67. Міжнародні кредитно-фінансові інститути

Міжнародні кредитно-фінансові інститути – великі кредитно-фінансові комплекси універсального типу, з широкою мережею закордонних філіалів, відділень, представництв, агентств, які контролюють валютні та кредитні операції на світовому ринку, основні посередники в міжнародному русі позикового капіталу.

Для діяльності таких банків характерна висока доля міжнародних операцій, глобальність в географічному плані, універсальність послуг, що надаються.

Основна їх клієнтура – ТНК, міжнародні організації, іноземні представництва і державні інститути.

ТНБ – гігантські фінансові обєднання, міжнародні по масштабах своєї діяльності і належать капіталу, як правило, однієї країни. До ТНБ відносяться крупні банки розвинутих капіталістичних країн з наявністю розгалуженої закордонної мережі і постійним характером операцій по зовнішніх грошових ринках.

В 1988 році в число 25 крупних ТНБ світу входило 17 банків Японії, 4 – Франції, 2 – Великобританії, і по одному – США і ФРГ. Але 15 філіалів банків США в розвинутих країнах мали 948 філіалів .

Основна форма експансії ТНБ – надання позик і кредитів для покриття дефіциту платіжних і торгових балансів цих країн з відсотковою ставкою від 11 до 21 %.

Міжнародні банки – МВФ та МБРР знаходяться під контролем банків США, які спеціалізуються на наданні позик розвинутим країнам під гарантійних відсоток і при умові виконання економічних і політичних вимог.

В результаті ТНБ не тільки викачують з країн – боржників в багато разів більше грошей, ніж надана позика, але й на багато років гальмують їх розвиток, оскільки ці країни не в змозі сплатити навіть відсоток по позиці.

70. Етапи розвитку міжнародної міграції рс

1) Кінець 18 – до сер. 19 ст.

- промислові революції в розвинутих країнах;

- накопичення капіталу як наслідок пром.. рев., що призвело до перенаселення, що й визвало міграцію і цим було започатковано формування світового ринку праці.

2) середина 19 ст – до Першої світової війни

- розвиток монополістичного капіталу;

Нерівномірність капіталу в рамках світового господарства, що зумовлює попит на додаткову робочу силу, що стимулює еміграцію Європи, Китаю, Індії в Австралію, Нову Зеландію.

3) Період між війнами

- скорочення масштабів трудової міграції;

4) Сучасний період

- розвиток внутрішньоконтинентальної міграції;

- розвиток НДР;

- монополізації міжнародної РП і капіталу процесами інтернаціоналізації та інтеграції;

- розвиток інформаційних джерел, зв’язку, транспорту, комунікації.

71. Напрямки та світові центри міграції робочої сили

Можна виділити такі напрямки міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

2)міграція з країн з перехідною економікою в розвинуті країни світу;

3) міграція в межах промислово розвинутих країн;

4) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

5) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних кра'їн у промислово розвинуті країни;

6) міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у країни, що розвиваються.

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно та Південно-Американський регіони, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію.

Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада, Зх.Європа.

Збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу . Чисельність іноземців, що мешкають у країнах ЄЄ, досягає 17-21 млн чол.

Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де ще в 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах) становила 2 млн чол., а на початку XXI ст.- 4 млн чол., або майже 40% усього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Ірака, Сирії, Йорданії.

На Африканському континенті центри притягання - країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн чол.

Поряд із Західною Європою, за останні два десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці - Аргентина, Венесуела, Бразилія.