20.1. Порівняйте роль народовців, радикалів, москвофілів у суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

У другій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) знаходилися під владою Австро-Угорської імперії. Революційні події 1848 - 1849 рр., перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорську, прийняття Конституції 1867 р. стали головними причинами активізації суспільно-політичного життя в Західній Україні. Становище української інтелігенції, духовенства та дрібного чиновництва - головних учасників західноукраїнського національно-визвольного руху – було непростим. В українському національному русі було три основні течії: москвофіли, народовці та радикали.

Москвофіли організаційно оформилися в 60-ті рр. XIX ст. Причини появи цієї течії в західноукраїнському суспільно-політичному житті: віра в Росію як рятувальницю від ополячення; культурна та релігійна близькість росіян та українців. Видатні представники москвофілів у Галичині: Д. Зубрицький, М. Качковський, І. Наумович; на Буковині: К. Богатирець; на Закарпатті: А. Добрянський, І. Раковський. Москвофіли вважали, що австрійський уряд зрадив українську верхівку, і бачили порятунок від полонізації (ополячення) в приєднанні до Москви. Москвофіли заперечували існування окремого українського народу та вважали, що галицькі русини (західні українці) є частиною єдиного великоруського народу. Практична діяльність москвофілів полягала в боротьбі з пияцтвом та створенні братств тверезості, заснуванні наукового „Товариства ім. Качковського", участі в роботі Ставропігійського інституту, Народного дому та „Галицько-Руської матиці". Москвофіли заснували політичну організацію „Руська радаˮ, що мала стати представником всіх місцевих русинів. Москвофілів підтримував російський царизм, який прагнув використати їх як протидію українському рухові.

Протилежну позицію в суспільно-політичному русі займали народовці. Ця течія виникла на початку 60-х рр. та бажала об'єднати всіх національно свідомих українців для протистояння ополяченню та захисту інтересів українців. Видатні представники народовців у Галичині: В. Барвинський, Ю. Романчук, на Буковині: С. Смаль-Стоцький, М. Василько; на Закарпатті: А. Волошин, Ю. Жаткович. Співчували деяким ідеям народовців І. Франко, М. Павлик, М. Драгоманов. Народовці вважали, шо вирішити проблеми західних українців можна, лише спираючись на народ. Для цього необхідно підвищити його національну свідомість, захистити мову та літературу та підвищити культурно-освітній рівень. Згодом розвивалася ідея необхідності об'єднання всіх українців - західних та східних. Ідеї народовців були відображені в таких періодичних виданнях, як „Вечорниці", „Буковина", „Справа", „Нива", „Руслан", „Правда". Практична діяльність народовців полягала в сприянні відкриттю у Львові українського професійного театру (1864), наукового товариства „Просвіта" (1868), літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка (1873). Першою політичною організацією народовців стала заснована в 1885 р. „Народна рада", яку очолив Ю. Романчик. „Народна рада перетворилася на представницький орган західних українців та сприяла національному розвиткові Галичини.

У Західній Україні поступово сформувалася радикальна течія. З діяльністю західноукраїнських радикалів пов'язане створення перших українських політичних партій в Галичині. Причинами створення політичних партій можна вважати: 1) загальну політизацію національного руху в Галичині; 2) розкол в народовському русі - на прихильників угодовницькій позиції відносно поляків та австрійського уряду та на прихильників радикальної позиції у розв'язанні національного питання. У жовтні 1890 р. радикально настроєні діячі українського визвольного руху створили Русько-українську радикальну партію (РУРП). Партія почала боротьбу з тими представниками національного руху, які пішли на співпрацю з поляками та австро-угорським урядом („новоерівцями"). Радикали прагнули демократизувати суспільне життя, використати досягнення культури та науки для підвищення національної свідомості українців, об'єднання українців в єдину державу. Головною ідеєю РУРП стало об'єднання ідеалів наукового соціалізму з національними інтересами українців. Керівники РУРП - І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький - виступали за передачу землі шляхом її викупу у власність селянських общин, надання селянам кредитів для викупу землі та подальшої сільськогосподарської діяльності. Свої ідеї радикали висловлювали в газетах „Громада" та „Хлібороб". Практична діяльність радикалів полягала у відкритті громадських читалень.

Висновок. Суспільно-політичне життя в Західній Україні було різноманітним та суперечливим. У національно-визвольному русі українців не було єдності, що послабляло його. Поступово національний український рух переходить від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності.

20.2. Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр.

У середині 1950-х рр. нове керівництво СРСР на чолі з М. Хрущовим здійснило спроби реформування системи управління народним господарством. Цих змін вимагав час.

У світовій історії цей період відзначався новим етапом розвитку, обумовленим науково-технічною революцією (НТР). Завдяки досягненням НТР якісно змінилася структура світового господарства, у якому провідні місця посіли галузі, пов'язані з виробництвом електронно-обчислювальної техніки, автоматичних і телемеханічних пристроїв, а також атомна енергетика тощо. Саме ці галузі визначали економічну могутність держави. У середині 1950-х рр. СРСР увійшов в епоху науково-технічної революції (НТР). Особливістю НТР в СРСР було те, що вона переважно відбувалася в галузях воєнно-промислового комплексу. Радіотехніка, електроніка, ЕОМ,' штучні матеріали із заданими властивостями усе ширше стали застосовуватися у промисловості. У структурі промисловості виділяється машинобудування. Успішно розвивається літакобудування. На Харківському авіазаводі виробляли пасажирські літаки ТУ-104, потім ТУ-124, на Київському — турбогвинтовий літак АН-24. З'являються нові машинобудівні галузі, такі як легкове автомобілебудування (Запоріжжя), приладобудування (Харків) тощо.

