74. Державне регулювання міжнародної трудової міграції.

Регулювання імпорту робочої сили має дві основні мети:

 1. Захист національного ринку праці від стихійного потоку трудящих мігрантів, так як він загострює проблему зайнятості.

 2. Забезпечення раціонального використання іноземних працівників, тобто застосування їх праці саме в тих областях, які не можуть бути забезпечені за рахунок внутрішніх трудових ресурсів.

Регулювання імміграції приймаючими країнами. Одним з важливих методів регулювання імміграції працівників є укладання міжнародних угод, які можуть бути дво-та багатосторонніми. Їх основна мета полягає в тому, щоб ввести кількісні обмеження у процес трудової міграції. Більшість приймаючих країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Його сенс полягає в тому, що держава не перешкоджає в'їзду тих категорій працівників, які потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всім іншим. Перелік бажаних іммігрантів варіюється від країни до країни, але зазвичай вони відносяться до даної з наступних категорій:

- Працівники, готові за мінімальну плату виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу

- Фахівці для нових і перспективних галузей-програмісти, вузькоспеціалізовані інженери;

- Представники рідкісних професій - реставратори картин, лікарі, практикуючі нетрадиційні методи лікування;

- Фахівці зі світовим ім'ям - музиканти, артисти, вчені, спортсмени, письменники; Зазвичай у вирішенні проблем імміграції задіяні як мінімум три державних відомства: міністерство закордонних справ, міністерство юстиції та міністерство праці, що наглядають за використанням іноземної робочої сили.

Уряди багатьох західних країн вживають активних заходів зі стимулювання виїзду іммігрантів назад на батьківщину. У числі традиційних державних заходів рееміграції наступні:

• Програми стимулювання рееміграції. Вони включають широке коло заходів, починаючи від заходів щодо примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, які хочуть повернутися на батьківщину. Проте ефективність цих програм досить низька.

• Програми професійної підготовки іммігрантів. Передбачається, що одержавши освіту в розвинутій країні, іммігранти можуть розраховувати на більш престижну і високооплачувану роботу в себе на батьківщині. Однак інтерес іммігрантів до цих програм виявився досить низьким, тому що вони не давали гарантій працевлаштування після повернення на батьківщину.

• Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинені країни укладають угоди з країнами-експортерами робочої сили про інвестиції частини переказів працівників на батьківщину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, які могли б стати місцем роботи для реемігрантів.

Поряд з державним регулюванням імміграції, існує і державне регулювання еміграції. Державне регулювання експорту робочої сили має такі цілі:

1. Захист прав та інтересів працівників-емігрантів у приймаючих країнах, протидія їх дискримінації в країні тимчасового перебування.

2. Відшкодування втрат від виїзду національної робочої сили за межі країни.

Еміграційна політика грунтується на наступних принципах:

1. Гарантія можливості повернення мігрантів на батьківщину.

2. Забезпечення надходження в країну і ефективного використання валютних переказів працівників-мігрантів.

3. Сприяння пом'якшення "внутрішнього" безробіття завдяки виїзду тих контингентів прцюючих, які не користуються попитом на цьому ринку.

4. Обмеження виїзду зайнятих у тих секторах економіки, потреби яких в робочій силі не задоволені.

5. Оздоровлення внутрішнього ринку праці завдяки прийому репатріантів які за час перебування за кордоном підвищили свій кваліфікаційний рівень. Нормативно-правова база, що забезпечує регулювання трудової еміграції, грунтується на відповідних статтях Конституції країни, національному еміграційному законодавстві, а також включає в себе двосторонні і багатосторонні міжнародні угоди.