум-дум". Багато хто вважав, що на такі кулі розповсюджується дія Петербурзької декларації. Проте британський уряд спростував цю думка по формальних мотивах, заявивши, що технічно такі кулі не є ні розривними, ні запалювальними, хоча мають аналогічний ефект.

Рішуче виступили за заборону куль "дум-дум" учасники Гаазької конференції 1899 р. Конференція прийняла III Гаазьку декларацію про кулі, що розгортаються. Заборона розповсюджується не тільки на спеціально виготовлені кулі такого роду, але і на пристосовані згодом, наприклад шляхом зняття частини жорсткого покриття.

В ході підготовки Конвенції ООН 1981 р. про заборону або обмеження застосування звичйних видів зброї було піднято питання про включення положення, що забороняє кулі високої швидкості, або кулі, що "перекидаються", кулі із зміщеним центром тяжіння. Але згода не була досягнута, і застосування подібних куль залишається неврегульованим.

Протипіхотні міни. Через свою відносну дешевизну і простоту установки ці міни набули широкого поширення. Багато місцевостей буквально засіяно ними. На них щорічно підриваються люди. За підрахунками Секретаріату ООН, щорічно від мін гинуть і стають каліками понад 25 тис. чоловік. Понад 100 млн. мін знаходяться в ґрунті 64 країн.

У 1980 р. була прийнята Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірні пошкодження або що мають не вибіркову (далі - Конвенція про звичайну зброю). Перший Протокол до вказаної Конвенції заборонив використання будь-якої зброї, головна дія якої полягає в спричиненні шкоди частинками, які не можуть бути виявлені в людському тілі за допомогою рентгенівських променів. Малися на увазі перш за все пластмасові міни.

Також Протокол заборонив використання мін-іграшок і аналогічних пристроїв. Застосування таких пристроїв кваліфікується як порушення принципів неприпустимості віроломства і спричинення зайвих страждань. Зобов’язує чітке позначення мінних полів на місцевості, що важливе для попередження жертв серед населення і подальшої ліквідації таких полів.

Непозначені мінні поля створили серйозні труднощі після англо-аргентинского конфлікту на Фолклендських островах 1982 р. і після нападу Іраку на Кувейт в 1990 р.

У 1966 р. прийнято доповнення до Конвенції про звичайну зброю. Заборонена передача іншим країнам протипіхотних, що не виявляються, мін. Інші міни можуть передаватися тільки визнаним державам. Дозволені міни, що виявляються (зміст не менше восьми грамів металу). Якщо площа замінована, вона повинна бути позначена, захищена і охоронятися. Під час військових конфліктів цього положення важко дотримувати, але в мирний час воно реальне.

Дистанційно встановлювані міни, наприклад за допомогою вертольота, повинні автоматично ставати безпечними протягом 130 днів. Особливо відзначимо, що відповідні положення поширені також на конфлікти неміжнародного характеру. Значне число держав висловилося на користь повної заборони протипіхотних мін. Проте це вимога явно неприйнятна для держав з великою протяжністю сухопутних кордонів, що і пояснює відмову від повної заборони протипіхотних мін таких держав, як США, Росія, Китай.

Запальна зброя. Про заборону запальних куль вже йшлося. Проте створюється все нові види запальної зброї. Відомо, яку шкоду мирному населенню і природі був причинний застосуванням американськими військами напалму у В'єтнамі.

Третій протокол до Конвенції про звичайну зброю обмежив застосування подібної зброї. Вона призначена головним чином для підпалу об'єктів або спричинення опіків людям і не може бути використана проти мирного населення, і навіть при повітряному бомбардуванні військових цілей в житлових районах або при будь-якому іншому використанні, ціль для атаки має бути виділена.

Заборонено також використання запальних засобів відносно лісів і іншої рослинності, за винятком випадків їх активного використання супротивником у військових цілях. При цьому не слід забувати і принцип їх пропорційності і військової необхідності.

Лазерна зброя. Лазер отримує все більш широке застосування у військових цілях. Він використовується, зокрема, для точного наведення авіабомб. Ефективність такої зброї була продемонстрована в ході військових дій проти Іраку. Таке використання не може не оцінюватися позитивно з погляду гуманітарного права. Проте і подібне використання має побічний ефект, перш за все засліплення, що ніяк не відповідає принципу неспричинення зайвих страждань.

У 1995 р. був прийнятий спеціальний Додатковий протокол до Конвенції про звичайну зброю про засліплюючу лазерну зброю. Заслуговує уваги те, що це вже четвертий протокол, прийнятий Конференцією держав, - сторін в Конвенції про заборону або обмеження застосування звичайної зброї, яка може заподіювати зайве пошкодження або мати невибіркову дію.

Інформаційна зброя - технічні методи і засоби поразки інформаційної системи супротивника. Однією з основ розвиненого суспільства і держави є складна інформаційна система. З нею пов'язані всі аспекти суспільного життя: економіка, політика, наука, культура, охорона здоров'я. Тому масштабне застосування інформаційної зброї здатне викликати наслідки не менш важкі, ніж використання зброї масового знищення.

Фахівці вважають, що інформаційна зброя внесе корінні зміни до ведення військових дій. Досить сказати, що вона дозволяє зруйнувати зв'язок між військовими частинами супротивника, дезінформувати його, перешкодити застосуванню високоточної зброї, деморалізувати армію і тил.

Багато розвинених країн приділяють значну увагу розробці методів і засобів ведення інформаційної війни, а також забезпеченню інформаційної безпеки.

У січні 1999 р. американський президент обнародував програму, що передбачає асигнування 1,46 млрд. дол. на розвиток здатності США вести кібервійну і протистояти їй. Починаючи з 1998 р. Генеральна Асамблея регулярно приймає резолюції про інформаційну безпеку, закликаючи держави до розробки мір, покликаних обмежити породжувані інформаційними засобами небезпеки.

Інформаційна зброя має пряме відношення до гуманітарного права, оскільки її застосування здатне привести до незліченних жертв. В даний час застосування такої зброї регулюється лише загальними принципами і нормами гуманітарного права, які вимагають в першу чергу, щоб військові дії велися тільки проти військових об'єктів, щоб мирному населенню забезпечувалася максимально можлива безпека, щоб не піддавалися атаці об'єкти, що містять небезпечні сили (ядерні електростанції, хімічні підприємства і тому подібне).