У цей період були зведені найбільші гідроелектростанції Дніпровського каскаду, уведені у дію нові ТЕС. Відбувалося інтенсивне спорудження шахт у Донбасі. Були освоєні нові вугільні райони — Львівсько-Волинський, Дніпровський. Розроблялися нові родовища газу - Шебелинське в Харківській області, Радченківське в Полтавській.

У 1955 р. у Криворіжжі став до ладу найбільший у Європі гірничо-збагачувальний комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі й мартени, використовувалася новітня технологія (завод «Криворіжсталь»).

З метою подолання відставання хімічної промисловості, яке позначалося на

розвитку воєнно-промислового комплексу, були збудовані підприємства хімічної промисловості: Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод.

Меншого розвитку набули харчова й легка промисловість. Виробництво товарів народного споживання було налагоджено на підприємствах важкої промисловості.

Успіхи у важкій промисловості, на жаль, не забезпечували стійкого зростання економічного розвитку. Спостерігалось суттєве відставання від провідних капіталістичних країн.

У 1957 р. почалася реформа керівництва народним господарством. Було ліквідовано міністерства і створено Ради народного господарства — раднаргоспи, що повинні були виконувати управлінські функції в організованих економічних регіонах. Керівництво економікою з центру за галузевим принципом було замінене місцевим керівництвом з області. Метою адміністративної реформи було скорочення бюрократичного апарату, наближення управління до виробництва, щоб активізувати ініціативу і зміцнити економічні зв'язки у регіонах.

Одним зі способів реформування економіки стала відмова від п'ятирічного планування і прийняття семирічного плану (1959—1965 рр.).

Реформа принесла не тільки позитивні результати, але й негативні наслідки: послаблення єдиної технічної політики, порушення загальносоюзних зв'язків при фактично централізованому плануванні. За таких умов стримувалось масове впровадження нових технологічних розробок.

Особливе місце у процесі реформування відводилось аграрному сектору, відставання якого ставало загрозливим. У 1950-ті рр. відбувалися численні пленуми ЦК КПРС і КПУ, де обговорювалися проблеми сільського господарства. Були вжиті заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, матеріального заохочення колгоспників тощо, які сприяли досягненню позитивного, але короткочасного ефекту.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Поволжі, на Уралі, Північному Кавказі. Значний внесок у реалізацію цієї над програми зробила Україна, забезпечивши велику кількість людей і техніки.

Ці заходи мали екстенсивний характер, бо передбачали розвиток сільського господарства за рахунок освоєння нових земель. Позитивний результат був короткочасний, і до початку 1960-х рр. земля, що постійно видувається вітрами, перестала давати великі врожаї.

Усередині 1950-х рр., а особливо після візиту до Америки (1959), М. Хрущов дійшов висновку, що розв'язати зернову проблему можна за допомогою широкої культивації кукурудзи, як правило, за рахунок скорочення посівів інших культур. Почалося розширення посівів кукурудзи навіть у регіонах, не придатних для вирощування цієї теплолюбивої культури. У результаті часто не було ані кукурудзи, ані вівса й жита. Незабаром було висунуто новий утопічний план — наздогнати й перегнати Америку за виробництвом молока, масла та м'яса, для чого необхідно було збільшити їхнє виробництво утричі.

Ужиті заходи закріплювали екстенсивні методи господарювання, що перешкоджали прогресивному розвитку економіки. Згубний вплив справляла також практика приписок, липових звітів про «виконання й перевиконання плану», що набула широкого розповсюдження.

На початку 1960-х рр. сільське господарство опинилося на межі кризи. З 1962 р. стали зростати ціни на м'ясо й масло, почалися серйозні перебої з хлібом.

М. Хрущов зважився на нову реформу управління. Були створені комітети з нової техніки, відроджені міністерства. Важелі керівництва промисловістю та будівництвом на території СРСР зосередила у своїх руках Вища рада народного господарства.

Таким чином, реформи зводилися до адміністративних методів керівництва народним господарством за ігнорування економічних законів, що зумовило приреченість процесу реформування на невдачу.

Поряд із цим мали місце позитивні зрушення. За Хрущова відбулося піднесення життєвого рівня населення: скоротився до 7 годин робочий день, зросла заробітна плата, був скасований випуск обов'язкових облігацій державних позик. Почалося масове житлове будівництво. Родини стали одержувати окремі квартири. Продовжувалася газифікація міст. Колгоспники одержали паспорти і право вільного пересування країною. Було запроваджено грошове і натуральне авансування колгоспників.

Висновок. Економічні реформи наприкінці 1950-.Х — у першій половині 1960-х рр. повинні були забезпечити вступ країни до епохи НТР. Реформи мали короткочасний ефект, оскільки базувалися на адміністративною командних принципах соціалістичного господарювання: жорсткому плануванні, централізації, адмініструванні. Разом із цим у соціальній політиці жали, місце позитивні результати.

БІЛЕТ №21