14. Публіцистика в журналі «Основа».

Другу рівнозначну частину журналу (поруч з художньою літературою) складали наукові розвідки, літературна кри­тика та публіцистика.

Дві полемічні статті М. Костома­рова, спрямовані на захист спадщини Г. Сковороди. У 1860 році у С.-Петер­бурзі вийшло зібрання творів філософа, упорядковане Срезневським. Специфічний характер творчості Г. Сковороди відрізнявся від публіцистичності епохи ре­волюційного піднесення. Двадцятиоднорічний Всеволод Крестовський у журналі “Русское слово” опублікував нищівний відгук на видання Сково­роди. Костомаров відповів статтею “Слово про Сковороду з приводу рецензії на його твори в “Русском слове”, а потім, після репліки Крес­товського, опублікував ще один виступ “Клопотання Костомарова за Сковороду і Срезневського”. «З погляду бурхливої сучасності ці вірші, байки й філософські трактати, що писалися близько ста років тому, виглядають непереконливими й застарілими. Але іс­торизм вимагає від нас поглянути на ці твори очима тієї епохи, коли вони були створені. Величезна популярність творів та ідей Сковороди в Україні ніким не може бути спростована й заперечена. Замість відкидати її, краще зайнятися її перечитуванням і дослідженням, аби зрозуміти її сутність», - пише Костомаров.

Неможливо уявити публіцистику “Основи” без його статей “Правда полякам про Русь” і “Правда москвичам про Русь”. Головним предметом дис­кусії тут була Україна. Головний зміс­т дискусії - заперечення як польських, так і російських претензій на володіння Україною.

Полемічна стаття “Іудеям” поклала край іншій полеміці, у яку була втягнута “Основа”. Історія цієї дискусії така. Часопис використовував для назви єврейського населення краю, зокрема в фольклорних записах, слово “жид”. І от до редакції полетіли листи “обурених читачів”. Залунали й публічні образи і закиди. “Основі” дове­лося відповідати. Спочатку редакція опублікувала без підпису статтю “Непорозуміння з приводу слова “Жид”, яку написав Білозерський. Потім довелося взяти слово Кулішеві, що виступив зі статтею “Передові жиди”, але й після цього нападки на часопис не припинились. І лише втручання Костомарова з його залізною логікою, вбивчою аргументацією, гострим саркастичним пером поклало цій дискусії край. Статтю “Іудеям” він також наповнив історичною аргументацією, визначив те місце, яке зайняли євреї в польському державному механізмі по відношенню до українців.

З №5 1862 р. “Основа” розпочала вести рубрику “Думки південноруса”, у якій нада­валося слово різним авторам з питань політичного й культурного життя укр. краю. Розпочала цю рубрику стаття Костомарова “Про ви­кладання південноруською мовою”. Цей твір є взірцем прагматичної журналістики, а його наслідки – прикладом дієвості та ефективності журналістських виступів. “Нам потрібне викла­дання науки нашою рідною мовою, викладання не для тих, які вже звикли не тільки говорити, але й мислити загальноруською мовою, але для того народу, для якого рідна мова до сих пір – найзручніша форма передавання думки”. Костомаров був першим, хто заговорив про те, що для повноцінного укр. відродження необхідна укр. наукова книжка. Своєю статтею автор розбудив національно свідомих українців у різних куточках Росії.

Уже в №7 1862 р. - стаття С. Погарського з Варшави “Про народну освіту і про кошти для видання підручників українською мо­вою”. Запропонував практичний шлях до реалізації накресленої Костомаровим програми. З’явилася стаття З. Недоборовського “І моя лепта”. У наступному числі Костомаров уже повідомив список до­бродіїв, що пожертвували свої гроші на видання підручників для народу. Гроші надсилалися переважно з Малоросії, з лівого боку Дніпра і особливо з Хар­ківської губернії.

П. Куліш. Публіцистичний твір “Листи з хутора”. Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника. За законами есеїстки Листи написані на різноманітні теми: перші два листи об’єднані заго­ловком “Про городи й села”; третій лист озаглавлений “Чого стоїть Шев­ченко як поет народний” і є фрагментом літературної критики в системі пу­бліцистичних роздумів автора; четвертий – являє собою цілу новелу з яск­раво вираженою, як у байки, мораллю; п’ятий – підсумковий – завершав створення образу ідеалізованого Кулішем українського хуторянина й мав відповідну назву: “Хто такий хуторянин”. Йшлося про утвердження засад укр. національного життя. Його осередком і обирався хутір, який займав проміжне становище між містом і селом, де жив заможний, переважно похо­дженням з козацької старшини українець, який дорожив Україною як батькі­вщиною. Від імені цього національно свідомого хуторянина-українця й виступав Куліш.

Важливе місце в концепції Куліша займала проблема освіти. Вона була монополією міста, тобто, за концепцією Куліша, не відповідала народним потребам і запитам.

Критично оцінювалася в системі “хутірської філософії” Куліша й книжна культура, література. Два перших листи містили програму хуторянства. Три наступні були ілюс­траціями, доповненнями, розвитком окремих про­грамових положень.

Третій лист “Чого стоїть Шевченко як поет народний” був присвячений становленню альтернативної укр.літера­турі. Якщо нац. літ-ра є, вона будує націю. Шевченко - “наш поет і пер­вий історик”.

Четвертий лист “Про злодія у селі Гаківниці” являв собою вставну новелу в течії публіцистичних роздумів автора. Зміст листа – про те, як пристрасть до злодійства морально знищила людину, вип­хала її з селянської громади й винесла поза межі народного життя, а потім та ж сама народна мудрість через каяття, спокуту й випробування повернула цього злодія до ідеалу селянського життя.

П’ятий лист “Хто такий хуторянин” будувався як продовження новелістичного мислення попереднього. Тут теж є свій сюжет і філософський висновок.

У цілому ж “Листи з хутора” виконали свою мету: піднесли ідеал укр. нац. життя, утвердили шлях до нього через свою ж українську (хутірську) свідомість, освіту, культуру.