2.1 Схарактеризуйте суспільно-політичне становище східнослов'янських племінних союзів на території сучасної України напередодні утворення Київської держави (viі -іх ст.).

Протягом VIІ -ІХ ст. на території українських земель відбувалося формування племінних союзів східних слов'ян. Згадки про їх існування містяться у давніх літописах. Союзи племен утворювалися для спільної боротьби з ворожими племенами або для спільних воєнних походів. Згодом сусідні племена, які мали схожі культуру й побут, об'єднувалися в територіальні політичні союзи - „землі" або „княжіння". На чолі таких союзів стояли князі. З'явилися й центри союзів - городища, що стали осередками ремесел і торгівлі.

До IX ст. на українських землях сформувалися декілька племінних союзів: полями (правий берег середньої течії Дніпра), древляни (уздовж Прип'яті та у басейні Тетерева), сіверяни (вздовж Десни, Сейму, Сули), дреговичі (межиріччя Прип'яті та Західної Двини), волиняни (бужани) та дуліби (верхня течія Західного Бугу та Прип'яті), білі хорвати (Прикарпаття, верхня течія Дністра і Сяну), тиверці й уличі (межиріччя Південного Бугу, Дністра, Прута та територія Західного Причорномор'я).

Ці східнослов'янські племена належали до південно-західної, групи й межували із західною та північно-східною групами.

Найперші племінні союзи в українських землях - полянський (літописець називав їх „мужами мудрими й тямущими"), дулібський (вели війни з аварами, створили Зимнівське городище), волинянський.

Автор „Повісті времінних літ" Нестор вказує на те, що окремі племенні союзи об'єдналися в державні утворення з центрами у Києві (Куявія), Новгороді (Славія) та можливо у Причорномор'ї або Приазов'ї (Артанія).

Найбільшим державним об'єднанням того часу була Руська земля з центром у Києві (вона ж Куявія), до якого увійшли племінні союзи полян, древлян й сіверян.

Розвиток землеробства, скотарства, ремісництва, торгівлі у східнослов'янських союзах племен спричинив зміни у суспільних відносинах. Так, мала сім'я стає основою суспільства та перетворюється на головного виробника. Поширюється майнове розшарування. Сільська територіальна община змінила родову общину - верв.

Поступово в общинах вирізняється знать, старійшини, воєначальники (вожді) та військові дружини, які зосереджують у своїх руках матеріальні цінності та ділянки землі. Ці верстви населення перетворюються на земле­власників, а вільні общинники поступово стають феодально залежним населенням. Розвиток феодальних відносин спричинив виникненню у східних слов'ян держави Русі (Київської Русі) з центром у Києві.

Висновок. З VI-VIII ст. у східних слов'ян з'являються перші державні утворення - союзи племен, а згодом князівства. Такі державні об'єднання започаткували процес створення феодальної давньоруської держави.

2.2. Початок Української революції, утворення Центральної Ради. М.Грушевський.

Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. Перемога Лютневої революції 27 лютого 1917 р. привела до падіння самодержавства (Микола II зрікся престолу). Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов, Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих органів влади виникають губернські, міські й повітові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Перебіг доволі хаотичних І стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Україні. Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виникла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 листопада 1866 р. в м. Холм в родині вчителя гімназії. У 1880 р. вступив до Тіфліської гімназії, захоплювався українською історією та літературою, читав твори В. Антоновича, М. Костомарова та ін. У 1886—1890 рр., під час навчання у Київському університеті, вступив до Київської української громади. Після захисту дисертації став професором кафедри історії Львівського університету, де читав лекції; працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Обстоював і розвивав ідею самостійності історії України, єдності всіх її періодів, а головною силою історії вважав народ. Написав багатотомну «Історію України-Руси», Товаришував з І, Франком. Вступив до Української національно-демократичної партії. Після революції 1905р. повернувся до Києва і очолив Українське наукове товариство. Активно брав участь у роботі ТУП. У 1914 р. був заарештований і висланий з України; жив у Симбірську, Казані, Москві. У роки Української революції обстоював ідею автономії України у складі Росії, відмовившись від неї після війни радянської Росії проти УНР. Бачив Україну народною республікою, розвиненою промисловою й сільськогосподарською країною з високим рівнем культури, освіти й науки. Був обраний першим Президентом УНР. З березня 1919 р. перебував за кордоном (Чехословаччина, Франція, Німеччина, Швейцарія). У 1924 р. Грушевський повернувся в Україну. Його обрали до УАН, де він продовжив широку наукову роботу. Перебував під постійним контролем органів ГПУ, проти нього висувалися звинувачення в діяльності вигаданої контрреволюційної організації (Український національний центр), але був звільнений від слідства. У 1934 р. помер у Кисловодську, Видатними діячами УЦР були також Д. Антонович, С, Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.

Партійний склад УЦР був різноманітний: Товариство українських поступовців (ТУП; С. Єфремов, Д. Дорошенко), що пізніше було перейменоване на Союз українських автономістів-федералістів; Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП; В. Винниченко, С. Петлюра); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР; М. Ковалевський): Українська народна партія (УНП). Крім того, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Демократичний принцип формування УЦР, яка уособлювала три представництва: національне, соціально-класове, територіальне,— забезпечив їй широку підтримку з боку народних мас. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу. Як революційний парламент УЦР була визнана на Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 p.). Тоді ж було обрано новий склад і керівництво УЦР: голова — М. Грушевський, заступники — В. Винниченко й С. Єфремов, виконавчий орган — Комітет, або Мала Рада.

Основні напрямки політичної програми УЦР:

• боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;

• підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

• співпраця з Тимчасовим урядом;

• захист прав національних меншин.

Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Висновок. Створення УЦР стало видатною подією національно-демократичної революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером, національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення; діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені

БІЛЕТ №3